Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Он як, — спроквола мовив Артахов, — у нас у Південній Америці так німці не говорять…
— А як вони там говорять?
— У всякому разі, не так, — повторив Артахов і також подивився на Штірліца якимсь особливим, холодним і відчуженим поглядом.
Штірліц кивнув йому, підійшов до книжкових шаф, заглибився у вивчення бібліотеки; розмовляти з Гонсалесом будь про що, поки він не закінчить своєї роботи, марно; природжений розвідник, він дуже легко діставав надійну інформацію саме на таких зустрічах, де збиралися люди одного кола, що розуміли один одного з півслова; їх об'єднувала спільність інтересів; в умовах франкістської держави своє завдання вони вбачали в протистоянні лівим тенденціям, які щодня й щогодини зростали завдяки неоковирному і боягузливому утриманню захопленої фалангістами влади, що базувалася на переконанні: коли не помічати проблем, які стали для всіх очевидні, значить, їх і немає; існує лише те, що позначено друкованим словом, а решта — химера.
… Штірліц бачив у склі книжкових шаф усе, що відбувалося в залі, — хто з ким розмовляв, що говорив і як слухав; все це закладалося в таємничі засіки його пам'яті, щоб у потрібний момент спрацювала інформація, необхідна для негайного прийняття того чи іншого рішення.
Він помітив, як один з гостей ковзнув по його спині поглядом, а потім швидко підвів очі й зустрівся з очима Штірліца у склі шафи; ти старієш, сказав собі Штірліц; перший симптом старості — втрата моментальної реакції на слово, жест чи погляд; треба дізнатися в Гонсалеса, хто він такий; дуже молодий і аж надто гарно одягнений, цілком може бути інформатором; на «одежину» в цьому товаристві мало хто звертає увагу, людей тут цінять за гектари землі, які їм належать, і за зв'язки; програв темп — бери якістю, усмішливо подумав Штірліц; очей з красеня не спускав, примусив того відвернутися: саме той, хто стежить, зацікавлений у тому, щоб його не помітив той, за ким він стежить.
Лише після того, як красень продовжив розмову з сивим чоловіком, на лацкані піджака якого стирчала маленька, зроблена з емальованого металу колодка найвищого франкістського ордена, Штірліц відчинив скрипливі дверцята шафи, помітив, як на нього обернулися, задоволено подумав, що добився саме того, чого добивався, і дістав з полиці французьку книжку в чудовій сап'яновій оправі.
… У найтяжчі хвилини життя Штірліца рятувала книга. Все життя він був вдячний батькові за те, я к той навчив його читати; хлопчиком він уже привчився з головою поринати в книгу, ставати учасником дійства; він слухав і бачив розмови героїв, думав разом з ними і засинав щасливим, знаю їй, що завтра він зустрінеться з новими друзями, що, як і він, мають відпочити: герої книжок також стомлюються, бо вони не тільки вбирають у себе мислячі погляди мільйонів очей, а й віддають себе цим мільйонам читачів, — таємничо влаштований світ, пізнавати його ще треба й пізнавати…
… Він погортав сторінки книжки й зразу почув говір Парижа; боже мій, яка чудова мова Франції, недаремно Пушкін відчував її, як рідну, а радісне сприймання чужої Краси доступне тільки найталановитішим, які наділені не лише розумом, а й загостреним відчуттям, котре ніколи не відштовхує чуже тільки тому, що воно чуже, нехай навіть і прекрасне…
Він перебіг очима рядки в книжці про свята людства; ні, сказав він собі, не можна перебігати; якщо за тобою дивляться, буде помітна фальш; ти мусиш не поспішаючи прочитати сторінку; будь-яка напруженість — неприродна, а все неприродне — підозріле.
«Чисто російські свята, — почав уважно читати Штірліц, — епохи язичества відзначали в честь Дажбога, тобто Сонця, Волоса, покровителя худоби, і Перуна, Розпорядника Грому і Блискавки. Найяскравішими були свята в честь Дажбога, якого слов'яни вважали істинним організатором життя на землі. Слов'яни вважали, що у Дажбога є найлютіший ворог, Бог Темряви і Холоду; боротьба між ними постійна і виражається Зимовим і Літнім Сонцестоянням; Смерть Дажбога у грудні передбачає його Народження влітку, дев'ятого червня. Християнство Риму, добившись багато чого, а може, і всього, все-таки не змогло перемогти культу язичеських свят — такі вони були прекрасні. Римляни й греки, починаючи з сімнадцятого листопада до п'ятого січня, славили бога Діонісія в дні, що називалися Брумалії; на зміну їм ішли Сатурналії, в честь Сатурна, які закінчувалися двадцять третього грудня; потім, до першого січня, відзначали Воти, а з першого до п'ятого січня починалися Календи. Якщо на свято Брумалії по вулицях еллінських та римських міст ходили ряджені, то Сатурналії відмічали битвами гладіаторів, закланнями, бенкетами; свято Воти відзначали виголошенням молитв, а січневі Календи — пора веселості, бо чим радісніше святкуєш ці дні, тим щасливіший весь наступний рік; саме тоді й народилася традиція подарунків: хазяїни домів вітали юнаків, які приходили до них з поздоровленням, і виносили їм подарунки; ночами починалося ворожіння — все, що передвіщали в дні Календ, неодмінно збудеться.
Незважаючи на офіційне визнання Римом християнства, свята ці не припинялися, хоч Брумалії й Сатурналії випадали в Піст, що його запровадила церква. Лише через кілька століть Юстініаи скасував торжества Брумалій, Сатурналій і Вот, об'єднавши гульбища Календ з днями Різдва Христового й Днем Богоявлення.
Дивовижно те, що греко-римські язичесько-християнські свята, коли прийшли до слов'ян після хрещення Русі, знайшли дещо споріднене з ними у тутешніх язичеських святах і злилися в одне ціле. Важко відрізнити, де закінчується російське язичество і починається греко-римське. Російські Коляди, наприклад, явно походять від римських Календ, хоч адепти російського самозвеличення запевняють ще й досі, що свято це треба визначати коренями, бо слово «Коляда» можна трактувати як таке, що походить від «коло», тобто «колесо», знаку, містично пов'язаного з фігурою сонця; «колода» означає «запалений пень», що також символізує вогняний круг сонця; можливе й інше пояснення, коли припустити, що Коляда насправді є «коло» і «їжа», тобто «кругове частування». Але якщо йти за історією, то Коляди прийшли в російську мову через болгар, які переінакшили римські «календи» в «каледи», що стали російськими колядами, котрі відповідно й святкували з двадцять четвертого грудня до шостого січня, коли відзначали похорони зими й народження сонця. Перерядження молоді, властиве Колядам, можна й понині спостерігати на фресках Київського Софійського собору…»
Господи, подумав Штірліц, який малий і єдиний світ! Ми не знаємо себе і тому намагаємося замінити істину уявленням, і якщо істина є народження логіки, то уявлення породжене почуттям, яке конче потрібне в мистецтві, але чревато в науці, а історія — наука, і коли її перетворюють у зведення міфів, то виникають страшні доктрини панування одних над другими, а це немислиме без крові.
— Естіліц, — почув він тихий голос Гонсалеса, — я хочу познайомити вас з моїм другом, ходімо…
Штірліц поставив книжку на місце, не зразу відірвався від неї, погладив рукою сап'яновий корінець, причинив скрипливі дверці шафи і пішов слідом за Гонсалесом у ту кімнату, де був сервірований стіл; біля вікна стояв невисокий, дуже тендітний чоловік, досить ще молодий, не більше тридцяти, одягнений дуже скромно.
— Хосе, — звернувся до нього Гонсалес, — я хочу відрекомендувати вам мого доброго і давнього друга Максимо Брунна, що вміє писати про кориду як справжній іспанець.
— Дуже приємно, — відповів молодий чоловік. — Мене звуть Хосе Гутієрес. Я ваш колега, представляю аргентінську пресу в Іспанії.
Гонсалес посміхнувся, пояснив Штірліцові:
— Кабальєро — брат полковника Гутієреса.
— Я захоплююсь розумом вашого брата, — сказав Штірліц.
Хосе нахмурився:
— Як це вам удалося скласти враження про розум мого старшого? Він же не пише про кориду й не виступає на мітингах…
— Зате на мітингах виступає Перон, — відповів Штірліц. — А я дуже серйозно ставлюсь до його позиції.
