Темнота - Самчук Улас Олексійович (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Стара людина мовчить. Стара людина має заплющені очі.
А Мороз зійшов униз, зайшов до своєї бібліотеки, довго там ходив з кутка в куток, спочатку нічого не думав, лише щось, йому самому невідомо що, переживав, потім сів у фотель, засунув глибоко руки в кишені, витягнув довгі, тяжкі ноги вперед, опер підборіддя на кістку грудей і так, з настовбурченим волоссям, і заляпаним болотом обличчям, він застиг, ніби якась дивна кам'яна різьба з написом: Відчай. Але він не спить, він не впав у забуття, він навіть не дрімає, він лиш погруз у минуле, дуже далеке і дуже близьке, у те, що було його великим, повним найглибших переживань, життям і що було ще так близько, ще вчора, що, здавалось, його можна ще помацати, лише треба простягнути руку, але яке все таки відійшло і якого не можна вернути назад. Літо. Теплий вечір. На задній веранді мовчазна, непорушна тиша і чорна гладь ріки з безліччю зір у ній, і світел, що їх відкидає до ріки освітлений будинок. У легких одягах, на плетених стільцях батько, мати, тітка Наталка, кілька чужих, завжди інших, людей, між ними стіл круглий, прикритий вишиваною скатертиною, на столі самовар, склянки з бурштиновим чаєм, сріблисті, присмажені, присипані цукровою пудрою, пундики, «печені мамою», бокаті, густо-вишневі скляні баньки варення «вареного тіткою Наталкою», а зверху розливає своє пружне і холодне світло велика, на сто ват, електрична лямпа, якої сяйво заливає не тільки піяніно, ноти, голови людей, але проривається крізь сітку від комарів, і м'яко стелеться по яскравій зелені, по барвистих квітах і сяє аж до ріки і, відбившись у чорному її дзеркалі, никне безслідно у, здається, безмежних глибинах.
У кутку стоїть піяніно — велике, різьблене, освітлене ще й окремою лямпочкою, на нім розгорнуті ноти, перед ним на високому, округлому дзиґлику дівчинка у білому з довгою, темною косою перев'язаною порпуровим бантом. Тонкі, довгі пальчики дівчинки бігають по клявішах піяніна і з-під них линуть звуки, що заливають весь простір, і цих людей, і з ними все довкруги.
То знов «вона» співає, там таки на веранді, або далі над рікою. Іван давно вірить в її справжнє, надійне, соковите, ще молоде, але вже оформлене, сопрано, що нагадує перші пелюстки квітки, яка тільки що розцвітає…
Звіряче обурення і бурчання виривається у Мороза. Він якось рвучко, швидко зривається і встає, ніби він враз щось пригадав, але в ту ж мить отямлюється, і так, не виймаючи з кишень рук, мов п'яний матрос, похитуючись, тягнеться нагору до свого ложа. Там зриває з себе взуття, одяг і лягає.
Другого ранку о шостій ще затемна, Мороз сідає до свого танку і женеться щодуху, ніби йому бракує часу, на нафтопромисел номер 150. Женеться просто крізь тайгу, проламаною наспіх стежиною, через посірілу від перших приморозків тундру, через вилежні, рови і потоки. Там то там чорніють купки сірих, нашвидку збитих хижок поселень, десь-не-десь височіють, ніби кучугури, стоси нарізаного минулого літа дерева, манячать у густому мороці і дрижать на вітрі дозорчі вежі з вохристами у шпичастих ковпаках, гудуть рівним, довгим, монотонним звуком колючі дроти, десь трапляється пес з підігнутим хвостом; гурти подібних на глиняні зліпки людських постатей кудись масою тягнуться; високі, струнко-шпичасті, або округло-туповерхі ялиці, сосни і модрини стовбичать здовж нерівної стежки, що місцями переходить у торфяне, вже замерзле, багнище, заросле хирлявими сосонками, карлуватими, покрученими ялицями, зібганими і засмоктаними берізками, що боязко, ніби крадучись, причепились і стирчать у мерзлому ґрунті, разом з безконечними лишайниками, мочкою, чорничником, клюквинням.
Над усім свистить пружньо і щиро вітер, що женеться назустріч, ніби він десь там зірвався з натягненої тятиви, і все, мов стріла, пронизує по дорозі; пропікає тіло, душу, леденить кров, смалить обличчя. Люди, у своїх землистих бушлатах та фуфайках, нижуться і корчаться, мов би хотіли увійти живцем у землю, ніби їх живими палять. Але вони все таки рухаються, носять з місця на місце якісь патики, копирсають кирками мерзлий ґрунт, копають лопатами відкрите багно возяться біля звалених, розбитих дерев…
А увечорі, обшльоганий вітром і морозом, неголений і заляпаний Мороз, сидить у кабінеті головного управління таборів і приймає рапорти начбудівництв.
— Ви, Зав'ялов, зовсім сідаєте в калошу, — бурчить понуро Мороз. — Зависока норма, товаришу начальник. Люди…
— Вас не питають про норму, а про виконання. — Різко, і якось зло, перебиває його Мороз. — Попереджую востаннє. Тут вам не курорт! Коробко! — звернувся він до другого прораба, що той аж здригнувся.
— Ви у нас туфтач номер один.
— Товаришу начальник! Ми ще не встигли розгорнутися…
— А вже час, — перебиває і цього Мороз. — Норма схоплена, але далі туфтою її не заїси! А у вас, Соловейчик, чотири кобили вчора впало…
— Не чотири, товаришу начальник, а шість, — відповідає небоязко і весело Соловейчик.
— Вже шість? — дивується Мороз.
— А буде скоро всі дев'ять. Тягло вимагає, як відомо, корму.
— Я чув, погоничі надто надолужують дубиною, — каже Мороз.
— А що ж погоничі? Самі тягтимуть? Виправдувати биття тварин Божих — не виправдую, але й людей шкода. Самі знаєте на кому це, врешті-решт, окошиться, бо норму давай!
Мороз робить нотатки у своєму нотатнику, уста його міцно затиснуті, брови майже злилися, м'язи щелепів бігають під шкурою.
— Ніколаєв! — звертається він до свого другого секретаря. — Пиши рапорт. Підкресли тягло.
Потім знов бібліотека, самота, розмови з Вірочкою, переглядання її зшитків, до яких боїться доторкнутися своїми грубими пальцями, щоб бува не знищити пінні, криштальні, етерові незабудьки, на яких лишились знаки довгих років минулого і стоять знаки запиту майбутнього. Тридцять шість, тридцять сім, вісім, дев'ять… «Коли, тату, побачимось?» Коли, тату, побачимось? Коли, тату, побачимось? Йому невистачає дихання.
Тяжкими, залізними, ніби передчуваючи щось грізне, кроками вступає 1936 рік. Мороз усе ще на своєму посту. Знов і знов викликали до Москви. Летів туди, ніби до зубного лікаря, завжди сподівався кінця, але все знов вертався назад, а востаннє вернувся навіть з новою нагородою. Сказали йому, що у нього помітні поступи. Він тобто нові шахти запроектував, нові ферми розкинув, нові дороги проклав, дістав нових п'ять тисяч робочої сили і нарешті став зворушливо слухняним, вволив їх волю, завів у таборах нові порядки, загнавши все, що живе, за дроти. Вежі, вохра, собаки, ізолятори. І все під вартою. На роботу — варта, за баландою — варта, командировка — варта, шпиталь — варта. Перевірка ранком, перевірка увечорі. І нове драстичне зниження харчового раціону, і скасування всіх ознак культроботи — вістей, преси, навіть портретів, плякатів й гучномовців.
І разом з тим в'язні несподівано і загадково перестають зватись 3/К, а стають тільки Л/С, тобто не «заключонниє», а «лішонниє свободи», що і треба було доказати, як одразу зробив висновок старий граф Демідов.
— Слово «свобода», — казав він своїм останнім зусиллям, — цілком зрозуміло тут ніяк не підходить, тобто не слово, а поняття… діяння. Ви розумієте, як це приємно людині, коли вона стільки ж розуміє про свободу, як наприклад, віл чи кінь і є люди, що хоробливо не люблять цього поняття. «Лішонниє свободи!» І правильно! І правильно!
Демідов усе ще живе! І все з якоюсь винятковою, стоїчною, властивою лише людям перед смертю, впертістю твердить, що все йде своїм порядком, що цього він якраз і сподівався, що пожирання себе самої є властивістю кожної революції, як також є її незаперечною властивістю стремління до реставрації. Ні. Не мертвих. Не царів. Не нас графів, а всього того, що властиве для заперечення тези.
Морозові від цього ні легше, ні краще, ні тепліше. До чорта всі ті логіки й закономірності, він має свої логіки й свої закономірності, він усю зиму жив однією тільки надією, що на літо знов вдасться побачитися з родиною, викликати їх сюди, або поїхати самому до Києва, але прийшло літо і нічого не сталося. Послав «запрос» у Москву — ні! Просив відпустки — ні! Покликався на здоров'я, на роки праці, на досягнення, на потребу відпочинку, нарешті на закон — ні і ні! Мороз нарешті тратить нерви, його терпець поставлений на найвищу пробу, він ледве дихає від якоїсь епідемічної люті, що замінює йому і їду, і сміх, і мову. Він кричить, він стукає кулаками об стіл, він п'є, він хапається за револьвер. До нього тепер нема доступу. Він звір. І то не замкнений у клітку.
