Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
– Звідки він вас знає?
– Коли ще до війни я працював слідчим у міліції, то вів його справу по звинуваченню у вбивстві. Кривава була історія. Одержав він строк, а під час війни, мабуть, його звільнили гітлерівці. Він мене одразу впізнав, і я його, звичайно, теж.
Майор Клименко помовчав. Потім, прикривши очі рукою, глухо промовив:
– На моїх очах смертю хоробрих загинув Петро Влашинець. Встанемо, товариші…
Всі троє учасників оперативної наради у Василенка: полковник, старший лейтенант Зарудний, який до цього із захопленням дивився на майора Клименка, і сам майор – мовчки встали, віддаючи шану загиблому товаришеві.
Після тоги як всі знову сіли на свої місця, ніхто перший не наважувався порушити урочисто-сумну тишу, що зависла в кабінеті.
– А Любку взяли? – нарешті тихо, немов боячись потурбувати спокій загиблого товариша, спитав Василенко.
– Ні, – так само тихо відповів майор Клименко. – Пастка й досі там, у її хаті. І вона сама там же.
– То будемо брати?
– Послухайте, Олексію Петровичу, – пожвавішав раптом Клименко, – Любка зовсім про мене нічого не знає. Навряд чи Сєверцев встиг з нею зустрітися. Може, це використати.
– Про це слід подумати. Але головне зараз – Сєверцев. Поміркуємо, товариші. Він прийшов до Длугача не від Діля. І не від Сірого. Значить, гітлерівська служба безпеки і націоналістичне підпілля відпадають. Навпаки, Длугач повинен був передати йому агентуру по цих лініях. Між тим, прийшов він до Яна, як до своєї людини. Висновок?
– Думаєте, ще одна іноземна розвідка? – обізвався Зарудний.
– Впевнений.
– І Длугач…
– Двійник. Працював і на Діля, і на розвідорган, що надіслав Сєверцева. Підвівши до нього «інженера Міщенка», ми мали на увазі розкрити лінію СД, тобто Диявола, але Длугач виявився досить різнобічним шпигуном, про що говорить поява Сєверцева.
– Цілком логічно, – погодився Клименко.
– Діль, певно, не знав про те, що Длугач працював не тільки на нього, – сказав, збуджено поблискуючи очима, Зарудний. – Як ви вважаєте, товаришу полковник?
– Не повинен був знати, і мені так здається, – відповів Василенко. – І ця гіпотеза народжує цікаві перспективи…
– Її слід взяти на озброєння при подальших розмовах з Ділем, – підбадьорений підтримкою полковника, вів далі Зарудний. – Який це буде удар по Ділевому самолюбству: його, всесильного керівника СД, водив за ніс його власний агент!
– Думка непогана, – кивнув Василенко. – І ще цінна тому, що народжує іншу: Длугач теж не знає, що ми в курсі його зв'язків з Ділем. Він припускає, що нам відомо тільки про лінію Сєверцев – Сірий. У нас є можливості для різноманітних комбінацій. Треба використати Діля для викриття Длугача і навпаки…
– Не забути тільки, – додав Клименко, – про Сєверцева. На нього теж доведеться виходити через Длугача. Мені здається, тільки Длугач може дати його зв'язки і можливі шляхи повернення через кордон.
– Так, – підтвердив полковник, – головна мета – Сєверцев. У вас, майоре, є ще якісь міркування?
– Є, – трохи вагаючись, сказав Клименко, – є одна ідея.
– Слухаю.
– Ідея ця спала мені на думку, коли сушив голову тим, як Сєверцев дізнався про «інженера Міщенка». Гадаю, йому подзвонили і сказали про те, що Олена Скаченко – буфетниця в готелі – співробітник наших органів безпеки. Хто йому подзвонив? Звичайно, його агент у столиці.
– Хто ж це? – не витримав Зарудний.
– Я перевірив, який номер викликав у той день «Інтурист» по міжміській. І виявилося, що розмова відбувалася з переговорної.
– Чергова телефоністка не пам'ятає зовнішності того, хто викликав? – спитав Василенко.
– Не пам'ятає…
– Отже, слід втрачено?
– Спочатку і я так думав, але потім збагнув, що дзвінок з переговорної був відповіддю на запит з «Інтуриста». Ми приїхали до готелю від Сірого пізно ввечері. Того ж вечора Сєверцев викликав свого агента по телефону. А якщо це так, то дзвонив він йому у такий пізній час не інакше як додому.
– І що ж?
– Ось номер його телефону. Господар квартири – товарознавець трикотажної артілі Іван Олександрович Левада.
– Що у нас є про цю людину?
– Нічого особливого. Під час окупації жив у Києві і працював дрібним службовцем у міській артілі.
– Товаришу Зарудний! – звернувся Василенко до старшого лейтенанта. – Необхідно отримати фотографію Левади і показати її черговій телефоністці переговорного пункту.
– Слухаю, товаришу полковник!
– І ви думаєте, майоре, що Сєверцев піде до нього?
– Так, і швидше за все – сьогодні ж увечері.
– Чому?
– Вчора о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт» Сєверцев намагався повідомити своїх друзів про мене. Сам він на місце зустрічі не прийшов. Найімовірніше, спробував виїхати з міста. Він розумів, що у найближчі годину-півтори, поки ми не розв'яжемося з Длугачем і Сірим, нам буде не до нього.
– Всі ваші міркування виходять з одного передбачення: Сєверцев засік невдачу із запискою, тобто він був у районі «Спорту».
– Я впевнений у цьому.
– Думаєте, він не побоявся ризикнути?
– Фактично, ніякої небезпеки не було, його ж чекали у машині Міщенка. А він повинен був особисто переконатися у своїх підозрах і наочно перевірити, як спрацювала записка.
– Це логічно.
– До того ж мені здається, що найрозумнішим буде грунтуватися на гіршому варіанті – Сєверцев знає, що його співучасники у наших руках, – зазначив по ходу розмови Зарудний.
– Що ж, беремо на озброєння і цю версію. Продовжуйте, Василю Сергійовичу.
– Після семи годин вечора жодного літака з Л. до столиці немає. Проте є два поїзди: московський швидкий о двадцятій тридцять і пасажирський о нуль п'ятнадцятій. Якщо він поїхав, то саме одним з цих двох поїздів, найімовірніше, першим.
– Якщо припустити, що він був біля «Спорту», побачив усе і вирішив щезнути з Л., то навіщо йому було лишатися до пасажирського? – підхопив Зарудний.
– Аз цього виходить, що його слід чекати у нас о п'ятнадцятій годині, – майор подивився на годинник, – тобто через десять годин.
– Повідомили наші служби? – запитав Василенко.
– Звичайно. Але навряд чи його знайдуть по опису. Міг зовнішність змінити. Крім того, Сєверцев досвідчений шпигун і обов'язково заплутає сліди. Та я впевнений, що він поїхав з Л. і з'явиться до Левади.
– Треба, щоб його зустріли не тільки там, а й на вокзалі. Старший лейтенант Зарудний, ці зустрічі наказую організувати вам.
– Слухаюсь!
– Але не можна покладати всі надії на приїзд Сєверцева, – продовжував свою думку Клименко. – Треба взяти зв'язки Сєверцева у Длугача.
– Саме цим ми й займемось, – сказав полковник Василенко і відпустив своїх підлеглих.
10
За три години до цієї розмови Микола Іванович Сєверцев сидів у купе московського швидкого.
Втім, після виїзду з того клятого міста він вже не міг називати себе так – паспорт на це ім'я залишився у готелі «Інтурист». Та то дрібниці – в нього був ще один паспорт на інше прізвище. Взагалі за своє неспокійне життя професіонального шпигуна Микола Іванович – будемо поки що називати його так – змінив стільки імен та прізвищ, що, певно, дуже здивувався б, якби хтось назвав його так, як сорок п'ять років тому у невеликому прибалтійському місті назвали при народженні батько й матір. Сєверцев ніяк не міг заспокоїтись: він лягав, уставав, знову лягав, намагався читати, виходив у коридор.
Близько другої години ночі Микола Іванович в котрий раз вийшов у коридор і притулився лобом до скла. Від скла потягло морозяною свіжістю. Сєверцев мерзлякувато зіщулився, запалив сигарету. І довго невидяче дивився у темряву, яку розривав поїзд. Та ось його увагу привернули два вогники, ледь помітні у чорному небі: літак летів у височині, невмолимо переганяючи поїзд.
Сєверцев здригнувся від якогось неприємного відчуття. Обережність ніколи не завадить, вона врятувала його біля «Спорту», варто довіритись їй.
