Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– І вб’є мене. І, щоб не вбити… Він не був таким уже поганим?
Демон демонстративно скривився.
– Так, так, я знаю, – зачастила Марійка. – Але ти? Чому ти не зупинив Килину раніше? Ти все знав! Ти знав усе ще сто років тому. Чому ти не зупинив її нині, до того як вона погубила Мира?! Змусила його Риту, дядька Миколу… А ще – Савочку! Всього два рочки… Він же не винен, що його батько…
– Був божевільним.
– Ні!
– Ти однаково вичитаєш це в одній зі своїх книг, – примирливо сказав їй Демон. – Дід Михайла Олександровича по батькові – алкоголік, дід по матері – маніяк. Сава Врубель народився з «заячою губою». Він був приречений…
– Він був живий до того, як приїхав до Києва! – заремствувала вона. – І я більше не вірю у випадкові збіги!
– О, так, Ясна Києвице, – вдоволено всміхнувся він. – І не буває випадковою ні афіша, що промайнула за вікном твоєї машини. Ні кругляк, що потрапив під ноги. Ні камінь, що раптом упав на того, хто спробував образити тебе. Ні балкон, ні втрачений ключ, ні стеля, що обвалилася на голову.
– Камінь упав на Смугастого, – спробувала зрозуміти його Києвиця, – коли він мене… А стеля? Стеля обвалилася на Килину!
– Бо ніхто не в змозі забрати життя Києвиці всупереч її волі. Навіть коли вона порушила грань світлом і пітьмою. Цього не може зробити ніхто, крім…
– Крім? – заворожено підхопила Марійка.
– Але боюся, – спохмурнів Марійчин Демон, – якщо я дам тобі відповідь, ти не зможеш любити того, кого мусиш любити більше свого життя.
– То чи не себе ти маєш на увазі? – поцікавилася вона зі злим і нервовим сарказмом.
– Ні, – холодно відкинув він її любов. – Я говорю про твого Батька. Твоє Місто. Місто, яке привело вас на Андріївський узвіз. І захищало тебе, коли тобі загрожувала біда. І говорило з тобою. Хоч ти і не слухала його…
– Килину вбило Місто? – почула і похолола Марійка. – Наше Місто? Київ? І Мира? Він посковзнувся! – забелькотала вона. – Він випив присуху, коли зі стелі впала крупа! Так це… Місто? Місто – живе?
– Батько рятував тебе, – повчально мовив Демон. – Якби не він, ти була б уже мертва. Ти сама розповіла про страшний обряд. Про те, чому Килина мусила стати третьою. Третьою має бути Києвиця! А хто ще ідеально відповідав цій ролі? Хто у відповідь на «Вона помре заради мене» відповів «Помру», підтвердивши свою волю? Найбільше я боявся твоєї любові до нього. Любові, схильної давати надто багато обіцянок. Але, на щастя, твоєї любові боявся не лише я…
– Любов? Ключ? – збожеволіла Марійка. – Місто забрало у мене ключ!
– Батько не міг віддати тебе чоловікові, – суворо сказав він. – Києвиці належать лише своєму Місту. І твоє Місто потребувало твоєї допомоги.
– Воно забрало в Михайла єдину дитину? Як кару за…
– Ти знаєш сама, – вагомо присік Марійчин Демон, – те, що сталося сьогодні, – сталося з його вини!
– Але якби воно дозволило мені залишитися, нічого б не сталося! Ні-чо-го, – карбувала вона по складах. – І того, що сьогодні, – теж! Київ не загинув! За що ж тоді? Так страшно? Сина, голос дружини…
– Життя.
– Життя? – обмерла Ковальова.
– Але ти попросила, щоб Батько залишив йому його, – мовив повагом нічноокий. – І Батько віддав його тобі. Він вилікується. І житиме. Демон покине його. Але і геній покине теж…
Марійка поспішно розгорнула понівечений альбом, перевіряючи слова, що прозвучали, за неспростовною датою життя і смерті: «1856—1910» – Михайло проживе ще сім років!
– Тому, що ти любиш його, – сказав Демон.
– Тому, що я… – Марійка занила.
«Проживе…» – було добре.
А перелюбство – дуже погано!
Геній – добро, а демон – зло.
Зло – присуха вийняла добро з Мира. А Місто вбило Мира, бажаючи їй добра. Так само як і Килина, вбиваючи людей, бажала добра Місту, що вбило її, бо його «добро» вже не збігалося з «добром» його Києвиці.
– Не знаю, чи зрозумієш ти зараз і чи зрозумієш коли-небудь. Але віднині ви троє обрані стояти між світлом і пітьмою, знаючи, що у світі немає іншої істини, окрім Рівноваги, – заговорив Демон, і в його інтонаціях Марійці почулося скорботне співчуття.
– Ключ… – упала на коліна вона. – Віддай мені ключ заради… Я не знаю, заради чого! Просто віддай. Тому що інакше… Я спалю це Місто! Я ніколи не прощу! Просто не зможу. Чуєш, – заголосила вона, блукаючи очима у кронах кладовищенських дерев. – Я ніколи не прощу тобі смерті Сави! І того, що ти розлучив нас. Що тобі було плювати на мене!
– Ясна Києвице, про що ти просиш? – зверхньо спитав її Демон. – Ключ від листопада 1884-го? Чи життя дитини?
– Але… Вона зів’яла.
Раптом усвідомивши: бажаючи виправити УСЕ, що було для неї двома подіями одного дня, вона збиралася виправити перше, що їй вдасться виправити, не замислюючись: другого – не буде! Бо коли вона залишиться з ним – осінньої зими 1884-го, – замінивши ту, що запізнилася на день і вісім років Надію Забілу, не буде у них ніякого сина Сави, а коли поверне їм любого сина Саву – нікуди буде повертатися самій.
«Але якщо сина не буде, яка різниця, що він помре? Тобто він і не помре тому, що його не буде! У нас із Михайликом будуть зовсім інші діти».
Але…
Біда була в тому, що Сава – був. Був уже. І те, що було три години тому, більше не могло стати абстрактним майбутнім у шоколадній кав’ярні Семадені. А «інші діти» були невтішною абстракцією. У Михайла вже був син. І він помер. І це було неправильно, несправедливо… Це було «погано».
– Сина, – ледве чутно сказала вона.
– Чи ключ?
– Тато й мама, вони ж збожеволіють… – жалібно забубоніла Марійка.
– Сина чи ключ?
– Михайло ж любив свою дружину і був щасливий із нею. А коли не був… Він вибрав сам. Він став генієм, – майже заплакала вона, розуміючи вже, що її рішення було визначене наперед, а питання про вибір – риторичне.
Той, хто забрав у неї ключ, знав, кого вона обере.
– А Сава нічого не вибирав. Він не винен. його смерть незаслужена!
– Смерті немає, – нагадав Демон стомлено. – Її не існує. У природі.
– А це тоді що? – махнула рукою вона у бік біломармурової Елены Осiевны Гарновичъ.
– Це ваш егоїзм, ваш страх і нікчемність, – з гідністю мовив він. – Ви занадто дорожите своїм «Я». І будуєте пам’ятники, щоб зберегти бодай пам’ять про нього, і плачете, коли їх рівняють із землею, тому що немає нічого страшнішого для вашої гордині, ніж думка, що ви станете поживою для черв’яків. Але Килина усвідомила істину… Істинна гординя – в упокоренні!
– Це істина? – збентежилася Марійка.
– Уроборос, – потягнувся він до її шиї. – Змія, що пожирає власний хвіст! Символ безсмертя природи, яка завжди породжує себе сама, вбиває і відроджує знову. Бо все в ній урівноважено. І все єдине, і не смерть – стати землею, черв’яком, вогнем. Ви самі відділяєте себе від Великої Матері. Ви придумали смерть, адже безсмертя нижче за вашу гідність!
«…і трава – я!» – промайнуло в голові.
– Тільки Килина стала силою. Вогнем, – мовила повагом вона з докірливою, неприязною повагою. – А ким став маленький Сава Врубель? Черв’яком, якого з’їла риба, рибою, яку з’їла людина? «Гілкою», з якої вирізали «сопілку»? – покосилася вона на стрілку до могили Лесі Українки, яка, на відміну від своєї Мавки, стала зовсім не «сопілкою», а Пам’ятником! – Ні, не втішає. – Вона стомлено прикрила очі долонею і похитала головою. – Людське життя – це людське життя. І Місто забрало життя в його дитини…
– Воно забрало, – серйозно кивнув Демон. – А що вирішиш ти? Ти залишиш його дитині життя?
– Його дитині? – перепитала Марійка знервовано. – Саві Врубелю? Так я можу?
– Саві Врубелю, якщо на те Ваша воля, – опустив голову Марійчин Демон.
– Ти покажеш мені його могилу? – схопилася на ноги вона.
– Навіщо шукати під землею те, що живе на землі?
– Його син живий? – не повірила Марійка.
– Його і твій.
– Мамо! – зрозуміла вона нарешті. – Але я не можу. Я… Що я мамі скажу?! Що я вагітна від… Покійного? Та звідки ти взагалі?.. О-о-о-о…
