Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
- То що ви не звиклися…
- А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? - донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.
- А ви ще собi потягаєтесь? - весело запитала його Христя.
- Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.
- На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить! - обiзвалася баба.
- I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.
- I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi злякає.
- То це така, як ти?
- А хоч би й я? - усмiхаючись, одказує Оришка. - Злякаю, може?
- Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.
- А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка. - Все жарти та смiхи… о, бодай вас!
Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно - вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.
Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах - нужда та скорбота.
Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.
- Що це за люди i чого вони понаходили сюди? - спиталася Христя.
- Це з слободи по дiлу.
- По якому дiлу?
Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.
- А чого се ви прийшли? Що скажете? - почувся з ганку голос Колiсникiв.
Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi - як спав та встав, так i вийшов до їх.
Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.
- Доброго здоров'я, пане. З приїздом! - почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.
- Ну, добре, добре. А що ж далi? - призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.
Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.
- Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.
- Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колiсник. - Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
- Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.
- О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?
- Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
- А котра то канарейка защебетала? - шукаючи очима винувату, пита Колiсник.
- Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.
- Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?
Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.
- У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.
- То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… - тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: - Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?
Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.
- Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.
- Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.
Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.
- Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.
- Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.
- Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!
- Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.
- Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
- Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.
За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.
