Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
З тихдовгих годин, що провела Рейчел, слухаючи, як Сікс повчає Віолетту, вона знала значення більшості символів малюнка. Сікс називала їх «Кінцевими елементами».
Вони були призначені для знищення головних діючих сил заклинань після того, як почнеться послідовність подій, описаних намальованим заклинанням. Вона зрозуміла суть малюнка, на якому була зображена і те, що він означає. Він означав, що після того, як привиди-кулдики розправляться з нею, вони повинні зникнути.
На малюнку примарні створіння оточували її з усіх боків, наближаючись до неї. Тепер, дивлячись на нього, Рейчел зрозуміла, що бігти нікуди. А те місце, до якого вона прямувала, сподіваючись на порятунок, було всього лише місцем, де Привиди-кулдики її наздоженуть. У неї немає шансів вибратися з цієї пастки…
Вона обернулася на звук і побачила приглушене мерехтливе світло, що лилося крізь вхід у печеру. А потім і рух тіней. Тіні скупчувалися точно так, як було намальовано на стіні. Вони прийшли за нею.
Від страху Рейчел застигла. Її пронизала думка про те, що вона вже ніколи не вибереться з печери. Вона могла просуватися лише вглиб. Але, подивившись знову на картину на стіні, Рейчел бачила, що це її не врятує: там її теж чекали примарні чудовиська.
Вона потрапила в пастку: Рейчел не могла рухатися ні вперед, ні назад. Вона була в центрі закляття, яке звужувалося навколо неї, подібно петлі.
— Подобається? — Пролунав чийсь голос.
Рейчел сконцентрувалася і пішла на голос, що долинав з темряви.
— Королева Віолетта?
На обличчі, освітленому невірним світлом масляної лампи промайнула хижа посмішка. Віолетта вже була тут, щоб побачити, як привиди-кулдики прикінчать Рейчел. Вона хотіла на власні очі побачити результат створеного нею закляття.
— Я подумала, тобі має сподобатися те, що ти побачиш, звідки виходить цей кошмар, перед тим, як примари розірвуть тебе на частини. Я хотіла, щоб ти знала, хто це зробив з тобою, — Віолетта показала рукою на стіну. — Тому я намалювала цю картину так, щоб ти, врешті-решт, опинилася саме тут. Я намалювала це місце, щоб вони дісталися до тебе саме тут, — вона зробила крок із темряви. — Тут вони нарешті і зловлять тебе.
Рейчел не зважилася запитати Віолетту, чому вона це зробила. Вона і так знала чому. Адже Віолетта завжди звинувачувала Рейчел в тому, що вона причина всіх її неприємностей.
Віолетта ніколи не засуджувала себе за неприємності, виною яких була сама. Вона звинувачувала в своїх неприємностях всіх інших, в тому числі і Рейчел.
— А де ж Сікс?
Віолетта махнула рукою невизначено:
— Хто знає. Вона тепер не звітує переді мною…. — Її погляд став чорнішим самої печери. — Тепер вона королева. Тепер до мене нікому немає діла. Всі слухаються тільки її. Вони називають її королевою. Королевою Сікс.
— А як же Ви?
— Вона тримає мене під рукою, щоб я малювала для неї, — Віолетта пальцем указала на Рейчел. — Це все через тебе! Це ти у всьому винна!
Обличчя Віолетти спотворила усмішка, від якої у Рейчел по спині завжди бігли мурашки:
— Але тепер ти за свої злодіяння, за свою неповагу по відношенню до мене будеш покарана! Так, тепер ти заплатиш за це! — Її усмішка стала широкою від задоволення. — Я намалювала примар-кулдиків так, щоб вони живцем зірвали з тебе шкуру, видираючи шматки плоті з твоїх кісток. Щоб від тебе нічого не залишилося.
Рейчел сковтнула грудку, яка підступила до горла від жаху. Якщо б вона могла дістатися до цієї ляльки Віолетти! Але що з того? Все одно незабаром страшні створіння будуть тут.
Чейз навчив її ніколи не здаватися й боротися за своє життя до останнього. Вона знала, що зараз повинна робити саме це. Але як? Як вона могла взяти верх над цими тварюками?
Вона дещо придумала і роззирнулася довкола. Але крейди ніде не було.
Вона отямилася, почувши холодяче серце завивання, і глянула вгору, побачивши наближення ширяючих у повітрі привидів, що поволі підлітали вздовж стін печери. Рейчел вже бачила маленькі гострі зуби, які виблискували з пащ чудовиськ, якими ті повинні відокремити її плоть від кісток.
— Я хочу почути твої вибачення!
Рейчел запнулася, повернувшись до Віолетти.
— Що?
— Вибачся переді мною. Скажи, стоячи на колінах, своїй королеві, що ти просиш вибачення, що зрадила її. Якщо ти зробиш це, може я тобі і допоможу.
Хапаючись за останній промінчик надії, Рейчел опустилася на коліна, скориставшись моментом, щоб подумати:
— Прошу вибачення!
— Прошу вибачення…
— Прошу вибачення, Королева Віолетта!
— Так-то краще. Я твоя королева. Поки тут немає Сікс, я тут королева. Ко-ро-ле-ва! Повтори!
— Так, королева! Королева Віолетта.
Віолетта полегшено посміхнулася:
— Добре. Я хочу, щоб ти це запам'ятала, перед тим, як помреш!
Рейчел підняла голову:
— Але ти сказала, що допоможеш мені!
Королева Віолетта, залившись сміхом, стала віддалятися назад углиб печери:
— Я тільки сказала, що може допоможу тобі. Але я думаю, ти не заслужила моєї допомоги. Ти — ніхто!
З-за неї вже виднілися привиди-кулдики. Рейчел подумала, що зараз ось-ось впаде без почуттів від страху.
Вона опустила руки, торкнувшись своєї сукні. У кишені щось було. Це було те, що дала їй мама. Вона витягла руку з кишені і в світлі лампи глянула що ж це таке. Тепер їй стало ясно. Це був шматочок крейди.
Коли мама простягнула його Рейчел, вона так поспішала, що навіть не подивилася на нього. А ще мама сказала, що коли він їй знадобиться, Рейчел буде знати, що з ним робити.
Рейчел знову подивилася назад, у темряву і побачила відходячий геть від страшної смерті силует Віолетти. Побачила пливучих по повітрю чудовиськ з широко розкритими пащами, забезпеченими гострими як леза зубами. Вони наближалися і клацали, видаючи звук, від якого в жилах застигала кров.
Рейчел швидко підійшла до малюнка, на якому була зображена і почала легко додавати до нього лінії і тіні, роблячи фігуру на ньому товстішою і округлішою. Вона зробила обличчя більш округлим і потім зобразила на ньому страшну посмішку.
Крейда літала над стіною, додаючи оборки до сукні, роблячи його схожим на ті, що зараз було на Віолетті. Згадавши, які коштовності любила одягати Віолетта, Рейчел намалювала корону на її голові, остаточно змінивши своє зображення на Королеву Віолетту.
Віолетта хотіла бути королевою. Що ж, Рейчел тільки що коронувала її, давши їй те, до чого вона так прагнула.
З темряви до Рейчел долинув жахливий душероздираючий крик. Побачивши звивних, пливучих по повітрю примар-кулдиків з іншого боку, Рейчел втиснулася в стіну, з жахом спостерігаючи, як ті плавно ковзають повз неї.
Від невимовного крику Віолетти серце Рейчел мало не вистрибнув з грудей.
— Що ти наробила? — Донеслося до неї з темряви.
Віолетта вибігла вперед на світло. Рейчел спостерігала, як Привиди-кулдики попрямували в її бік. Очі Віолетти округлилися, коли вона побачила, що вони летять до неї.
— Що ти наробила? — Повторила вона.
Але Рейчел не відповіла. Вона була занадто налякана побаченим.
— Рейчел, допоможи мені! Я ж завжди любила тебе! Як ти можеш так вчинити зі мною?!
— Це все твоїх рук справа, Королева Віолетта!
— Я завжди була доброю і любила тебе!
— Була доброю? Любила мене? — Рейчел насилу вірила своїм вухам. — Єдине, що ти вміла робити — це ненавидіти, Королева Віолетта!
— Я ненавиділа тих, хто ображав мене, тих, хто був злим і корисливим! Я завжди робила добро для свого народу! І я добре обходилася з тобою! Я дала тобі дах над головою і годувала тебе! Не будь мене, що б ти робила! Я була щедра з тобою! Допоможи мені, Рейчел! Спаси мене, і я щедро віддячу тобі!
— Я хочу жити, от моя найкраща нагорода!
— Не будь такою жорстокою! Як ти можеш бути такою злою?! Невже ти дозволиш цьому статися?! Не можу повірити, що ти станеш частиною цього звірячого злочину!
— Ти сама створила цих примар! Ось і маєш!
