Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
— Мариню, мені в одній справі треба піти до пана меценаса Білинського. Хай Мариня не чекає на мене з обідом.
Мариня плеснула долонями, змовницьки підморгнувши Олені:
— Певно, пан меценас підшукали нам яке мешканнячко, — чи не вгадала я, прошу їмосці?
— Хай Мариня не говорить дурниць…
— А, бо їмосць не хочуть признатись? Прошу їмосці, а рукавички?
— Правда, бачить Мариня, яка в мене голова! Не ці! Бачить Мариня, що то церовані, а отут палець зовсім вилазить. У шафі, у коробці від капелюхів, є нові, шкіряні. Хай їх Мариня подасть мені.
У нових, тісних, куплених ще з нагоди похорону покійного Аркадія рукавичках Олена відразу відчула себе дамою, що, безперечно, надавало їй самовпевненості.
На жаль, цей бадьорий стан довго її не тримався. Що ближче вулиця, на якій жив Орест Білинський, то в Олени наростало вагання: з якого боку почне вона цю таку болючу для себе розмову з Орестом Білинським?
Орест Білинський явно здивувався, але і явно зрадів візитові Річинської.
— До мене, пані Оленко? Що за приємна несподіванка! До мене?
Олені йшлося тільки про одне: як з юридичного боку найкраще реабілітувати честь Зоні без того, щоб справа не набрала не потрібного для обох сторін розголосу?
Річинська, заки ще розповіла справу, з якою прийшла, заздалегідь здалася вся на присуд Ореста Білинського. Як він вирішить, як скаже, так вона і зробить.
— Пройдім, пані Оленко, до мого приватного кабінету, бо тут нам кожної хвилини може хтось перешкодити.
Яка вдячна була йому за те, що не поставився до неї тільки як до клієнтки!
В кабінеті меценаса Білинського панував чималий нелад. На спинці крісла висіла розпростерта біла з накрохмаленою манишкою мужська сорочка, поміж паперами валялись недокурки, на етажерці поверх книжок стояла тарілка з склянкою від чаю і недоїденим шматком хліба, що, зрештою, нітрохи не бентежило господаря. На окремому столику стояв на підносі сифон з водою і дві склянки.
— Нап'ємося содової води, пані Оленко, — потягнувся Орест Білинський до сифона, по дорозі пильно глянувши на Оленине змучене обличчя. — Ви занадто переймаєтеся речами, які світ давно перестав брати близько до серця.
— Так, — призналася, не зовсім розуміючи, що він має на думці. Сльози знов набігли їй на очі.
Орест Білинський погладив Олену по руці. Річинська потупила погляд, аби приховати новий приплив сліз. В міру того як силою обставин дубіла від людської грубості, ставала вразливішою до прояву ніжності.
— Я і сам думав вибратися до вас, але побоявся, що приймете мою щирість за неделікатність.
— Та що пан меценас говорять? Я… — затнулася, — я і сама сподівалася, що пан меценас покажуться в нас. Але я розумію. Пан меценас завжди такі зайняті…
— Говоріть мені просто «ви», пані Оленко! — хотів нагадати їй, що займається потроху проблемою чистоти української мови, а тому звертання в третій особі ріже йому вухо. Прикусив, однак, язика, бо помітив підозрілі рум'янці на Оленинім обличчі. Була схвильована. Догадувався про причину, яка привела її до нього, але не повністю був упевнений в цьому. Бажаючи відтягти неприємну розмову, спитав з погідною ввічливістю: — Пригадуєте собі, пані Оленко, як я вас освідомляв у Лісках? На друге літо я приїхав був знову. Розпитував про вас. Оскільки мені не зраджує пам'ять, то привіз книги, що їх спеціально для вас підібрав у Львові, але, на жаль… тітка Максимовичева сказала мені, що ви вже добродійка Річинська. Я тоді зрозумів… все зрозумів.
Олена неспокійно рухнулася у кріслі: як це так? Він приїздив спеціально для того, щоб вручити їй книжки, а ніхто не сказав їй про це? Яким правом завдали їй таку велику, непростиму кривду? По-іншому була б штовхала ті роки перед собою, якби мала в серці солодку свідомість, що він пам'ятає про неї навіть у бурхливому Львові.
Так, на друге літо була вже жінкою Аркадія і вагітна Катериною, але хіба й без того не вела довгі роки роздвоєного життя: одне наяву, а друге у спогадах?
— Востаннє в горах ми бачилися з вами на весіллі Рузі у Зеленій. Ви тоді цілу ніч сперечалися з ксьондзами про якийсь «йорчик». Більш ні на що інше не звертали-сьте уваги.
— Правда, правда… Чи ми тоді танцювали з вами?
— Ні, — призналася, глибоко засоромлена його неуважною пам'яттю. — Ні. Ви були зайняті тим «йорчиком».
— Та чекайте, — шанобливо заперечив Орест Білинський, — бо то щось не узгоджується. Кажете, що я не танцював з вами? В такому разі з ким? З ким я взагалі міг танцювати, крім вас?
Олена пояснила угодово, трохи меланхолійно:
— Можливо, ви танцювали другого дня, бо ми тоді зранку поїхали. У вуйка Ладика, — зніяковіло опустила очі, — гм… смішним тепер здається те все… мала жеребитися кобила-первістка, і тому він квапив з від'їздом.
— Зате ми тепер надолужимо собі, пані Оленко, на весіллі котроїсь з ваших дочок! — дозволив собі грайливий тон, та одразу зрозумів, що допустився нетактовності.
— Теперішні діти, пане меценасе, виходять заміж так, що і рідна мама не знає, як і коли. Мої дочки, пане меценасе, мої дочки… Мої діти, — вона ковтала сльози, не криючись. — П'ять дочок маю, а чи знають пан меценас, що, властиво, я… залишилась одинока?
Орест Білинський потиснув руку Олені у своїй долоні.
— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте! Те, що діти відійшли від вас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.
Не таких слів розради чекала від Ореста Білинського. Те, що він їй сказав, міг би повторити першій-ліпшій матері в такому, як Олена, становищі. Діткнена його холодною, як їй видалося, безсторонністю, Олена звільнила свою руку з його долоні.
Орест Білинський встав і, не спитавши дозволу, закурив. Згадав, що ще сьогодні повинен бути в суді, тому радий був би якнайскоріше довести до кінця цю розмову.
— А тепер слухаю вас, пані Оленко.
Олена вмить відчула зміну в його ставленні до її особи. Нерішуче підвелася:
— Може, пан меценас поспішають кудись, то я проведу і по дорозі викладу всю справу, бо я не хотіла б…
— Але ж, Оленко, — взяв її за плечі і посадив знову у крісло, — для вас у мене знайдеться час.
Знову беззастережно здалася на його осуд. Розкрила сумку, знайшла потрібний лист і, не подаючи його Орестові Білинському, почала:
— Це досить незвичайна справа, пане меценасе. Лист адресований моїй дочці, але із змісту видно, що писаний мені. Очевидно, вже сам господь скерував так, що лист попав у мої руки. Я не знаю, я боюся уявити собі, що було б, якби цей лист прочитала Зоня. Та особа хіба з розуму зійшла, вона пише… мені дуже соромно, важко, пане меценасе, говорити про ці речі. Я не знаю, як можна так? Вона пише і нахабно твердить, що Зоня не заперечує… Ніколи, пане меценасе, ніколи не повірю, — Олена почервоніла так, що й очі зарожевілися, — щоб Зоня, сама Зоня могла чіплятися жонатого чоловіка. Тому я хочу просити пана меценаса якось зняти наклеп з моєї дитини. Така напасть, така напасть на нас…
Олена пригубилася до склянки з водою. Рух, яким витерла хусточкою губи, якоюсь далекою асоціацією викликав у його пам'яті русяве дівчатко з Лісок. Чи кохав його? Була це, можливо, любов у потенції, зрештою, як і багато інших справ його життя того періоду.
«Єдиний свідок моєї юності!» — подумав розчулено.
— Ви пригадуєте собі, пані Оленко, як я був у вас перший раз і ви знайомили мене з своїми дітьми, прошу пробачення, паннами? В мене вже тоді вкралося підозріння, що ви надто односторонні у характеристиці своїх дітей. Хочу сказати, що ви тоді вже надто упрощували їх характери.
— Направду? — перелякалася Олена. — Вам здавалося, що я не досить добре знаю своїх дітей?
Чому ж він тоді, її приятель, не перестеріг матір перед її сліпотою? Може, коли б знала, в чому її помилка, то і долі її дочок пішли б іншими дорогами?
