Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
— Не читав Уїтмена, — полегшено зітхнув сивий джентльмен. — Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це — мій добрий знайомий.
— Річард Грум, — поспішив назвати себе худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи й протираючи окуляри. — Математик.
— Дуже приємно, — кивнула жінка обом. — Мене звати Жанна Мішо. А звідки ви взнали, що я француженка?
— Особливий шарм, — засміявся сивий джентльмен. — Такими чарами володіють тільки парижанки.
— До речі, я не парижанка, — лукаво глянула на нього жінка, — Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм.
— Тоді це щось генетичне, — пожартував Коун. — Від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки… пробачте… ви подорожуєте з кимось?
— Сама.
— Така юна і подорожуєте сама?
— Юна? — здивувалася вона. — Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер вдова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі. Я стала володаркою великого багатства. Я — мільйонерка. Бачите, легковажна яка, одразу все викладаю на стіл. Це теж від прабабки, вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна особа, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії, там і народивши мого діда.
— У кількох словах — ціла романтична історія, — похитав головою сухорлявий математик, знову осідлавши окулярами хрящуватого носа. — У вас талант белетриста. Може, ви літератор?
— Що ви? — жартівливо замахала руками Жанна, ніби захищаючись. — Навіщо це? Псувати папір у космічній ері? Пусте заняття, коли є магніти незміряно могутніші — наприклад, у науці.
— То ви вчений? — здивувався сивий джентльмен, — А в якій сфері, якщо не секрет?
— Я генург.
— Уперше чую, — знизав плечима він. — А ви, Річард?
— Гм. Це щось зв’язане з генетикою? Хірург, теург, деміург. А тепер ще генург? Може, генний інженер?
— Вгадали, — весело згодилася жінка, стріпнувши пишним волоссям. — Тільки генна інженерія — вчорашній день. Вона маніпулювала генами та геноблоками в пробірках. Я ж і мої колеги мають справу з живим тілом людини, з її генетичною динамікою. Тут секрет моєї юності. Ого, джентльмени, я бачу, ви зацікавлені.
— Ще б пак! — удавано сумно зітхнув сивий джентльмен. — Хоч оці білі патли й дуже пасують мені (так кажуть молоді жінки, щоб втішити старого), але я б з радістю та полегшенням замінив би їх на мої чорні юнацькі кучері. Ха-ха! Хіба не так, Річарде?
— Пусте заняття! — махнув той рукою. — Періодично цю процедуру треба повторювати знову й знову. Набридне! Життя не такий вже розкішний подарунок, щоб його оновлювати безкінечно. Мене страхає казка про Агасфера.
Жінка слухала теревені сусідів напівіронічно, кидаючи їм звабні погляди, не заперечувала. Переслухавши, зауважила:
— Справа не лише в омолодженні. Генургія дає змогу експериментувати з вирішальним метаморфозом людини.
— Що це означав? — не зрозумів сивий джентльмен.
— Формування нового тіла або небувалих органів.
— Гм… Це щось фантастичне.
— Але цілком реальне. Ми отримали, направду, божественні важелі деміурга. Можливості космічної біології неймовірні.
— Важелі, — похитав головою математик. — Боюся я тих важелів, як чорт ладану. Ми, вчені, дали до рук політиків такі страшні інструменти, що заслуговуємо на аутодафе.
— Якраз генургія допоможе приборкати звіра в людині, — заперечила жінка. — Трансформувати його. Проте, джентльмени, чому це ми все про мене? Тут же не науковий симпозіум. Як вам подобається наш круїз?
— Розкішний лайнер, — заявив Вільям Коун. — По-моєму, наша «Клеопатра» грандіозніша від знаменитого «Титаніка».
— Приємна згадка, — докірливо похитала головою жінка.
— Пробачте, я не хотів вселяти тривогу в ваше серце.
— Дурниці, — самовпевнено озвався математик, добуваючи сигарету, — Ви дозволите? Дякую. Дурниці, кажу я. Тепер таке неможливе. «Клеопатра» обладнана так, що…
— Яке там обладнання! — засміявся сивий джентльмен, — Коли вдарить гонг долі, тоді всі ваші обладнання, навіть наймодерніші, не матимуть жодного значення.
— Теорія ймовірності…
— Теж не коштуватиме виїденого яйця перед велінням нежданого.
— Гм! Гонг долі, веління нежданого, — демонстрував у іронічній посмішці штучні порцелянові зуби Річард Грум. — Що це вас, Вільяме, потягло на такі забобонні проблеми? Чи археологічні костомахи, що їх ви розкопуєте, мають ось таку містичну еманацію? Світ раціональний де йоти, в ньому не може бути нічого ірраціонального, несподіваного.
— Як сказати, — задумливо заперечив сивий джентльмен. — Є події, що виходять за межі раціо.
— Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.
— Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує ваше теперішнє знання. І вона може проявитися щохвилини,
— Виключаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Можу вам… ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Ось я виведу вам формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.
— Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Це тривожить. Ми тут для того, щоб відпочивати. Може, потанцюємо?
— Пробачте, — похопився сивий джентльмен. — З радістю.
Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, тугу. Зазвучала нова мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у плавному ритмі. Співець щирим грудним голосом промовляв тривожні слова:
Назва точна відліку — хвилини.
Ніби хвиля, хлюпають вони
В душу й серце сплячої людини
Із якоїсь диво-таїни.
Піниться життєве узбережжя,
Викидає щохвилини плин
Душі-риби у людські мережі
Із тривожних надрів і глибин.
А звільнившись від своєї ноші,
Хвиля десь у безвість забира
Всіх безжально — і людей хороших,
Й лютих ненависників добра.
Дивний обмін — безконечне мливо,
Де вітряк, що рухає жорно?
Чи з муки отої буде диво,
Чи даремно мріється воно?
Все найкраще всотують хвилини,
Мати-ткаля, човник — вічний син,
І верстат прасонячної днини
Золотиться нитями хвилин.
І яка тобі підкаже сила,
Де пірне наш човник в глибину?
Всюди хвилі, непостійні хвилі…
Всюди вічна таємниця сну…
— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня мовить про те саме. Про несподіванку, про неждане. Тут якась закономірність.
— Не знаю, не знаю, — вдячно усміхався їй сивий джентльмен, пливучи в хвилях пісні. — Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше довге, марудне життя потрібне саме для такої миті?
Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло фейєрверком примарних вогнів, якось дивно загурчало повітря над океаном. І пролунав страшний удар, що потряс суперлайнер до самих основ. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула у простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — розширені жахом очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення.
