Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
І супроти того вставало тяжке питаннє — якої тактики держати ся козачині супроти правительства, взагалї супроти польської держави?
Чи старати ся присипляти його увагу, не підіймаючи нїяких принціпіальних справ, запевняючи в готовости козачини прийняти всякі його жадання, представляючи всякі конфлїкти й суперечности інтересів як хвилеві малозначні непорозуміння, а заразом дбати про те, щоб приподобати ся йому ріжними прислугами в його державних потребах та можливо прихилити до себе? Чи ставити справу кождого разу гостро, торгувати ся за кожду свою прислугу і жадати формальних уступок для козацьких претенсій і дезідерат — формулувати їх ясно і отверто, хоч би і не в усїм їх обсягу, не всї на раз, а ступінь за ступінем здобувати для них формальне признаннє правительства?
Перше було лекше: не загострювати, не задирати ся, покладаючи ся на те, що „якось то буде”: що фактичні обставини: брак воєнних сил, і потреба в війську козацькім, загальна дезорґанїзація і брак екзекутиви не дадуть можности польському урядови допильнувати на дїлї своїх домагань, і козаки не манїфестуючи своїх претенсій, годячи ся на все, фактично зістануть ся далї хозяєвами України, як зіставали ся вже стільки часу, невважаючи на всї конституції й комісїї, вислані на них. Правда, се був непевний рахунок, бо перше полїпшеннє в загальних полїтичних обставинах могло дати польському правительству спромогу збити козачину з позицій — бодай на якийсь час, і не можна було сумнївати ся, що правительство і шляхта не занехають такої нагоди. Нїякі присиплювання уваги, нїякі заяви льояльности, нїякі придобрювання і заслуги не могли забезпечити від того козачину, як тільки вона стала виразом соціальної опозиції шляхетсько-польському режімови.
Се був ворог не примирений, смертельний, і польсько-шляхетські круги не могли панувати спокійно, поки він жив — поки козачину не общіпано з тих її соціальних аспірацій і не зведено до ролї простого воєнного корпусу пограничної сторожі. Козачина з усїми своїми здобутками, фактичними володїннями і т. д. все жила на вулканї.
Але дорога формальних здобутків, забезпечення своїх жадань і претенсій конституційними, законодатними ґарантіями була не тільки далеко тяжша, але також не мала перед собою значнїйших виглядів. З того часу як козачина набрала соціальної закраски і стала репрезентанткою суспільних змагань народнїх мас (і далї — коли вона прилучила до того ще домагання релїґійно-національні, ставши речником національних потреб і домагань українського елєменту взагалї) — її домагання ішли занадто далеко, підривали занадто глубоко всю соціально-полїтичну будову річипосполитої, щоб можна було сподївати ся їх законодатної реалїзації — навіть розложивши сї домогання на довгі роки, на поменьші етапи. Навіть той страшний удар, який задала річпосполитій Хмельниччина, похитнувши самими основами її, не довів польські круги до добровільних уступок козацьким домаганням в сфері полїтичній і національній, не тільки що соціальній. І можна було знати, що перше нїж згодити ся на яку небуть серіознїйшу формальну уступку козачинї, річпосполита напружить свої сили, щоб козачину погромити — як погромила в 1596 р.
Значить, обидві дороги кінець кінцем зводили ся до тоїж самої перспективи — оружної боротьби за козацькі змагання, і останнїм критерієм мали бути відносини реальних сил. Для козачини в його новій формі питаннєм житя ставало таким чином можливе збільшеннє оружних сил, які могли б забезпечити його ролю господаря на Українї і оборонити від можливого розгрому з боку ворожого польсько-шляхетського режіму. Дороги, якими йшов зріст козацьких сил, ми вже бачили — се було так сказати інтенсіфікація соціального характера козацтва і через неї — притягненнє можливих більших мас народнїх, розширеннє території козачини, і розвій воєнних сил, які стояли б на оборонї сих покозачених мас і територій. Для розвою воєнних сил була потрібна вдатна, добичлива війна. Для розширення козачини між масами треба було хоронити її від погромів, які неминучо викликали депресію і підривали атракційну силу козачини. Значить поки не було шансів виграти в оружній боротьбі з державою, треба було уникати всяких оружних конфлїктів. Тіж шанси довго мусїли бути ще по сторонї річипосполитої, поки вона в своїх руках держала всї замки й укріплені пункти „волости”, а одинокою твердинею козачини зіставала ся Сїч. Значить треба було до якогось часу перед усїм обминати гострих конфлїктів, можливо не давати місця гострим репресіям з боку річипосполитої, меньше налягати на формальні концесії й пильнувати фактичного „стану володїння”. В сїм напрямі переважно і йде тактика козацьких полїтиків, тих „статочних” чи „старших” елєментів, які держали її в руках, від Байбузи і Кішки до Сагайдачного і Кулаги. Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати ся понад міру, навпаки — по можности не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усїх тих зачіпках з сусїднїми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного пляну — втягати річпосполиту в воєнні трівоги, які б займали її воєнні сили, не давали можности обернути сї воєнні сили на приборканнє козачини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козачини для помочи; одним словом — utile dulci.
Такі прикмети має козацька тактика і всього того часу, коли ми можемо добачати в нїй провід Сагайдачного.
Роками 1616-7 зачинаєть ся історична дїяльність сього визначного проводиря козацького, хоч безперечно його впливи і вага в козацькім війську сягають далеко ранїйших часів. Але мало про кого з визначнїйших наших людей сих часів знаємо так небагато як про нього. Посмертний панеґірик, зложений на похорони Сагайдачного ректором брацької школи Саковичом (ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська є. кор. милости Запорозкого, 1622), головне джерело для його ранїйшої біоґрафії, каже нам дуже мало:
Уродил ся онъ въ краяхъ Подгорских Премысскихъ,
Выхованъ въ вЂрЂ церкви всходнейзъ лЂтъ дЂтинскихъ.
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ
...................................................................................
Тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши
И наукъ въ писмЂ нашемъ словенскомъ навыкши,
Потомъ видячи ся способнымъ до мензства,
Шолъ до Запорозкого славного рыцерства.
Межи котрымъ презъ часъ не малый жиючи
И рыцерскихъ дЂлностей там доказуючи,
Гетманомъ потомъ собЂ войско го обрало
И зъ нимъ менжне Татаровъ и Турковъ бивало.
За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,
Ажъ и самъ, цесаръ турскій былъ въ великимъ страху.
..............................................................................................
Дознавалъ не по єдинъ кротъ Турчинъ поганинъ
Єго мензства, и прудковоєнный Татаринъ.
ПовЂсть и Мултянская земля и Волошинъ,
Якъ ихъ тамъ гетманъ зъ своимъ рыцерствомъ полошилъ.
ДосвЂдчилъ и Інфлянтчикъ того войска силы,
Кгды ихъ там рыцеры якъ траву косилы.
Пулночныи тыжъ краи будутъ памятати
Долго єго мужество, бо ся имъ далъ знати,
Велкого звитезства тамъ доказуючи,
МЂста и городы ихъ моцныи псуючи.
И завше онъ дЂлностю своєю в то трафлялъ,
Якъ бы безъ шкоды своихъ, неприятелювъ досталъ.
А кгды якого мЂста въ христіанст†досталъ,
Теды церкви въ покою оставляти казалъ,
З долученого образка Сагайдачного на конї, з гербом Побоґ, (підкова з хрестом на горі) міркуємо, що був він з уродження шляхтич, з котроїсь дрібношляхетської української православної родини в Перемищинї. Так і Єрлич, київський мемуарист з молодшого поколїння, про нього пише, поясняючи звідти такі чесности у якогось козака знайшли ся: „був він не простого походження, а шляхтич з-під Самбора” 2) (Але автори хотинських дневників і між ними Собєский, що так багато займаєть ся Сагайдачним, вважають його не-шляхтичом — видко Сагайдачний не підчеркував свого шляхецтва). Коли в Острозї учив ся досить довго, то до війска Запорозького вступив не дуже молодим. Як перші кампанїї, де брав він участь, Сакович, як бачимо, називає війну молдавську й ливонську; судячи з сього початки воєнної карієри Сагайдачного треба покласти перед 1600 роком. Але „історичною особою” стає він аж на склонї своєї дїяльности: імя його зявляєть ся в джерелах тільки від р. 1616, і саме не то що роки, а останнї місяцї його житя і дїятельности кидають найяснїйше світло на сю рідку історичну стать, що такими похвальними гімнами записала ся в признаннях двох ворожих тодїшнїх сторон — православної Руси і католицько-шляхетської Польщі. Як. Собєский, оден з комісарів в Хотинській війнї, що мав багато дїла з Сагайдачним і в сїй кампанїї і в попереднїй московській і добре знав гетьмана 3), дає таку характеристику його особи і дїяльности в своїй історії хотинської війни:
