Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

— Спасибі, Блас.

… Справжній Блас де ля Фуентес-і-Гоморра тим часом сидів собі в темній кімнаті за містом, куди його вивезли ще вдень, за три години перед приїздом Крістіни в Севілью, а той, хто цього вечора грав його роль, возив жінку в «Альамбру», напував вином, куди було підмішано горілки, і повернув її в готель «Мадрід» уже о п'ятій ранку, коли ось-ось мало світати, був Енріке, людина Роумена, з сім'ї республіканців.

Виходячи від неї, Блас попросив портьє приготувати вранці молока для котеняти і, поклавши перед старим купюру, попросив зробити так, щоб сеньйору ні з ким не з'єднували по телефону до його повернення в готель.

За ті дві години, що Кріста була в «Альамбре», Роумен встиг з'ясувати, що телефон, по якому вона дзвонила в Мюнхен, належить Герберту Морсену.

На блискавку, яку він послав не у вашінгтонський відділ розвідки, а друзям у Мюнхені, прийшла відповідь, що під іменем Герберта Морсена живе в Мюнхені якийсь Густав Гаузнер, що співробітничає у філіалі ІТТ як експерт з питань, пов'язаних із Скандінавськими країнами.

Бласу дали вказівку підсипати у вино трохи снотворного, щоб жінка міцно спала і ні з ким не розмовляла по телефону, а вранці забрати її з готелю о дев'ятій, відвезти за місто, на фінку, де вирощують биків для кориди, щоб вона не могла подзвонити ні в Мадрід, ні в Мюнхен, і тримати там аж до особливого сигналу.

… Але вона прокинулася, бо нявчало котеня.

Вона прокинулася о восьмій і одразу ж замовила розмову з Роуменом.

Та його не було вдома. Він там і не міг бути, бо в цей час летів у Мюнхен.

РОУМЕН-III

Він розшукував Еда Снайдерса в центральних мюнхенських казармах; поки їхали на Терезієшптрасе, у той будинок, де жив Гаузнер, Ед скаржився, що Пентагон зовсім по-ублюдочному ставиться до питань розвідки, ніякої елегантності, сидіти доводиться у всіх на виду, нічого собі конспірація; солдати показують на моїх людей пальцями: «А ось наші шпигуни»; спробуй розгорни роботу в таких умовах; я згадую той час, коли ми служили у Донована, як золотий вік, Пол, тоді все було ясно, а тепер справжнісінька плутанина, доводиться шанобливо розкланюватися з генералами, котрі ще рік тому горлали «хайль Гітлер».

— Півтора, — озвався Роумен. — Але це теж не минуле століття. Яких конкретно генералів ти маєш на увазі? Медиків, інтендантів, техніків?

— Ти обріс щетиною, — посміхнувся Снайдерс. — Під пекучим іспанським небом ти відстав од життя. Пол. Медики — не мій клопіт, я працюю з розвідниками. Про Верена [60] ти, сподіваюсь, чув?

— Хто це? — спитав він і знову виразно і близько побачив прямо перед собою обличчя Крісти.

— Ні, ти справді не чув про Верена?

— Звичайно, не чув, — збрехав Роумен. Він знав ціну Снайдерсу — товариський хлопець, аж ніяк не Сократ, у ВСС вів технічні питання, до аналітиків та розраховувачів стратегічної інформації його не допускали, тому й ставився до них з особливою повагою; Роумен для нього був людиною легенди; у ВСС усі знали історію Пола; та й те, що тепер він очолював іспанський підрозділ, само за себе говорило про його становище в ієрархії розвідок. Але Роумен розумів при цьому, що Снайдерс йому не союзник; він розумів також, що той прийняв його так дружньо лише тому, бо був цілком впевнений: несподіваний приліт Роумена до Мюнхена санкціоновано, отже, треба все зробити, поки він не запитав своїх нинішніх шефів у Пентагоні; а втім, все одно я маю люфт часу — поки військові надішлють запит до державного департаменту, поки перекидатимуться паперами, я встигну вирішити все, що треба; і це я мушу зробити за сьогоднішній день; якщо ж не вийде, то на всьому моєму ділі можна ставити хрест, — Гаузнер професіонал, це й є те головне, з чого й слід починати, щоб не було промаху.

— Це той чорт, що працював у генеральному штабі? — напівзапитливо сказав Роумен. — По-моєму, він займався росіянами?

— Він у нас займається росіянами, — підкреслив Снайдерс— На жаль, мені дали зрозуміти, що нас не стосується, чим він займався у минулому. Важливо, щоб він чітко працював на нас тепер.

— Ну й як? Надійний?

— Я не можу подолати в собі недовіри до німців, Пол. Не можу, та й годі.

— Ти расист?

— Я антифашист, як і ти. Не ображай мене. Я одвик від твоїх жартів, я все сприймаю серйозно.

— А я й кажу серйозно.

— Ні, я не заперечую, — виправився Снайдерс; йому весь час — і в минулому також — доводилося коректувати себе в розмовах з людьми такими, як Пол; птахи високого польоту; недоторканні; вони завжди говорили все, що спадало на думку, якщо навіть це йшло врозріз з загальноприйнятими нормами, — їм можна, їм платять не за посаду, а за голову. — Я не заперечую, Пол, серед німців трапляються й порядні люди.

— Невже? — Роумен посміхнувся. — Що це ти кажеш? Гіммлер, до речі, також запевняв, що між євреями теж трапляються цілком порядні, але все-таки їх усіх треба спалити в печах.

— Що ти хочеш цим сказати? Що я схожий на Гіммлера?

— Ні. Цим я хотів сказати, що німці, як і всі інші народи, цілком нормальні люди, такі ж, як ми з тобою… Але серед них народжувалися гітлери й герінги. Ось що я хотів сказати. І що у той час, коли в них у країні було безладдя, хаос і безпорядки, які лякають юрбу, вони пообіцяли створити державу дисципліни. Тільки для цього німці мусили переступити самих себе й знищити слов'ян та євреїв. Не сердься, Ед… Переможці повинні мати ясну позицію. Тим паче ти, який живе в Німеччині…

— Це правильно, — легко погодився Снайдерс, бо зараз йому не треба було болісно придумувати відповідь, намагаючись збагнути таємний смисл у словах Роумена; той сказав просту фразу, можна погодитись, не ризикуючи виглядати в його очах дурнем; як і всі обмежені люди, Ед найдужче боявся здаватися смішним. — Це все абсолютно правильно… Знаєш, часом мені буває дуже прикро, коли бачу наших солдатів у неділю на базарі: вони забувають, що представляють не когось, а Америку… Така спекуляція, така принизлива торгівля з німцями, така жадоба наживи, що просто червонієш за нашу з тобою країну.

— А що продають?

— Продукти… З харчуванням поки що погано, хоча, звичайно, не порівняти з тим, що було рік тому… У Гітлера зовсім не було запасів продовольства, на складах порожнісінько — хоч покотись… Величезні запаси гармат, патронів, гвинтівок, снарядів, мінометів, але ні хліба, ні масла, ні м'яса.

— Тебе це дивує?

— Звичайно! Як можна було починати війну без запасів їжі?!

— Та він же вважав, що його годуватимуть росіяни.

— А якщо невдача? Він же мусив думати про можливу невдачу?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Він не знав слова «якщо». Самозакоханий маніяк, він вважав, що будь-яке його рішення мусить бути проведено в життя без жодного «якщо». Слово «якщо» взято з арсеналу тих людей, які вірять тим, хто їх оточує. А фашизм егоцентричний, базується на тотальному недовір'ї й переконаності у власній правоті.

Сказавши так, Роумен одразу ж згадав Штірліца; я повторив його, подумав він; дивно, його доводи такі антинацистські, що просто диву даєшся. А коли не один тільки Штірліц думав так? Чому ж рейх не розвалився, як картковий будиночок? Тому він не розвалився, бо їм служили розумні, відповів він собі. Кріста — найрозумніша жінка, яку я будь-коли зустрічав, але ж вона служить цим кемпам та гаузнерам. Чому?! Ну, чому ж?! Хіба можуть ангели виконувати завдання диявола?!

— Послухай, Ед… Цей біс, до якого ми з тобою їдемо, дуже сильна людина… І розумна…

— Вони сильні доти, поки їх не стукнеш у лоб тим запитанням, котрого вони бояться, як вогню…

— Якого саме запитання вони бояться?

— Хіба в Іспанії не злякаються, якщо ти запитаєш: «А коли ви відправилися до Росії з ешелонами «Голубої дивізії»?

— Навпаки, — Роумен посміхнувся. — На жаль, навпаки. Тобі дадуть відповідь, що, «виконуючи волю генералісимуса, я поїхав на фронт проти кривавих більшовиків» тоді й тоді, я воював і там і там, мене нагородили за мій подвиг на війні проти росіян таким і таким хрестом… Там ще й досі шанують Гітлера, Ед, і вйажають його великим генієм людства…