Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Назустріч на забризканих кров’ю підводах везли поранених. Бліді обличчя, спотворені гримасами болю, закривавлені пов’язки, широко розплющені очі, запечені губи… Дехто стогнав, дехто просив пити. Інші лежали мовчки, міцно зціпивши зуби.
Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся — мчав щодуху далі. Головне зараз — відбити ворога. Не пустити в місто. Скинути зі стін.
На валу і на майдані біля Швехатських воріт клекотів лютий бій. Різалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови боздуганами і бойовими сокирами…
Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу — кинувся в гущу бою.
— Вперед, братці! Вперед!
Ад’ютанти обігнали його, закрили собою від куль і шабель.
Присутність генерала і двох десятків його ад’ютантів та охоронців влила нові сили в серця стомлених захисників.
— Генерал з нами! Генерал з нами! — пролунали голоси. — Наддаймо, братці! Поб’ємо собак скажених!
Яничарам, що ввірвалися на майдан, було теж нелегко, бо підмога не приходила: на валу їй перекрили дорогу свіжі загони, приведені Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть — їм нікуди було відступати.
Ян Кульчек і Якоб Шмідт трималися один одного. Їхні довгі шпаги наносили точні удари. Хлопці забули про все, крім одного — бити ворога! Десь погубилися шапки, залило кров’ю — своєю й чужою — одяг, рясним потом вкрилися обличчя…
Смертельний вир уже півдня кружляв їх у несамовитому танці, якому, здавалося, не буде кінця.
Побачивши генерала, що зі шпагою у витягнутій руці кинувся в бій, хлопці ще дужче насіли на супротивників і потиснули їх до стіни.
Яничари оборонялися люто. Їх залишилося менше двох десятків, але, видно, це були досвідчені воїни, бо їхні шаблі знесли не одному оборонцю Відня голову.
Не минув своєї чорної долі і Якоб Шмідт.
Захопившись рукопашним боєм, він не помітив, як збоку налетів на нього ще один супротивник, і ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на русяве тім’я.
— Ох! — скрикнув глухо юнак, обливаючись кров’ю.
Ян Кульчек нічим не міг допомогти другові: той уже не дихав. Лежав горілиць, тонкий, білошкірий і голубими мертвими очима дивився в ясне літнє небо.
Коли впав останній яничар із тих, що прорвалися в місто, чех нахилився і довго безтямно дивився на нього, все ще не вірячи в те, що сталося, а з очей капали сльози.
В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.
— Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився… Але надалі я забороняю тобі ризикувати життям. Ти мені потрібен для іншого діла. Зрозумів?
— Зрозумів, мій генерале.
Кульчек підвівся, засунув шпагу в піхви. Витер розідраним рукавом задимлене, забризкане кров’ю обличчя і аж тепер відчув, як у нього від цілоденної напруги тремтять ноги, а в роті пересохло, ніби там було посипано гарячою золою.
5
Настала жахлива ніч. Стихла гарматна стрілянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпалені боєм воїни. Натомість нічна тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном і мольбами, лайками й прокльонами поранених, що лежали впереміш з убитими навколо міста.
Ніхто не міг спати — ні віденці в своїх будинках, ні турки в наметах.
Вранці Штаренберг послав до Кара–Мустафи офіцера, який повідомив, що австрійці не відкриватимуть вогню, поки не будуть винесені поранені й поховані убиті.
Кілька днів над Віднем стояла повна тиша, напоєна трупною задухою. З обох боків не було зроблено жодного пострілу. Турецькі санітари й похоронні загони безборонно виносили тих, хто був поранений або відійшов у «райські сади Аллаха». Тільки тоді, коли в ровах не залишилося жодного трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповіщаючи, що затишшя закінчилося. З тієї хвилини розпочався щоденний обстріл валів і бастіонів.
Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на поріділі загони захисників столиці. Але турки поводилися спокійно. І це почало дивувати старого генерала. Чому Кара–Мустафа не наступає? Що він замислив? Готує підкопи і закладає міни під вали? Чи жде підмоги і вичікує слушного часу?
Генерал не спав, ходив уночі по валах і в тиші прислухався — чи не чути гупання ломів і лопат? Слухали за його наказом офіцери й солдати, приклавши до землі вуха. І все даремно: турки підкопів не вели. Чи, може, ведуть тільки вдень, коли вибухи стрясають землю?
В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привів до нього Кульчицького.
— Ну, що? Розповідай! Бачив Карла Лотарінгського? — Генерал посадив обох молодиків до столу, звелів подати вина, нетерпляче ждав відповіді. — Ну ж розповідай! Які вісті від герцога?
— Герцог уважно вислухав мою розповідь про становище у Відні і попросив запевнити вас, генерале, що ні на хвилину не забуває про обложену столицю, — відповів Кульчицький. — Уже йдуть з військами курфюрсти баварський і саксонський. З дня на день ждуть короля Яна Собеського з поляками. Ось–ось мають прибути франконці… Як тільки всі ці сили об’єднаються, вони відразу ж виступлять проти Кара–Мустафи і знімуть облогу з Відня. Так запевняє герцог Лотарінгський.
Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога і заклопотаність не зникали з його очей.
— Мене страшенно турбує те, що в місті лютує різачка. Ми кожен день ховаємо померлих. Хвороба забирає більше, ніж війна…
— Я доповідав і про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор і пошесть — невід’ємний супутник війни і особливо облоги… Однак, незважаючи ні на що, треба триматися. Відень здавати не можна!
— Ми й не думаємо про це! — вигукнув губернатор. — Одного не можу зрозуміти, чому Кара–Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурмує? Що він замишляє? І підкопів не робить.
Кульчицький надпив трохи вина, розгладив свої невеликі, підстрижені вуса. Погляд його був серйозний.
— Генерале, Кара–Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезні! В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення…
— Яке?
— Він вирішив заморити обложених голодом.
— У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.
— Чого не зробить голод, те докінчать хвороби… Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки — мастаки на такі роботи.
— Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили.
— Риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера — один. Там зручно: сади підходять впритул до валу — є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають…
— Спасибі, друже. — Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. — Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!
6
Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинно мале військо — чотири тисячі вершників.
Був він злий, як тисяча дияволів.
Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум’янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, — не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти — гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта — кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, — то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки — польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара–Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці — двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!
