Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
Кривава діяльність Длугача у СД мала досить різнобічний характер. Разом з Сірим він боровся проти партизанів, надсилав до партизанських загонів провокаторів і шпигунів. За завданням Діля входив у довір'я підпільних організацій в Л. і видавав радянських патріотів. Кинутий до Яновського табору смерті під виглядом радянського військовополоненого, він доніс адміністрації табору про задум втечі – і шістнадцять її учасників були закатовані гітлерівцями.
Таємні зустрічі з Ділем, явки, паролі, прізвиська, плата за кров, інтимні подробиці – день за днем, епізод за епізодом поставало перед Василенком підле життя шпигуна і провокатора Длугача.
Василенко відправив Діля до камери. Він повинен навести на слід Сєверцева. Щоправда, полковник сподівався на спритність Зарудного і вірив – Григорію вдасться спіймати Сєверцева або на квартирі у Левади, або у трикотажній артілі.
Задзвонив телефон.
То був Зарудний. Він розповів полковникові про все, що сталося біля артілі: і про втечу Сєверцева, і про поранення Оленки Скаченко, яка прийшла разом з його групою до артілі для опізнання злочинця і мало не загинула під машиною Сєверцева.
Думка про те, що ворог вештається десь поруч, у їхньому прекрасному місті, в будь-яку хвилину готовий стріляти, вбивати, трощити все. була такою нестерпною, що Олексій Петрович мало не застогнав. Але на другому кінці проводу дихав у трубку вкрай зневірений Зарудний – і полковник рівним голосом віддав розпорядження: перекрити всі вокзали і аеропорти, взяти під контроль всі машини, що виїхали з міста, особливо ретельно шукати темно-синє таксі з житомирським номером, повідомити органи міліції, передати по всіх усюдах словесний портрет Сєверцева. І – шукати, шукати!
Це були необхідні, але, на жаль, тільки профілактичні заходи.
Прикривши очі рукою, Василенко кілька секунд посидів нерухомо. І перед його очима стояла Оленка. «Невже не житиме?» – закусив губу.
Але треба було діяти. Ну, що ж, будемо шукати Сєверцева за допомогою Длугача.
І Ян Казимирович вчетверте сьогодні сів за круглий столик у кутку кабінету.
Почував він себе препогано. Боліло все тіло, шия – на ній, здається, досі лишилися залізні пальці того несамовитого… Звідки він знає його останнє прізвисько? Хто це такий? Чому назвав його «малим»? Але ж так називав свого агента тільки Отто Діль, на якого незнайомий зовсім не схожий?… Хіба голос…
Від всіх цих думок у Длугача розривалася і олова.
А полковник не поспішав запитувати. Він сидів за столом і дивився на Яна Казимировича уважними, вивчаючими очима. Вираз обличчя його змінився, зникла простакуватість, благодушність, обличчя полковника наче аж потверділо. І Длугач раптом відчув себе дуже незатишно. Слабким голосом попросив коди.
Не кажучи ні слова, полковник налив йому склянку з графина. Длугач випив, подякував, поставив склянку на місце, а розмова те ще не починалася.
І тільки коли розгубленість Длугача досягла критичної точки, полковник стиха промовив:
– Яне Казимировичу, я хочу надати вам останній шанс.
– Що таке? – пробелькотав Длугач.
– Я пропоную вам самому, щиросердно, до того, як я почну вас викривати, розповісти геть все.
– Я все сказав.
– Не відмагайтесь, Длугач. Безглуздо відмовлятися від останньої можливості якось полегшити своє становище, – полковник говорив дуже тихо, але голос його був безжалісний.
– Мені нема чого додати до своїх показань.
– Тоді я скажу вам: Діля заарештовано. Він у нас, ви двічі бачили його сьогодні.
Длугач задубів від жаху. Он звідки «малий» і знайомий голос! Але обличчя, зовсім інше обличчя…
Ніби прочитавши думки заарештованого, полковник вів далі:
– Ви його не впізнали, але це Діль. Він змінив свою зовнішність. Як – я вам розповім, коли захочете. Діль дав показання і розповів нам про вас все. Будете говорити?
Длугач мовчав, лихоманково шукаючи шляхів порятунку. Василенко поклав перед ним протокол допиту Диявола.
– Читайте, – мовив він.
Може, з точки зору юриспруденції і не слід було так розкриватися перед арештованим, але Василенко заздалегідь вирішив не дати Длугачу прочитати все. До того ж він був впевнений, що той і не буде читати весь протокол.
Полковнику було зрозуміло, що гру виграно і визнання Длугача – справа найближчих хвилин. Розчавлений жахом негідник геть втратив всю самовпевненість. За багато років оперативної роботи Василенко добре вивчив цей тип хитрого і підступного ворога, який плутає і приховує сліди, доки його не припруть до стінки. Тоді він кидається одчайдушно рятувати свою шкуру…
Фінал настав навіть раніше, ніж передбачав полковник. Не дочитавши й третьої сторінки, Длугач знесилено відкинувся на спинку стільця і попрохав ще одну склянку води.
– Я все скажу, – промимрив він і заплакав.
Василенко мовчки палив і з презирством дивився на цього нікчему. І через отакого покидька загинуло стільки чудових людей… Як жаль, що не вдалося взяти його раніше…
Василенко загасив сигарету і провів руками по обличчю, наче стираючи втому. Відпочивати не було часу: Сєверцев ще гуляв на свободі.
12
Хоча обидві машини давно зникли за деревами, що оточували хату, Любка вийшла у двір тільки тоді, коли навіть гуркоту моторів не стало чути.
Підступила до хліва і довго стояла перед-широко розкритими дверима, не наважуючись зайти.
Майже доба минула відтоді, як поїхали з хутора «гості» Сірого. Вчора увечері вона дізналася, що Сірий і один з «гостей» заарештовані, а один втік.
І найвагомішим доказом, що саме так і сталося, був наліт емгебістів на її хату. Щойно вони поїхали…
Пригнічена думкою про арешт Сірого, Любка навіть не думала про свою долю. Вона стільки років вірила у щасливу зірку свого коханця, що арешт його здавався їй кошмарним сном.
Любка вже зібралась увійти в хлів, як раптом почула чиєсь шепотіння:
– Любо.
Вона повернулася на голос і відсахнулась. Перед нею стояв один з «гостей» – красивий інженер, який так вправно пристрелив зрадника Чекана. Значить, це йому вдалося втекти від чекістів…
– Любо, всі пішли?
– Так, ходім у хату.
Шкутильгаючи, Клименко зайшов до світлиці.
– Дві години блукав у лісі, – жалібним голосом сказав він. – Гнались, гади, стріляли… Бачиш – поранили, – показав замотану носовою хусткою руку.
Потім він віддав Любці закривавлену хустку і, попрохавши чистого рушника, вмився.
Любка запросила його до столу, і Клименко з великим задоволенням зголосився – він був дійсно голодний, як пес. Привізши до столиці Длугача й Сірого і відбувши оперативну нараду у Василенка, майор на рейсовому літаку негайно повернувся до Л., щоб здійснити задуманий план з Любкою. Її завчасно попередили про те, що Сірий і один з «гостей» заарештовані, а один втік. Тому й прийняла вона його довірливо та гостинно.
Поки господиня лаштувала вечерю, Клименко поволі оглядав хату. Все було, як і раніше: чиста підлога, вимитий до блиску жовтавий стіл, квіти на підвіконні, по стінах рушники, старенькі фото. Красиво, затишно. Але в хаті було чомусь моторошно, наче там лежав покійник.
– Іти мені треба, Любо, небезпечно тут, – глухо мовив Клименко.
– Чого ж небезпечно? – стенула вона плечима. – Якщо вже поїхали ті, то повернуться не скоро, А коли що, то і в хаті знайдемо де сховатися. Жаль, що схрон, мабуть, розвалили, кляті гаспиди…
– Нема резону, Любо, хата твоя на гачку. От аби за кордон податися…
Вона підвела на нього чомусь потемнілі очі, але нічого не відповіла.
– Ти допоможеш мені, Любо? – прохально зазирнув Клименко у Любині очі-вишні.
Любка знову нічого не відповіла. Тільки затремтіли куточки губ.
– Так що ж? – повторив він наполегливо.
– І ви тікаєте, – зітхнула Любка. – Лишайся, Любко, як горох при дорозі…
– Ти ж розумієш – не хочеться голови позбутися…
– Ну, добре, спробую допомогти, – поволі сказала Любка. – Є у Сірого в місті вірна людина. Влаштовував він переходи кордону нашим людям, коли Сірий посилав їх до Мюнхена, а хто такий – не знаю.
