Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Справжня велич Єльцина проявилася в 1996 році. В ім’я своєї батьківщини він був зобов’язаний перемогти на других президентських виборах. Прихід до Кремля комуніста став би її найбільшою ганьбою. Увесь світ стиснув би плічми: ніхто, мовляв, і не сумнівався — це ж Росія! Єльцин відкинув усі пропозиції своїх помічників скасувати вибори. Маючи в березні гранично низький рейтинг, він вирішив іти на вибори і переміг у липні. Велич була й у тім, у якому фізичному стані він пішов на ці вибори. Іноді нас намагаються годувати байками, начебто Єльцин насправді програв. Бажаючі мають право конструювати для себе свій власний, як тепер кажуть, віртуальний світ, якщо їм у ньому веселіше жити. Не дорожче коштують і твердження типу: Єльцин переміг тому, що банки вклали страшні гроші в «політичні технології». Напевно, вклали (начебто це щось нове під Місяцем і за всіх умов негоже, начебто в США, наприклад, вибори нічого не коштують). Але могли і не вкладати. Результат був би той же самий, тому що Росія голосувала не за Єльцина (особисте ставлення росіян до нього якщо і змінилося, то незначно), а проти повернення комуністів. Долю Росії вирішило цього разу почуття самозбереження людей, які точно знали, чого саме вони не хочуть втратити. У тому і полягає найбільший подарунок долі, що люди, яким є що втрачати (далеко не в одному лише матеріальному сенсі і навіть головним чином не в матеріальному), вперше з 1917 року знову складають більшість населення Росії. І з’явилися вони багато в чому завдяки Єльцину.
Підсумки виборів в Україні показують майже повний збіг нашого розподілу голосів з російським. Саме в цьому відношенні Росія й Україна виявилися близькі, як, можливо, ні в якому іншому. Тому, говорячи про фактор під назвою «люди, яким є що втрачати», я говорю також і про Україну. Міф, начебто все вирішують політичні технології, створили і старанно підтримують, із зрозумілих причин, самі «політтехнологи». Але голодного неможливо переконати, що він ситий, і в кабіні для голосування людина все одно наодинці із собою. Ніякі політтехнології не можуть проконтролювати, проти якого імені вона ставить галочку в бюлетені. Що не кажи, а демократія тримається на таємному голосуванні й альтернативному виборі.
Є ще одна причина, чому для мене приклад Єльцина — один із найбільш красномовних в історії. При цьому він досить типовий. Спершу з лідером пов’язують непомірні надії, приписують йому обіцянки, яких він не давав (і вільно тлумачачи ті, котрі давав), а потім платять йому ненавистю за невиконання нездійсненного. Чим більшими були надії, тим сильніша ненависть. Цінувати або хоча б помічати зроблене ні в кого бажання немає.
Єльцин — непроста особистість, з ним багато хто почуває себе незатишно. Але в мене з ним установилися добрі, досить довірчі відносини ще з часу мого прем’єрства, буквально з першого знайомства. Адже відомо, що з однією людиною чомусь виникає контакт, а з іншою ні. На щастя, з Єльциним виник. Я не відчував дискомфорту в спілкуванні з ним, можливо, ще і тому, що бачив його повагу до України. Він надзвичайно привабливий співрозмовник — з тих, хто все схоплює на лету. В останній рік перед відставкою ця здатність ослабнула через хворобу, але не зникла. Навіть ослабілий Єльцин все одно залишався російським політиком номер один. Якби не проблема «Єльцин і Чечня», Борис Миколайович увійшов би в історію як один із найбільших діячів минулого століття.
Вважав би нечесним не віддати належне першому президенту Росії за те, що він зробив для нашої країни. Він якось сказав, що Росія вела «не зовсім правильну політику» стосовно України. Я скажу так: у тих випадках, коли вона була «не зовсім правильною», це не була політика Єльцина. Помічаючи таке, він звичайно виправляв ситуацію. Багатьох у Росії Єльцин утримав від якихось твердих стосовно України кроків. Не тому, що він такий вже українофіл, скорше через уроджене почуття справедливості.
Якби не Єльцин, не знаю, чи підписали б ми «Великий договір», головний з договорів України з Росією. Звичайно, цей документ варто розглядати в дуже широкому контексті пострадянського простору, Європи й особливо такого фактора, як НАТО, але це не применшує особистої ролі Єльцина. Я знаю, які сили намагалися цьому перешкодити. Але Єльцин не тільки підписав договір, але і домігся його ратифікації 25 грудня 1998 року.
Навколо «нульового варіанту»
І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?
Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).
Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.
Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.
Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.
Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.
Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько-Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! — Л. К.], що виникла на лівому боці Дніпра, були встановлені рубежі, що не змінилися до нашого часу». Під «малоросійською республікою» тут без сумніву мається на увазі держава Хмельницького. Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української народної республіки. Підписавши Брестський мир, ленінська влада фактично визнала і УНР, і її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Але в грудні 1918 року ця держава пала. А от Українську Директорію Москва не визнала ні в якому вигляді, та Директорія і не мала влади над усією територією України. Після ж утвердження в Києві більшовиків Стародубщина не встигла озирнутися, як опинилася в складі Гомельської губернії РРФСР. Потім, 6 грудня 1926 року, президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусії, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії. Сьогодні вона — частина Брянської області Російської Федерації. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 20-і роки лише одна Семїнівська волость (нині Семенівський район) — я вже згадував про це, коли розповідав про свої рідні краї.
