Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
- Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, - шептала Ївга.
- Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, - казала друга.
- Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, - увернула третя.
- Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, - догадувалася Ївга.
- О-о! Невже? Старий вiн.
- Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!
З гуком i брязком завiса на церковних вратах вiдкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю церкву. Пiп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", - почулося. I жiночки, нахиливши голови, пiдiйшли до попа. Почалося причастя.
Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий її геть-то дiймали. А там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiває, у дверi видно - зеленiє цвинтар, сонечко крiзь густу листву лип пробивається i опадає золотими плямами на траву - здається, мов хто розiслав зелений килим з жовтогарячими квiтками. А на йому, як черви, народу: бiгає дiтвора, у холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих парубкiв, поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий гомiн; горобцi на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву i не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi голос попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжнє життя, аж б'є, аж рiже у вiчi, а тут обiк з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповiдатися перед богом. Вона замислилася, рiвняючи одну до другої цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту, тягли її молодi лiта; там дитячi забави, людський гомiн, все те, чим краситься i з чого складається життя, тут - нiмота темної могили, глухi вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок - холодом обдавали душу, нiяк не припадали до її серця… I чого воно так: до того тебе тягне, а од сього - i святощi, та одбивае… Видно, трудне те спасiння.
- Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру, - почула Христя коло себе.
Зирк - перед нею стоїть паламар i держе в руках олив'яну тарiлочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя позирнула по церквi - увесь народ витрiщився на неї. У неї в очах потемнiло, ноги струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти - так те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свiже лине. Вона стояла i не знала, що їй робити. Тодi тiльки, коли вдруге переказав Федiр наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарiлки. Федiр пiшов, i їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" - думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись нi на кого. Тi недовгi хвилини, якi зосталися до кiнця служби, здавалися їй за вiк. Вона нi об чiм уже бiльше не думала, аби скорiше скiнчилася служба i щоб їй хоч надвiр вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в дверi, зовсiм її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному мiсцi.
Аж ось заметушились люди, заколихалися i повалили з церкви. Христя мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до брами, почуваючи, що стоока купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною хмарою, щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.
- А я вас давно вже жду, - стрiла її коло брами баба Оришка. - Дивилася у церквi - не видно, та стала на сьому мiсцi - уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.
- Ходiмо, бабусю, он наша повозка, - каже Христя, поспiшаючи, бо люди знову зступилися бiля брами i витрiщилися на неї.
- Та постiйте, панночко. Я щось маю вам сказати, - зостановила її Оришка.
Христя стала, уставивши очi в Оришку.
- Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша ласка - зайдете до неї в хату. Вона рада буде, i ви побачите, як на селi люди живуть.
- Добре, добре. Ходiмо ж скорiше, - одно приспiчуе Христя i пiшла вперед, 3а нею Оришка - ковиль, ковиль! - i трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.
- Оцi ще менi балахони! Бодай їх! - ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сидiла.
Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось i Оришка сiла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зiтхнула.
- Стiй, Василю, стiй! - гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.
- А що там, розгубилися? - спитав Кравченко, зупиняючи коня.
- Нi. Приверни лиш он до тiї хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племiнниця. Заїдемо. Певно, ти нiчого не їв, то й пiдкусиш там. I панночка, спасибi їм, обiцяли зайти.
Христя глянула - на воротах стояла Горпина. "Eгe, - подумала вона. - Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бiсова вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Христя прикро подивилася на Оришку.
Кравченко начав привертати до двору.
- У двiр, у двiр заїздiть, - розчиняючи ворота, каже Горпина. - Спасибi вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять Зайти у просту хату.
- Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене i свiт ув очах пiднявся, - одказує Оришка, злiзаючи з воза.
Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до неї i цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.
- Здрастуйте… не цiлуйте… нащо ви цiлуєте? - сором'язливо одказала вона, ховаючи назад руки.
- Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: "Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?"
- Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, - одказує Оришка, переступаючи порiг.
Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.
