Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Після всього сказаного судіть самі, чи є Україна «історичним боржником», чи ні.
Розділ чотирнадцятий. Нові часи
Криза кризі не рівня
Напевно, будь-яка країна і будь-який народ час від часу проходять у своєму розвитку період «нових часів». Довго, іноді багато поколінь, тягнеться «звичайний» час, а потім раптом (насправді, зовсім не раптом) приходить «новий». Новий тому, що насичений великими змінами. Він ніколи не буває простим, особливо для простих людей. У перебільшеній, але незабутній формі це показав Чарлі Чаплін у своєму уславленому фільмі «Нові часи». На мій погляд, найбільш символічний момент у картині той, коли нещасного Чарлі затягує в якийсь величезний механізм. Правда, відповідно до життєстверджуючого задуму, він випав з цього механізму живим, а не розчавленим, проте символ був зрозумілий: можливо, «нові часи» все оновлять, розставлять по місцях і налагодять, однак у процесі — бережися! Занадто легко опинитися між зубцями шестірень.
Але ми не для того запалилися ідеєю незалежності, щоб, одержавши її, все зберегти по-старому. Навіть ті, хто залишився під впливом комуністичних чар і в серпні 1991 року голосували, як їм здавалося, за «незалежність в умовах розвиненого соціалізму», до грудня зрозуміли, що змінювати доведеться дуже багато чого. Україна уявляла з себе у ті місяці величезний дискусійний клуб. Усім хотілося усвідомити наші шляхи в майбутнє, і я не був виключенням. На відміну від «чистих» гуманітаріїв, мені було добре відомо, наскільки складна господарська система сучасного виробництва і як небезпечно ламати щось діюче і працююче. Країна — не будинок, з якого можна тимчасово відселити мешканців, провести капітальний ремонт із переплануванням, а потім заселити їх знову. Тут більше підходило інше порівняння: нам потрібно було на лету переробити дирижабль на літак. Для цього треба було хоча б уявляти устрій того й іншого.
Мені хотілося обміркувати до кінця, нічого не спрощуючи, — як і чому соціалістичний спосіб виробництва, який довго здавався мені досить розумним, забрів у глухий кут. Між іншим, продовжую думати про це до цього дня. Більшовики взяли владу, не маючи чіткого плану, і перші роки постійно імпровізували — скасовували гроші, вводили їх знову, скасовували будь-яку власність і право спадщини, потім скасовували скасування, створювали трести і синдикати, щоб потім їх ліквідувати. Проте, за 10 — 12 років вони прийшли до вельми безвідмовної командно-адміністративної моделі управління, принаймні, у промисловості. Звичайно, це була мобілізаційна модель, найбільш пристосована для оборони, для надзвичайних обставин, для війни. У ринковій, конкурентній економіці незабаром виявлялося, що ця модель рухається по зустрічній смузі. Але в СРСР вона працювала майже 60 років, часом непогано. Я сам був її частиною, і можу завірити, що час між рішенням про створення виробу і його випуском у докомп’ютерну епоху був у нас коротшим, ніж на Заході, при найвищій якості і чудових технічних рішеннях. Іншими словами, система директивного промислового планування і виробництва, створена більшовиками-марксистами, попри всі застереження, несла в собі специфічний, але досить могутній потенціал. Починаючи приблизно з 1930 року їй віддали належне багато хто. Тоді, на тлі всесвітньої кризи (та ще з великої відстані), вона, а з нею і вся радянська система, якийсь час виглядали, мабуть, цілком переконливо. Нещодавно стали відомі сказані в 1935 році слова тодішнього президента США Ф. Рузвельта про те, що «майбутнє належить ідеалу, який буде являти собою щось середнє між капіталізмом США і комунізмом СРСР». Звичайно, якби Рузвельт знав що-небудь про колгоспи і ГУЛАГ, він скорегував би свій вислів, але він не знав. Слова американського президента пояснюються тим враженням, яке на нього справив індустріальний ривок СРСР.
Звичайно, новий час — нові пісні. Сьогодні можна почути, що реанімація радянських підприємств — це порожні витрати капіталу і часу, що радянська промислова модель на загал придатна тільки на злам. Мені зрозуміла логіка тих, хто так говорить і думає, я сам бачив у газетах оголошення типу: «Провадиться набір персоналу для нового готелю. Осіб з досвідом роботи в радянських готелях не приймаємо». Але така аналогія віддзеркалює тільки один бік складного явища. Економіка взагалі загадкова річ. Здавалося б, створена людьми, вона повинна бути добре їм зрозуміла. Але ні, існує, як ми знаємо, безліч економічних теорій, і кожна спростовує інші. Та й гроші начебто б не природне явище, однак про те, як вони діють, теж немає згоди — монетаристи сперечаються з номіналістами, а тих висміюють кейнсіанці і так далі. Центральні банки одних країн зменшують грошову масу, а інші — вважають за необхідне її нарощувати.
Але найголовніше, існує практика, і вона, схоже, живе окремо від теорій. Я бачу, як заводи, що прожили довге життя в умовах неринкового господарства і зав’язані на неринкових суміжників, після періоду адаптації входять у ринок, немов завжди були на ньому. Бачу, як виживають і стають на ноги підприємства, давно приречені експертами. Як у нас вірили експертам, особливо на початку 90-х! З нашого боку дуже природно вірити людям, що приїздять із країн, економіку яких працює більш успішно й ефективно, ніж наша. Але чомусь (я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України») ці люди дружно радили нам відмовитися від найбільш успішного й ефективного з того, що досягнуто нами. Зараз захоплення експертами й аналітиками пройшло. Індійський прем’єр-міністр Морарджі Десаі подарував людству в 70-х роках такий афоризм: «Експерти висловлюють абсолютно об’єктивну думку. Тобто свою особисту». Я б додав: і це ще в кращому випадку.
Кажуть, вихід із СРСР спричинився до нашої кризи. Начебто до моменту виходу із СРСР ми і без того не були в глибокій кризі! Але справа ще складніша. Я вже запрошував своїх читачів поміркувати над тим, що таке криза. Світовий досвід учить: кризи — важлива і навіть необхідна стадія в розвитку будь-якої країни. Держави виходять із криз із сильнішою здатністю до опору, оновленими, наростивши запас внутрішніх сил. Сполучені Штати стали тим, чим вони стали, багато в чому після кризи 30-х років, яку у цій країні називають Великою депресією. Доводиться, щоправда, чути і таке: 30-і роки в США — будинок відпочинку в порівнянні із сьогоднішньою Україною (і Росією). Чи це справді так? У США пори Великої депресії безробіття у своєму піку охоплювало, якщо рахувати разом з утриманцями, третину населення країни, були голодні марші на Вашінгтон, громадські роботи, трудові табори, куди ще і не брали вдруге. Від 1,5 до 4 мільйонів бездомних — оцінки розходяться — тинялись по країні, будували на міських пустирях «гувервілі» (перші 39 місяців кризи біля керма країни стояв президент Гувер) з дикту і жерсті, то в одному, то в іншому окрузі країни вводився воєнний стан. Разючий факт: у той час не менше мільйона американців готові були виїхати до СРСР за умови забезпечення їх там роботою.
Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва — бурхливий підйом (не просте повернення втрачених висот) почався в Америці лише в 1943-му, на тринадцятому році кризи, коли пішли могутні замовлення на зброю, — а перелом настроїв у країні, який позначився в 1935 році. Тоді ще продовжувався крах банків, прийшла небувала засуха, лютували порохняві бурі, масово розорялися фермери, безробіття навіть ішло вгору, але більшість американського народу вже відчуло, що всупереч усьому воно перебороло долю. Що ж переломило настрій в Америці 30-х? Настанова на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. В цьому були єдиними всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест на свідоме розгойдування човна.
Як би нам, українцям, засвоїти цей урок? Та й росіянам він не зашкодив би. Небезпечне — і при цьому абсолютно свідоме! — розгойдування ситуації не раз траплялося і в Україні, і в Росії. Державно мислячі люди ніколи не стануть піддавати державу ризику хаосу. Щоб ніхто не подумав, що мною володіють якісь особисті почуття, утримаюся від українського прикладу, наведу тільки російський. У травні 1998 року, коли шахтарі в російській частині Донбасу перекривали рейки, хитався і тріскотів рубль, а профспілки проводили масові демонстрації, один журналіст дивувався поведінці своїх колег: «Як по команді вони заговорили про ситуацію в Росії і про перспективи російських фінансів у термінах катастрофи, краху, провалу, передодня громадянської війни, стали змальовувати, забувши про відчуття реальності, страхітливий образ гинучої нації. Їх голоси злилися в єдиний екзальтований хор, увійшли в якийсь мазохистський раж: хай буде ще гірше — і за це ми зненавидимо владу ще більше! Вони підштовхували свою аудиторію до думки, що будь-які дії у відношенні цієї влади виправдані, а будь-які дії влади по самозахисту або хоча б по захисту суспільного порядку — неприпустимі й аморальні». Як на мене, це дуже гарний опис хвороби під назвою «громадянська безвідповідальність».
