Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
29) Коротенький зміст сього листу подав Любавский Сеймъ с. 747, пожалувавши для нього місця в додатках. Подаю його в цїлости в прим. 48.
30) Volumina legum II c. 66, пор. Документы арх. юст. I с. 202-3 — відповідь короля витебським послам, 27/VIII 1566.
31) Документы арх. юст. I с. 460, Любавскій дод. ч. 59-63, Максимейко дод. с. 166-186.
32) Але, як бачимо, з малою проволокою.
33) Volum, legum II с. 71.
34) Ґурнїцкий вид. Мостовского c. 473-4. Дату сього посольства Любавский виводить на підставі актів Литовської Метрики на 21 падолиста 1567 р. — ор. c. c. 787; докладности її сконстатувати не можемо, але в усякім разї не мусїли її наради трівати оден день тільки.
35) Лебедівські постанови мають дати з середини падолиста — Любавский ор. c. дод. ч. 64 == Максимейко дод. c. 189, див. іще Ляховича Listy c. 303. Про лебедівську петицію в справі унїї див. у Любавского дод. ч. 70 (207-8) і 71 (с. 209-10), Документы архива юст. I с. 482. Любавский (ор. с. с. 787) висловляєть ся так, що лебедівська петиція про зложеннє сойму для унїї була наслїдком польського посольства; безпосереднїх вказівок на се опублїковані документи не дають, але само по собі воно дуже можливо.
36) Документы арх. юст. І c. 482.
37) Максимейко дод. с. с. 199-204, Любавский дод. c. 211.
38) Любавский д. ч. 72, Дневник Люблин. сойму вид. Кояловича c. 1.
Люблинський сойм 1569 р.: Загальна ситуація, початки переговорів з литовськими станами, суперечка про давнї акти унїї і акти 1501 р., історична арґументація, литовський ультиматум, натиск від короля і „утеча Литви”.
По кількох безплодних унїонних соймах тяжко було сподїяти ся успішнїйших результатів і на Люблинськім. Початки його й не віщували нїчого нового — теж більше меньше становище займали обидві сторони, той же тон звучав з обох боків, тіж арґументи, ті ж способи в тактицї. З попереднїх унїонних соймів близше знаємо Варшавський 1564 р., і сей Люблинський своїми вступними переговорами дуже пригадує його.
З польського боку найбільше безоглядно знову виступала посольська палата, і в нїй — посли краківські, тим часом як сенатори, так як і в 1564 р., показували більше оглядности в трактованню противної сторони. Провідники литовського автономізму — пани-рада ставили ся ще відпорнїйше до унїї, нїж тодї. На чолї їх став другий Радивил, Миколай Юриєвич, стриєчний брат покійного Миколая Яновича, і староста жмудський Ян Ходкевич, й вони держали литовську шляхту все ще міцно в своїх руках, не вважаючи на її тайну опозицію. Дарма тепер приходило ся мати до дїла не з кількома відпоручниками литовської шляхти, а з цїлою литовською посольською палатою. Король стояв по сторонї Поляків і утомлений роками безуспішних старань, знеохочений упором литовських панів, готов був ще на більші услуги з свого боку справі унїї. Так виглядає ситуація в початках Люблинського сойму, скільки можемо її осудити. Бо наші відомости, хоч досить богаті розмірно, знов одностороннї: маємо аж два дневники сойму, але обидва походять з польських посольських кругів, а литовські внутрішнї наради закриті для нас і сей раз 1).
Не змінились і загальні полїтичні обставини. Важка війна з Москвою висїла далї, і кінця її видко не було, а хоч осїнь 1568 р. принесла була з собою кілька успіхів Литвинам, але потреба в стороннїй помочи відчувала ся по стількох лїтах висилень дуже кріпко.
Відповідно до давнїйших рецесів і приречень короля справа на соймі зачала ся „не чим иньшим як тільки від унїї”. Сенатори коронні рішили від неї почати і в основу переговорів положити акт 1501 р. 2). Кілька день пройшло в нарадї над формальностями — чи зберати ся в одній палатї з литовськими послами, чи осібно, і як вести переговори. При тім, як і на варшавськім соймі, коронні посли старали ся мати в своїм наглядї унїонні переговори й ухвалили, щоб присутними були всї посли і в разї потреби забирали голос. Пильнували й короля, щоб усї переговори з литовськими станами йшли за його відомістю й посередництвом, aby za tem nam z powinnosci swej nie wysliznal 3). Силували ся притягнути до близшої участи й литовських шляхецьких послів — „щоб Литва була при своїх депутатах і всього слухала, бо дізнали вони з досьвіду на попереднїх соймах, що литовські пани пильно уважали, аби загал (populus ich) не брав участи при тих переговорах, щоб не розлакомив ся на польські права довідавши ся про них докладнїйше; для того пани перед ними ганили унїю, відводили й знеохочували до неї, а як би їх загал сам чув про неї від Поляків, то був би про неї лїпшої гадки” 4). Але розумієть ся, екзекутиви в сїм польські посли не могли мати нїякої.
Тим часом тих переговорів з литовськими станами нїяк не можна було дочекатись — вони відтягали ся, кажучи, що мають полагодити наперед деякі свої литовські справи; між иньшим вони наставали на короля, щоб відібрав литовські уряди від декотрих Поляків, а король вказував на те, що хоч се були Поляки, але здавна оселї в в. князївстві, і дістали свої уряди наче б то за прошеннєм самих, литовських панів. Литовські пани обставали, кажучи, що тодї було инакше, а тепер укладаєть ся унїя, отже вони не хотїли, як догадували ся Поляки, робити прецендентів на пізнїйше. Король нарештї уступив. Ся подїя викликала серед польських станів дуже прикре вражіннє, й дїйсно була дуже цїкавим проявом настрою, з яким литовські пани приступали до нарад про унїю 5).
Стративши терпеливість, польські стани зажадали від короля, аби казав литовським станам приїхати для переговорів і не вів з ними осібних нарад. Король обіцяв ужити своєї власти над Литвою, і литовські пани приїхали дїйсно, але з тим тільки, аби сказати, що не можуть роспочати конференцій, поки не покінчать своїх внутрішнїх справ. Знову прийшлось звертати ся до короля, і тільки 26 сїчня розпочали ся властиві конференції 6).
На запитаннє Ходкевича, як представляють собі Поляки спосіб ведення переговорів про унїю, коронні пани, устами краківського біскупа Паднєвского, жадали, аби в основу переговорів лягли, по давньому, старі привилеї унїї й акти варшавської конференції 1564 р. Але литовські пани рішучо тому спротивили ся; вони не хотїли вже нїчого чути й про Олександрів акт 1501 р. — даремно Поляки пригадували, що на Варшавськім соймі вони прийняли його в основу переговорів. Про давнїйші ж акти унїї литовські пани відзивали ся іронїчно, що Поляки їх „добре ховали в скринях і деинде”, але вони лишили ся без реального значіння і „вивітрили ся”. Вони казали, що хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на „сердечній любови” й застерегали ся против втягання в сю справу короля і можливого натиску з того боку: „до унїї король й. м. нїчого не має, і нїхто не може про неї трактувати окрім нас, бо ми люде вільні, християнські” 7).
Поляки признавали, розумієть ся, й самі, що давні привилеї не були реалїзовані. „Предки наші зле укладали унїю, казав той сам біскуп Паднєвский, — ми мали тільки акти, а не саму річ”. Або як ще виразнїйше сказав потім оден з послів: „ми й предки наші мали тих шкір (пергаментів) і печаток досить, а все таки унїї не мали”. Признавали вони й те, що унїя 1501 р. не була введена в житє; тим більше, очевидно, розуміли, що для станів в. кн. Литовського не має обовязкової сили варшавський рецес 1564 р. Але при тім усїм вони таки вважали для себе конче потрібним тримати ся тих унїонних актів, „як пяний хлоп плоту”, кажучи словами воєводи белзького. Бо відступити від тих актів значило мовчки признати їх неважність, а з тим — стратити хоч ілюзоричний, але бодай формально правний ґрунт, і замість змушувати стани в. кн. Литовського до своїх вимог, прийшло ся б іти на компроміс з їх жаданнями, а того Поляки не хотїли. „Литва, казав біскуп Паднєвский, хоче нам показати, що вона хоче укладати унїю не з якого небудь обовязку, а з доброї волї, але нам треба показати таку ж витрівалість з якою стояли при старих актах наші предки. Як відступимо від варшавського рецесу, то тим буде уневажнена заява короля. І од старих актів я не хотїв би відступити, бо як би ми відступили від них, то з тим стратили б і претенсії на те, що покриває нашого та унїя — як Підляше, Волинь і т. и.” 8).
