Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
— Майстер Кернер у них начальником?
— Не знаю.
— А чого ж прийшов, як не знаєш? — вахман зняв трубку внутрішнього телефону і подув у неї раз, вдруге. В цей час він дивився на Юрка так, наче хотів зараз спитати, скільки коштує його блуза, — уважно, невідривно й суворо. Нарешті в трубці щось затріщало, навіть Юрко почув. Але вахман не почув, мабуть, бо, ще більше вирячившись, гукнув у трубку:
— Га? — і, підождавши, доки тріск закінчиться, він зігнувся, наче стверджував щось. — Ага! Мені там Борсукова… Тут ось хлопчик прийшов.
Трубка знову затріщала, і знову вахман гукав кілька разів у неї своє «га?», а тоді повісив трубку. Заметушився, перевірив гвинтівку, поправив пояс і виштовхав Юрка з прохідної.
— Іди, йди собі, — говорив він. — Немає твого Борсукова, заарештували його. Ой, тут таке було, що… Тікай, а то й тобі й мені влетить.
Вражений цією несподіванкою, Юрко поплентався геть від табору і вже в трамваї, забившись у куток, стояв і думав, за що ж це заарештували дядю Андрія. Чи знав про це Олекса Петрович? І якщо знав, то чому він не сказав про це Юркові? Ні, мабуть, не знав.
— Білет! — над самим його вухом крикнула кондукторка.
— У мене немає грошей, — несміливо сказав Юрко.
— А чого ти сідав у трамвай? — злилась кондукторка, тягнучись до шнура, щоб подати сигнал, і не дістаючи його. — Чого сідав, га? — допитувалася вона, грізно насуплюючи брови.
— Переміщений я, — сказав Юрко, — у мене грошей це буває.
— Це мене не стосується, — кондукторка зупинила трамвай. — Злазь!
— Облиш, — тихо сказав їй робітник у спецівці. — Я заплачу за нього, тримай, — і він подав їй сірі пфеніги.
Ображений не знати на кого, їхав Юрко на площадці для переміщених і дивився у вікно. На потрібній зупинці він зійшов, але сідати на другий трамвай не зважився, а пішов пішки понад трамвайною колією, щоб не заблудитись.
Юрко прийшов до інтернату, коли вже смеркло. Він сподівався, що тут хтось залишився, і дуже здивувався, побачивши браму, відкриту навстіж, темряву у вікнах будинків. Він спинився у воротях, неначе вперше потрапив сюди. Відчинені двері в будинку темніли, а на подвір'ї виднілись поламані дерева, біліли шматки паперу, а поміж ними чорно світилися плями машинного масла. Недалеко Юрко примітив і чубатого клена, якого хотіли врятувати хлопчаки, і підійшов до нього. Зламаний біля кореня, він білів на асфальті зідраною корою. Очевидно, його переїхали переднім колесом, коли студебеккер заднім ходом виїжджав з подвір'я, а потім по ньому пройшли й інші машини — м'яли й рвали його верхівку брудним мазутом диферів, вкачували в пил — і лишили посеред двору, як нікчемного каліку.
Юрко дивився на це згублене молоде дерево й відчував жаль до нього. Підняв і поставив кленочка, але жилавий стовбур потріскався на місці злому в поздовжні стрічки і триматися не міг. Та й нічого було вже тримати, бо красиве раніше дерево зараз було схоже на брудну мітлу. Юрко, підтримуючи однією рукою деревце, постояв, подумав, що ж робити далі, і, обережно опустивши його знову на запилений асфальт, пішов до воріт: його лякала оця порожнеча за високими стінами інтернату, і він сподівався, що, може, хтось прийде-таки сюди.
Вулиця була порожня, але освітлена ліхтарями, і тут Юрко відчув себе сміливіше. Він сів на лаві біля воріт, все ще не знаючи, що ж його робити далі. Так минуло з годину, а може, й більше. Ніде нікого. Хотілося спати, та й нічна вогкість проймала до кісток. Хлопець часто позирав на будинок, але його лякали розчинені двері. Нарешті, зважившись, він перебіг подвір'я, вскочив у коридор, звідти у кімнату, де жив з товаришами. На ліжках все було на місці, крім ковдр. Юрко стягнув простирало з однієї, з другої постелі, поклав подушку, скинув черевики і ліг, укрившись з головою. «Пересплю, а там видно буде», подумав він, засипаючи.
Про Юрка згадали, як тільки посадка закінчилася і лейтенант Кроунті та Олекса Петрович сіли в машину. Юрський сполошився і вискочив, щоб пошукати хлопця, але лейтенант Кроунті, висунувшись червоним обличчям з машини, гаркнув:
— Назад! Я мушу вивезти колону з міста негайно! Сідайте!
— Та треба ж його знайти.
— Він, мабуть, поліз у кузов. Сідайте, хай вам чорт! Зараз же сідайте!
Студебеккери ревли, сповнюючи подвір'я синім димом, чулися перегуки шоферів, машини, вирулюючи, наїжджали одна на одну. Все це створювало страшенну нетерплячку, било лейтенанта Кроунті по нервах, вимагало простору. Як завжди в метушні, в останню хвилину нікому було відчинити браму, і лейтенант зробив це сам. Він з такою силою штовхнув її важкі половинки, наче хотів розбити об мур.
Нарешті виїхали. За вертлявим «джиппом» Кроунті посунули важкі студебеккери. Вони наповнили вузенькі вулиці передмістя ревом і димом і, вихопившись за місто, покотилися широкою і темною автострадою, все набираючи швидкості. Котились вони повз невеличкі акуратні села, повз виметені ліси, і оці великі машини схожі були на злодіїв, що пограбували когось у місті і тепер намагаються втекти. До самого заходу сонця стрілки спідометрів «джиппа» і студебеккерів не показували нижче вісімдесяти миль.
Уже в сутінки за якимсь переліском Кроунті наказав зупинитись.
— Підіть, — сказав він Олексі Петровичу, — взнайте, чи немає того шпінгалета на якійсь машині. Та швидко!
Розшуки нічого не дали, і Олекса Петрович повернувся з винуватим і похнюпленим обличчям.
— Його немає? — грізно спитав Кроунті. — Цей хлопчисько зіпсує нам усю гру. Ви чуєте, що я кажу? Якщо він потрапить до росіян, то з нього знаєте, який буде свідок? Проти нас цілий процес розпочнеться, і чорта лисого врятує нас Хелл і навіть саме Федеральне бюро.
— Що ж робити? — розгублено спитав Олекса Петрович.
— Ви ще мене питаєте! — крикнув Кроунті. — Ви повинні зараз же придумати вихід. Куди він міг податися? В табір?
— В табір, — покірно відповів Олекса Петрович.
— Сідайте в машину, — наказав Кроунті, а сам підбіг до переднього грузовика, що стояв тут же, підпираючи «джиппа» своїм буфером, і, подавши шоферові карту, сказав:
— Отут зупинитесь, нагодуєте хлопчаків і підождете нас. На світанку ми вас доженемо.
Потім він сів у свою машину, трахнув дверцятами.
— Поїхали назад! — наказав він шоферові.
Пізньої ночі в'їхали вони в Гамбург. Біля прохідної трудового табору лейтенанту сказали, що звечора приходив хлопчак до Борсукова, але його прогнали, бо Борсуков уже був заарештований.
— Це при вас він приходив? — спитав Кроунті вахмана.
— При мені, — ствердив той.
— Йолоп! Навіщо ви його відпустили? — лейтенант ударив рукавичками себе по долоні і з ненавистю й огидою глянув у квадратне обличчя вахмана. — Ух, і йолопи! — гаркнув він востаннє і вискочив з прохідної.
Олекса Петрович ледве встигав за ним.
— В інтернат! — наказав Кроунті шоферові і закурив.
Не встиг він викурити сигарету, як «джипп» влетів у двір і зупинився під самісінькою стіною, здивовано світячи на неї фарами.
— Шукайте його тут, — наказав він Юрському. І до шофера: — Ви теж ідіть шукати.
За кілька хвилин, розшукавши Юрка під купою простирал, Олекса Петрович поторсав його за плече, з силою підняв з ліжка і дав хлопцеві ляпаса:
— Ах ти щеня! Ставити мене під удар!
Від цієї несподіванки Юрко нарешті прокинувся, зіскочив з ліжка, і Юрський з допомогою шофера поволік його в машину. Лейтенант Кроунті вже спав. На запитання шофера, куди їхати, він пробурмотів:
— Доганяйте колону! — і, забившись в куток, заснув знову.
По широкій автостраді, що лягла від Гамбурга до Альп, летить у гори автоколона. В машинах сидять дванадцятирічні діти, стомлені цілодобовою їздою. Обличчя видовжені, суворі, як у дорослих. Їх везуть і везуть — далі від Гамбурга і далі від рідної землі. І немає тепер надії на те, що колись інтернатський режим скінчиться, немає надії повернутись у сім'ю, побачити мамину усмішку, тому й витає над колоною невидимий сум.
