Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
…І так пливла думка за думкою, і перед очима викривалася велика, необ'ятна картина… омани…
З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час — омана, омана, омана!.. Омана — іменем Бога, влада — владою його, слово — словом його!..
І сама можливість цього була така страшна, що Авірон похолов увесь, і закутався з головою, й гнав від себе ті руйнуючі думки. Вони палили його, мов вогнем, і затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили… І розкривали перед очима малюнки минулого, і підводили під них інші пояснення, а при тім згадувалися слова Датана й сміх Корея і все те, що обурювало його раніш. І пригадалося, як Корей повторяв на дрібнішу скалю деякі штучки Моїсеєві,— і від того всього хотілося крикнути й тікати світ за очі, мовби можна було втекти від самого себе.
— Дай мені сон, Господи! — тремтячим шопотом молив Авірон. — Дай мені сон, Господи, щоб не збожеволів я в цю ніч, щоб зосталися сили ще послужити тобі…
Але сон не йшов, і думки, як дикі гієни жеруть верблюда, рвали на часті душу Авіронову…
А на другий день, як тільки блиснуло сонце, побіг Авірон до кущі приношення. Думав — буде перший, але де! Ізраїль уже прокинувся і вже ніс свою жертву на свіжого Бога.
Від ранішньої прохолоди приємним трепетом здригалося тіло. Така рожева була пустиня, і такі веселі, повні віри й радості обличчя стрічних, що стидно стало Авіронові за свої нічні думи й за кощунство своє…
І він постановив випросити прощення в Бога роботою.
— Я буду багато робити, Господи, і ввесь час молитися тобі, і ти простиш мене тоді,— правда? — Так просто й щиро питав він Бога; і після тої бесіди тихо й просто стало на душі.
Жертволюбність Ізраїля не заснула й уночі, і цілу ніч готували люди те, що мали нести завтра, і нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а діждавшися, потяглися довгою низкою до кущі приношень і несли, несли, несли… Те, що називається ощадністю, мов щезло з сонму ізраїльського, ніхто не ховався за спину другого, ніхто не був хитрий і дріб'язковий, ніхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, і як блудний син, повернувшися до батька, з подвоєною силою працює на отцівських ланах, — так і Ізраїль, повернувшися до Бога свого, ділом і жертвою старався знову заслужити собі милість.
Тут же, коло кущі, зійшлися мудріші й старіші Ізраїля і Аронові сини, майбутні священики — Надав, Авіюд, Елеазар, Ітамар. Стояли мудріші й старіші й розмовляли, і кожне слово їх було долею народу, будучими днями його, і спокоєм дітей, і піснею дівчини. А до них підійшов старий, як сонце, і білий, як сонце, юдей. Він, мов святиню, тримав обома руками ремінь з великою золотою пряжкою й питав:
— Де положити? — Але його ніхто не чув, бо всі зайняті були роботою своєю, а мудрі — мудрістю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дітей: — Де положити цей пояс? Облягав він рамена отців моїх і праотців моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих віків. Як ока свого, берегли ми його в землі Єгипту, кажучи собі: ліпше ми самі будемо в неволі, ніж наша святиня. А вмираючи, батько передав мені цей пояс на смертельному ліжку й сказав: «Слухай, сину мій первородний! Щастя дому твого не покине і здоров'я — тіла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде світлим днем роду твого. І не погине твій рід, і не пересохне молоко в сосцях дочок кущі твоєї, і не поточить черв'як дерева твого, доки буде з тобою святиня… Так говорив мені перед смертю отець, і я робив по слову його, і не посіщав Бог гнівом своїм дому мого. А тепер… без страху віддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото піде на ноги херувимів, чи на крила їх, чи на вінця, чи на петлю завіси святого святих, те збереже дім мій від немилості Бога… так само, якби й у мене в кущі був пояс цей. Тож прийміть дар роду нашого, о мудрі, хай буде й моя лепта в сокровищах І зраїля.
І побожно старий поцілував святиню й давав її в руки комусь із старших. Але ті такі були захоплені своїми рахунками, що відмахувалися від діда, як від мухи.
— Та чого ти лізеш ще тут з своїми ремінцями? Бачиш, скільки куп всякого дрантя, кидай туди, потім розберемо.
Старий не зрозумів спочатку, а потім… мов стерявся якось… Лице стало таким маленьким-маленьким, жалібно усміхненим, і пояс тремтів у руках: вони не підіймалися кидати святиню.
І бачив все те Авірон, і підбіг до сивого діда, й сказав:
— Отче, дозволь і мені поцілувати святиню твою, й будь певний, що Господь справді збереже твій дім від нещастя, як беріг і до цього дня… — і Авірон, побожно поцілувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого.
— Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб ні одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робітні, ти, певно, будеш помагати найголовнішому майстрові при його роботі.
— О ні! — тихо якось, усміхнувшися, сказав Авірон. — До того Бог сам вибирає найдостойніших, а я… я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопців Бог не вибиратиме, то кого ж він вибере? А втім — його святая воля…
А левіти бачили те все, штовхали один одного ліктями та підсміювалися:
— Чи чули ви, хлопці, як він обіцяв милість божу цьому старому дурневі? Сам Моїсей не вмів би ліпше вив'язатися.
— А як він смоктав засмальцьований ремінь, мов уста коханки!
Авірон не хотів того слухати і ще ревніше взявся до праці.
А жертва пливла й пливла. Несли чаші, й блюда, і зуби слонові; несли тонкі санірські дошки кедрові, і кипарис, і певг Ливана, і дерево з Басанітиди і з островів Хетримських; і вісон Попестрений, правдивий єгипетський, сінету й багряницю з островів Єлісе; і мідь, і залізо архиденянське, і залізо з Асіїла, стакті й пестроту з Фарсиса. І міро, і касію, і перший мед, і ритину, і вовну блискучу з Мілета. І вино хельвонське, і олію, і семідал. І савське, і равське каміння дороге: сардій, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспіс, сафір, лігірій, агат, аметист, хризолід, берилій, онікс, — і всього без числа.
Одна жінка прийшла й стала на коліна; в її вухах блищали великі дорогі сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велів, щоби сережки ті ніколи не здіймалися; і тому мати, чіпляючи сережки найстаршій своїй дочці, залютовувала їх цілком, — і лиш тоді, як знов треба було передавати найстаршій доньці, вони розпаювалися й переходили так само на молоді вушка.
Жінка стала на коліна перед Веселіїлом і просила, щоб той узяв свої прилади та розлютував сережки.
— Я не маю доньки й досі. А хоч би й мала, то сказала б їй: «Сережки твої пішли на святиню Ізраїлеву». Веселіїле! Поможи ж мені скорше принести мою жертву Богові.
Але Веселіїл був заклопотаний і велів якомусь хлопцеві розпаяти ті сережки. Хлопець узявся невмілою рукою й двічі торкнувся розпаленим залізом м'якого вуха жінки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин підіймалися все більші й більші суперечки, змогав все дужчий гамір. Іноді мудрі Ізраїля починали так кричати й гнівно розмахувати руками, що, здавалося, от-от вони почнуть битися і вчіпляться один одному в сиві бороди, але не раз увесь той джергіт стихав, і чутно було лише якісь рахунки.
Найбільш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Він хапав Моїсея за руки, щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук і ніг, підбігав до купи, хитав на руці то одну річ, то другу, підганяв тих, що стояли коло важниці й переважували жертву Ізраїля, жестикулював, присідав і викрикував:
— Тридцять талантів і вісімсот сорок п'ять сиклів золота! Та де ми те будемо дівати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шістсот сімдесят сиклів срібла уже! Уже тепер! А далі ще скільки буде? Вісімдесят п'ять талантів і дві тисячі сто п'ятнадцять сиклів міді. Та куди ж то все, куди?..
