Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Той зосереджено надягав бойові рукавиці з металевими пластинками. Затис ратище, махнув списом, призвичаюючись до нього.
— Кинь головешку, тільки погаслу, — хрипкувато попросив Ольг. — Натру рукавицю, а то слизько, незручно тримати…
Не змовляючись, брати порозумілися щодо суперників: Ольгу випадало битись із Скольдом. Що ж, кращої нагоди звести рахунки, вибороти мечем своє право на міцнотілу Рогніду з хутора Скеррів, вони не матимуть. Обом вона припала до серця, коли вгледіли її струнку постать, біляві коси й блакитні очі на святі, яке влаштував, повернувшись із походу, її войовничий батько Йоунс. Ольг майже цілий день крутився біля дівчини, запопадливо ловив її погляд, відчуваючи в собі незвичну непевність. А під вечір, коди він, схвильований і замріяний, прямував із сідлом на плечах до свого коня, шлях йому заступив Скольд:
— Гей, хлопче, чи не здається тобі, що ти за, надто часто витріщаєшся на декого з цього хутора? Я порадив би тобі дивитися в інший бік.
Ольг якийсь час ніяк не міг второпати, чому присікався до нього цей високий білявий воїн, чого так гостро, незмигно дивиться й тримається за руків’я меча.
— Хто? Я? — перепитав, ще світячись усміхом.
— Не прикидайся дурником! — Скольд підступив іще ближче, світлі вусики наїжачились, а в очах — лихі вогники: — Я тут усеньку зиму товчуся, а ти раз з’явився, очима повів туди-сюди, мов теля на вигоні, й гадаєш, що маєш право на когось…
— А чом би й ні, — відказав Ольг, уже здогадуючись, про що йдеться. — Хіба дорогу на цей хутір закупив хтось іще, крім господаря, хіба комусь іще доводиться платити за проїзд?
— Саме так, платити, тобі доведеться платити, — Скольд штовхав Ольга рукою в груди, відтісняючи його за ворота, всіляко виказуючи перед присутніми, перед щебетливою Рогнідою свою хвацькість.
Ольг зрозумів, звідки походить така сміливість, завваживши позаду Скольда двох здорованів, які тінями сунули за ним. Пошкодував, що не поїхав із ним Елз, подався перевіряти мисливські капкани. Поруч із ним він почувався б певніше. Та відразу й облишив про це думати, щоб марно не відволікатися. Його вже проймала дрож близького герцю, неминучого й затятого. Хтось залишиться після нього лежати на землі. Тільки не він. Уже вибирав слушну мить, щоб стусаном відкинути Скольда, вихопити меча.
Та тут з’явився опасистий і владний Йоунс, гарикнув:
— Ви що це тут затіваєте, геть, розходьтеся! — став поміж ними: — Не надибали зручнішого місця, щоб пустити один одному кров? Ідіть собі в гори, до моря, вимірюйтесь там силою. А тут зась, це я вам сказав…
Скольд тільки зубами скреготнув, рвучко крутонувся, з розгону стрибнув на коня. Троє вершників вилетіли з воріт, і за хвилину їх поглинув туман, що наповзав із моря. Йоунс, зиркнувши на Ольга, наказав своїм синам:
— Проведіть його! Не хочу, щоб моє свято стало причиною чиєїсь смерті, особливо ярлового сина…
Того вечора Ольг приїхав на свій хутір у супроводі Йоунсових хлопців; він аж палав од сорому й люті, що не зумів дати гідну відсіч бундючному задираці.
А тепер ось Скольд сам квапиться наштрикнутися на вістря списа. Зупинився перед ним, аж піт з-під шолома котиться, задихався.
— Ти знаєш, Скольде, що чекає на того, хто непроханим переступає межу родунашого!? — Ольг намагався мовити спокійно, але голос тремтів і зривався.
— А що? — Скольд обіперся ліктем на руків’я меча, але був насторожі, пильнував супротивника.
— Я йому відповім, — гукнув Елз, обличчя якого побагровіло, а очі палахкотіли таким несамовитим вогнем, що супутники Скольда воліли триматися подалі від його залізної палиці. — Ти прибув із-за гір, з того боку, куди заходить сонце, а тому не відаєш наших законів. Отож слухай уважно і затям: той, хто непроханим бродить по цій землі, ляже у неї навіки. Не знаю, може, в своїх краях ти й звався князем, але в наших тобі місця немає…
— Земля належить тому, хто приходить на неї з мечем! — Наступної миті Скольд кинувся на Ольга.
Той спритно відбив перші його удари. А далі почалося: один нападав, інший ухилявся. Ще дихали рівно, ще не відчували втоми й знесиленості, пружно підстрибували та пригиналися, рухи їхні були легкі й хвацькі. Ольг спробував кілька разів із силою, майже випускаючи з рук списа, спрямувати його в груди супротивника, але щоразу натикався на щит.
Поки що йшло так, як він і замислив: Скольд безглуздо вимахував мечем перед його списом, усе більше втомлюючись. А Ольг ще й підохочував його, беручи на кпини за несміливість і млявість:
— Гей ти, овечий князю, де ж твоя сила й хоробрість? Підходь ближче, я проштрикну тебе наскрізь і підсмажу на вогнищі, мов оленя!
Скольд не міг стерпіти таких образливих слів і майже безтямно накидався на нього. Меч так висвистував над Ольговою головою, з такою силою падав на окуття списа, що аж іскри сипалися. Двічі чи тричі ковзнув по ратищу й кресонув по рукавицях, розрубавши металеві пластинки. Та пальці не зачепило. Ольг відкинув рукавицю геть, бо тільки заважала, не давала вчасно перехоплювати списа. Тепер він мусив бути надто обережним, стерегтися, щоб не підставити незахищену руку.
Та скоро Скольд розгадав його хитрість, став берегти сили, уже не спалахував і не наскакував зопалу. Бив зрідка, різко, сильно, намагаючись перерубати дерев’яне ратище. Ольг двічі скористався з цих широких замахів, двічі зробив стрімкі випади, зумівши розірвати нападникові кольчугу під пахвою.
Після цього почувався досить впевнено, навіть дозволив собі кілька разів зиркнути в бік Елза. Той зовсім не збирався задкувати перед двома суперниками, гамселив по їхніх щитах палицею з такою силою, що було чути, напевне, на далеких островах. Якщо оті приблуди сподіваються, що він знесилиться, то марно. Елз може безнастанно вигупувати хоч і півдня. А якщо його по-справжньому розлютити, то Ольг певен, що для тих молодиків не знайдеться схованки в цих горах. Еге ж, у парі з братом він стане на герць із будь-ким. На хуторі залишився ще один, менший, — Ярра. І треба ж такому бути, викапаний Елз, тільки запальніший і ще нестримніший у гніві. Справжній варяг через кілька років виросте, вороги тремтітимуть від одного його вигляду.
З ущелин повіяло холодом, сонце зачепилося за верхівку скелі, стікало з неї сліпучими потоками. Шумував струмок, наливаючись талими гірськими водами. Через кілька днів вони виповнять його, розіллються в долині, не пройти тут до самого літа. Відбиваючи удари, Ольг зиркнув у той бік, насторожився, бо щось рухалося звідти. “Може, камінь скотився з гори?” Глянув пильніше. Ні, не камінь. Хтось наближався, ведучи за собою коней; теж у довгому темному плащі. “Ще один?” — занепокоївся Ольг.
Скольд, помітивши його збентеженість, глузливо посміхнувся, ледь повернув голову до того, хто з кіньми був уже неподалік:
— Не лякайся, ярле! Він, — тицьнув недбало вістрям меча за спину, — не встрягне битися супроти тебе. Це мій раб Монь… Просто він не зможе взяти меча до рук… Ніколи, бо я їх йому відтяв… у бою.
Ольг лише плечима стенув, що йому до того Моня, з руками він чибез них. Ось перед ним стоїть ворог, якого він мусить подолати. Зараз же, не випускаючи з долини, з ущелйНі звідки виповзає холодна темінь. Досить, треба з ним покінчити, спробував спис його кольчуги, тепер побачимо, чи ж міцна у нього шкіра.
— Начувайся, приблудо! Ось зараз я тобі покажу, як на наших хуторах уміють таких, як ти, лупцювати! — перехопив списа обіруч посередині, щоб можна було вдарити будь-яким кінцем.
А далі зігнув ноги, плечі звів, ховаючи поміж них голову, й отак пригінці пішов на Скольда. Та наступної миті сталося щось страшне й неймовірне: повітря розітнув крик Елза, нестямний та дикий. І урвався. Ольг здригнувся, повернув голову туди. Краще не бачити б йому, як убивали брата. І сталося це так безглуздо: нога потрапила в розколину між брилами, він намагався висмикнути її звідти, висмикнути… Тільки на якусь мить втратив рівновагу, а меч одного з нападників уже рубанув його по плечу. Отоді й зірвався крик. Ще намагався затулити голову щитом, але рука вже не могла його втримати, брязнув той об камінь. Могутня шия не витримала ще одного удару. Тіло брата важко впало на землю.
