Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Однак сьогодні традиція порушилась.
Коли Семен Гурко підійшов до гурту сивовусих козаків і, вклонившись, як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курінний отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним кошовим, сказав:
— Чоловіче, я не проти… Як кажуть, про мене, Семене… Але краще буде, коли ми покличемо кошового. Чогось він на тебе зуб має… Правда, за нашими звичаями ми можемо прийняти тебе і без кошового, та коли він хоче сам побувати на курінній раді, то не личить перечити отаманові. Тим більше, що він наш курінний…
І послав молодика по Стягайла.
Слова Могили неприємно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг переговорити за нього із значними козаками куреня, від яких передусім залежить його доля. Гм, злопам’ятний чоловік і, здається, невеликого розуму…
Чекати довелося недовго. Червоний від морозу та від кухля міцного меду, який він любив вживати до обіду, Стягайло привітався, скинув кожуха і сів до столу.
— Ну, що тут? — запитав похмуро.
— Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, — сказав Могила.
— Новачок? Хто ж це? — Стягайло зробив вигляд, що не помічає Гурка.
Гурко вклонився, виступив наперед.
— Це, батьку, я.
— А–а, це ти… Ніжинський козак… Як же тебе звати?
— Семен Гурко.
— Скільки років маєш?
— За сорок звернуло.
— А у війську скільки?
— Двадцять.
— Ти, здається, письменний?
— Так, дещо кумекаю… Вчився у Києво–Могилянській колегії.
Стягайло пильно придивився до козака, ніби хотів зазирнути в його найпотаємніші думки. Гм, гарний, дужий і розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справді якесь цабе. «Приймеш на свою голову такого розумника, а через рік–другий він, чого доброго, дасть коліном під одне місце і зіпхне з курінного… Знаємо ми таких! Не раз уже бувало!» — подумав кошовий і сердито, хоча й намагався стримати свої почуття, сказав:
— Ну що ж — я не проти. Але просися, хлопче, в інший курінь. У нас і так багато люду! Навіть спати ніде, коли посходяться всі… А от у Незамаївському та Мишастівському обмаль. Йшов би туди!
— Але ж, батьку кошовий, я хотів разом із своїми товаришами…
— Мишастівський курінь поряд… От і будете разом!
— А в поході? У бою?.. Хіба справа в тім, щоб тільки переспати чи з одної миски саламаху їсти?
— Тебе не переговориш, — насупився Стягайло.
— Занадто розумний і настирливий цей новачок, — підтримав кошового низенький і круглий, мов діжа, козак Покотило, давній приятель Стягайла. — Ти ж чув, чоловіче, що тобі сказано? І не ким–небудь, а самим кошовим! Забирай манатки — та йди собі без оглядки!
Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м’якше відповісти, але його випередив Роман Воїнов.
— Браття, я не розумію, що тут робиться? Чоловік проситься до нашого куреня, а його допитують, як на суді! Проганяють, як собаку… А чи ти, Покотило, хоч знаєш, що за людина перед тобою? Та ти батькові Семену і в підметки не годишся!
— Чия б гарчала, а чия б і мовчала! — верескнув тонко Покотило. — Що ти за один?.. Сам вештаєшся хтозна–де, а не встигнеш з’явитися на Січі — вже порядки свої встановлюєш!
— От тебе не запитав, що мені робити! — відрубав Роман, труснувши своїм пишним пшеничним чубом, якого він, як і Арсен, не голив усупереч запорозькому звичаю. — Та коли б усі сиділи сиднем по зимівниках, як ти, та держалися за подолки своїх жінок, то досі б татари всіх нас переловили, як перепелів!
Покотило спалахнув і схопився за шаблю.
— Щеня! Ти з ким так розмовляєш?.. Я тобі в батьки годжуся!
За Романовою спиною важко засопіли Спихальський і Метелиця. Почав пробиватися наперед Сікач. У Шевчика від хвилювання почервоніла тонка зморшкувата шия.
— Хто посміє зачепити Романа? — рявкнув Метелиця. — Ану, виходь! Але пам’ятай, що спершу матимеш справу зі мною!
— І зі мною! — настовбурчив вуса і люто повів очима Спихальський.
— Та хай і про мене не забуває! — вистрибнув наперед Шевчик.
Увесь курінь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всі стовпилися навколо сперечальників. Одні ставали на бік кошового і Покотила, інші підтримували Романа і Метелицю. Більшість же запорожців не знали, з–за чого розпочалася суперечка, але знічев’я згромадилися посеред куреня, чекаючи цікавого видовища, та потроху і самі почали встрявати в суперечку.
Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи ні до перших, ні до других. В душі він не схвалював настрою і вчинку Стягайла, але й виступити проти нього не смів, бо як курінний мусив підтримувати його.
Олії у вогонь підлив Сікач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, він протиснувся аж до столу і вигукнув:
— Братчики, що наказний кошовий вигадує?! Споконвіку в нас був звичай, що новака приймає до коша курінь… Тож і зараз ми повинні вирішити — приймати чи не приймати. А Іван Стягайло має в даному випадку не більше прав, ніж ми!
— А й справді, запанів старий чорт! — прошепелявив беззубим ротом Шевчик. — Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам’ятав, звідки вийшов!
— Розперезався, що й упину нема! — кинув хтось ззаду.
— Справжній глитай! Дука!
Стягайло від гніву почервонів, але мовчав. Відчував, що криком зараз не візьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, і він знав, що йому треба дати вихід, щоб не вибухнуло.
Та за його спиною вже згуртувалися значні козаки–дуки.
— Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! — заверещав Покотило.
— А дулі з маком не хочеш?
— Іди сам сюди — обімнемо боки!
— Тихо, братчики! Тихо! — загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.
Його ніхто не слухав.
Тоді підхопився Стягайло і гарикнув — аж глина посипалася зі стелі:
— Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїться! Замовкніть, кажу! Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? — зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна–чого, а коли заспокояться — знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. — Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісно! Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене — хоч і всю гетьманщину прийміть!
— Прийняти! Прийняти! — залунали голоси.
Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим–небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.
— Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? — спитав він.
Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:
— А й справді — треба прізвисько!
— Треба! Треба!
— Ну, то даймо йому прізвисько!
— Даймо! Даймо!
— А яке?
Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого–небудь прискіпатись.
А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постаті! Люди різного віку — і старі, і літні, і зовсім молоді… Але їх усіх об’єднала спільна любов до вітчизни, за яку вони поклялися зносити і тяготи військового життя, і розлуку з сім’ями, за яку нерідко лили і свою, і чужу кров і клали голови… Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали — яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок — Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг — нішо не давало приводу для образливого прізвиська.
