Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Аліна ридала й навіть не встигла як слід попрощатися з друзями. Потім життя покотилося під гору. Якось, стоячи під рестораном і намагаючися згадати власну адресу (тоді їй усе ж таки вдалося купити квартиру й відселитися від своїх нудних «старичків»), вона помітила знайоме обличчя: вишукана жінка виходила з синього мерседеса. Це був перст долі, її давня приятелька. Вона не дала смаглявій красуні пропасти під дверима клятого ресторану. Вона відвезла її додому, а потім влаштувала на роботу. Навіть не поцікавившися, чи вміє Аліна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цією казковою феєю й була Ліліана Олегівна Поволоцька. Вже минув рік, як Аліна вірно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотіла круто змінити своє життя і, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Аліна, час настав: чоловік остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогодні так затриматися у ресторані. Пізні повернення вже увійшли у звичку, але, відкриваючи двері власним ключем, Аліна передбачала чергову сцену ревнощів.
Світло горіло і в кімнаті, й на кухні. «Ну, зараз почнеться…» — подумала Аліна. Але сьогодні її зустріла зовсім інша картина: чоловік був повністю одягнений, посеред кімнати стояли дві валізи.
— Я йду від тебе, — спокійно сказав він, — мені це вже набридло. Я достатньо відпрацював цей номер.
— Який іще номер? — запитала Аліна.
— Десять років нашого шлюбу, — пояснив чоло вік. — Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся і, до речі, добре за це заплатила. У мене була зовсім інша дівчина. А я, ідіот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, гроші, наші поїздки за кордон і твої шмотки — заслуга моїх талантів та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсії і не при владі. І я більше цього терпіти не буду.
— От і добре! — сказала Аліна. — Йди геть, продажна тварюко. Тільки не повертайся, коли лишишся на вулиці!
— Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже інша жінка. А щоб тобі було зовсім добре, знай, що у неї від мене є дитина. І досить брехні! Здихай тут на самоті!
Він підхопив свої валізи і рвучко вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Аліна не відчула геть нічого. Вона налила собі чарку коньяку і з недоброю посмішкою підійшла до телефону. Раніше, щоб хоч якось відчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собі болю — до синців щипала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зіграю свою гру! — думала Аліна, набираючи номер. — Повільна смерть — от щоб я хотіла бачити. І я їм це влаштую!»
До слухавки довго ніхто не підходив. Нарешті розімлілий голос сказав: «Алло!»
— Від мене пішов мій козел, — сказала Аліна.
— І заради цього ти турбуєш мене опівночі?
— Не тільки. Завтра я йду в міліцію і податкову, — посміхнулась Аліна, насолоджуючись довгою паузою на тому кінці дроту. — Хочеш поторгуватися?
— Що тобі треба?
— А справді, що мені треба, — іронізувала Аліна, — чого ж мені хочеться від моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечір ти будеш прибирати у мене в квартирі — це раз, по-друге — після прибирання стоятимеш дві години на колінах перед моїм ліжком, аж доки я засну. Чого ж мені іще бракує? Ну, гаразд, далі розберемось, але перші дві умови — обов’язкові, і почнемо з наступного понеділка.
— Слухай, дівчинко, приїжджай зараз у редакцію.
Нам треба побалакати серйозно.
— Хто ж нас туди пустить уночі? До того ж, я хочу спати, і моє рішення — тверде і безповоротне.
— Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозиція, ми ж усі один в одного на гачку. Словом, бери тачку — я тебе чекаю в редакції. Пройдеш пожежними сходами, я тебезустріну. Все.
Слухавку поклали.
«Чого я маю слухатися? — думала Аліна. — Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нічого, це — востаннє…»
Вона швидко зібралась і вискочила на вулицю.День п’ятий
Віра заснула під самий ранок і не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксі. Рівно о дев’ятій починалася редакційна «планірка», й, оскільки Ліліана іноді дозволяла собі приходити на одинадцяту, проводити збори доводилося Вірі. Таксі швидко домчало її до аґентства. Біля дверей вона зіштовхнулась із Заріною. Двері чомусь були зачинені зсередини, і жінкам довелося постукати. «Хто?» — по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися —такого ще ніколи не було.
— Мабуть, вони там щось приміряють… — висловила здогад Заріна (іноді до редакції заходили презентанти різних фірм, пропонуючи свої товари).
— Свої! — відгукнулася Віра, і двері повільно відчинилися…
Перше, що впало в око, — дуже бліде обличчя Вовика. Він чомусь схопив обох жінок за зап’ястя і затри мав на порозі, хапаючи ротом повітря, як риба. З глибини кімнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, — Ліліана Олегівна. Впустивши співробітниць, Вовик хутко зачинив двері і знову замкнув їх на ключ. Здавалося, ніхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оранжерею. Те, що Віра побачила там, здалося їй сценою з фільму жахів. У кутку за великою штучною пальмою, в дивній позі, навколішки, біля труби парового опалення у зашморгу висіла… Аліна.
Віру знудило. Заріна дико скрикнула і повільно з’їхала по стіні на підлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попіл у горщики з квітами, Ліліана ходила з кутка в куток, стискаючи скроні руками.
— У міліцію телефонувати? — запитав Вовик.
— Зачекайте, дайте оговтатися… — сказала нарешті Ліліана Олегівна. — Володимире, дістаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходімо до мене в кабінет поки що…
Але спочатку треба зняти її… Заріно, давай ти — у тебе нерви міцніші.
— Я не можу… — тремтячим голосом сказала Заріна.
— Може, нічого не чіпати до приїзду міліції? — за питала Віра, намагаючись не дивитись у страшний куток.
— Ви уявляєте, що таке — наша міліція? Це — скандал на всю країну… — зітхнула Ліліана і додала рішучим голосом: — Так, давайте усі разом — це наказ!
Потім вирішимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…
Віра знала, що вона не зможе навіть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбі», вона притисла до обличчя носову хустку і з острахом замотала головою.
Ярослава рішуче підійшла до трупа.
— Вовику, дай ножа! — скомандувала вона. — І тримай її попід руки!
Ярослава перерізала мотузку; обважніле тіло Аліни ковзнуло на підлогу, Вовик ледь устиг підхопити його.
— Посадіть її за стіл! — наказала Ліліана. — Не дай Боже, хтось зайде!
Вовик посадовив небіжчицю на стілець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчір’яної ляльки.
— Господи, ніби спить, бідолашна… — сказав він.
Потім усі зібралися в кабінеті Ліліани і вперше разом майже залпом випили по півсклянки дорогого французького коньяку. Після довгої паузи Ліліана розгорнула якийсь папірець.
— Значить, так, — почала вона глухим голосом. — Напередодні наша бідолашна Аліночка написала заяву — вона лежала на її столі. Читаю: «Заява. Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної платні у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нервовому стані і хочу підлікуватися…» Справа у тому, що від неї пішов чоловік і, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логічніше, якщо її знайдуть у власній квартирі…
— Що ви хочете цим сказати? — майже в один голос запитали Віра і Ярослава.
— Якщо її тіло знайдуть зараз тут — ми до кінця життя не відмиємося. Зараз наш відділ набрав таких обертів, що наші зарплати майже вп’ятеро перевищують платню інших відділів — це я вам повідомляю суто конфіденційно, — пояснила Ліліана. — Через місяць нам усім світять поїздки за кордон. Вам, Віро, в Канни на кінофестиваль, Заріні — в Лондон на аукціон, Ярослава поїде до Амстердама на міжнародну виставку, вам, Володимире, я вибила путівку на Канари… А тепер уявіть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органів…
