Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (мир бесплатных книг TXT) 📗
Джофрі невдоволено посовався на сідалі й махнув пальцями на пана Донтоса.
— Заберіть його. Хай цього блазня стратять завтра.
— Так, блазня, — підхопила Санса. — Саме блазня. Ви так мудро помітили: йому краще пасує бути блазнем, аніж лицарем, хіба ні? То вдягніть його у блазенське вбрання, і нехай веселить ваш двір. Швидкої милосердної смерті він не гідний.
Король якусь хвилю роздивлявся її.
— Може, ти й не така тупа, як кажуть пані матінка. — І підвищив голос. — Ти чув мою ласкаву панну, Донтосе? Віднині ти є моїм новим блазнем. Будеш жити разом з Місячком і вдягатися у пістрявий каптан.
Пан Донтос, який у переддвір’ї наглої смерті миттю протверезів, поповз до короля на колінах.
— Дякую вам, ваша милосте. І вам, ласкава панно. Дуже дякую!
Купка ланістерівської сторожі повела його геть, і до королівської ложі наблизився розпорядник забави.
— Ваша милосте, — мовив він, — накажете викликати Брюнові іншого суперника, чи хай б’ється наступна пара?
— Ані те, ані інше. На цьому полі зібралися не лицарі, а шолудиві цапи. Я б їх усіх стратив, якби не мої іменини. Турнір скінчено. Хай забираються геть.
Розпорядник вклонився, але принц Томен так легко не здавався.
— Я мав виїхати проти солом’яного воїна!
— Іншим разом.
— Але я хочу!
— Мені байдуже, чого ти хочеш.
— А матінка дозволили!
— Саме так, — підтвердила принцеса Мирцела.
— «Матінка дозволили», — передражнив король. — Не кажи дитячих дурниць.
— А ми діти! — задерла носа Мирцела. — Нам можна казати дитячі дурниці!
Хорт зареготав.
— А мала вас упіймала!
Джофрі визнав поразку і здався.
— Гаразд. Навіть мій брат сидітиме в сідлі краще, ніж отой набрід. Маестре, хай винесуть опудало — Томен теж бажає буцатися, як цапеня.
Томен загукав з радощів і побіг узброюватися, швидко тупотячи малими пухкими ніжками.
— Хай щастить! — гукнула йому Санса.
Щитове опудало поставили на дальньому кінці поля; тим часом принцові сідлали маленького коника-муцика. Супротивником Томена був невеличкий, мов дитина, шкіряний воїн, набитий соломою і поставлений на стовпа так, щоб міг крутитися. У одній руці він тримав щита, в іншій — м’яку булаву. Хтось навіть причепив до голови солом’яного воїна оленячі роги. Санса згадала, що батько Джофрі, король Роберт, носив роги на шоломі… але так само і князь Ренлі, брат Роберта, який вчинив зраду і сам повінчав себе на царство.
Двійко зброєносців застібнули на принцові його візерунчасті кармазиново-срібні обладунки. З маківки шолома в нього стирчала вгору висока кита червоного пір’я, а на щиті басували лев Ланістерів та вінчаний олень Баратеонів. Зброєносці допомогли йому сісти в сідло, а пан Арон Сантагар, майстер-мечник Червоного Дитинця, вийшов наперед і передав Томенові тупого сріблястого меча з лезом у подобі листка, зменшеного для руки восьмирічного хлопчика.
Томен високо здійняв меча, гукнув «Кастерлі-на-Скелі!» тоненьким хлопчачим голоском, вдарив муцика острогами і ринув на опудало втоптаною землею двору. Пані Танда і пан Гиліс бадьорливо загукали, і Санса додала свій голос до їхніх. Король сидів мовчки.
Томен розігнав муцика до баскої ристі, завзято змахнув мечем і завдав хвацького удару по щиті лицаря, коли проїжджав повз нього. Опудало крутнулося, м’яка булава обернулася навколо стовпа і добряче загилила принцові у потилицю. Томен вилетів з сідла, брязкаючи новим обладунком, наче мішком старих казанків. Меч його полетів повітрям, муцик чимдуж чкурнув через двір, а глядачі вибухнули глузливим сміхом. З-поміж усіх найдовше і найгучніше реготав король Джофрі.
— Ой! — скрикнула принцеса Мирцела. Вона вибралася з ложі та побігла до молодшого братика.
Санса відчула напад якогось тихого химерного зухвальства.
— Ви б мусили піти разом з нею, — мовила вона до короля. — Може, ваш брат забився.
Джофрі знизав плечима.
— А як забився, то й що?
— То ви б мали допомогти йому і похвалити за вдалий виїзд у поле. — Сансу несло, і вона не мала сили спинитися.
— Його вибило з сідла і викачало у пилюці, — відповів король. — Який ще вдалий виїзд?
— Дивіться-но, — втрутився Хорт. — А малий — не боягуз. Хоче спробувати знову.
Принцові Томену якраз допомагали сісти на муцика ще раз. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі», подумала Санса. «За Томена я б охоче пішла заміж.»
Від брамної вежі почулися дивні звуки, які заскочили усіх зненацька. Гриміли ланцюги, підіймалася догори решітка, під скрип сталевих завіс відчинялася велика брама.
— Хто наказав відчинити браму? — вимогливо запитав Джофрі. Місто хвилювалося, тому брама Червоного Дитинця нерідко стояла зачинена багато днів поспіль.
З-під решітки виїхала, брязкаючи зброєю та тупотячи копитами, валка вершників. Клеган підступив ближче до короля, поклавши руку на руків’я меча. Гості були змарнілі та запилені з дороги, але над ними віяв прапор з левом Ланістерів, золотим на кармазиновому полі. На декотрих з вершників були червоні киреї та кольчуги ланістерівських латників, але більшість складали охотники й сердюки, різнобарвно вбрані та озброєні, наїжачені клинками та ратищами… а були й інші — страшні чудовиська-дикуни, що неначе вийшли просто зі страшних казок Старої Мамки, які так полюбляв Бран. Ці мали на собі кошлаті шкури й варену шкіру, поросли довгим волоссям та рясними бородами. Дехто був перев’язаний скривавленими ганчірками на лобі чи на руках, а в декого бракувало очей, вух або пальців.
Посередині валки на великому гнідому огирі у дивному високому сідлі, що тримало вершника спереду та зі спини, сидів брат королеви — коротун Тиріон Ланістер, якого ще кликали Бісом. Він відростив собі бороду, що вкрила вдавлене всередину лице — рясну плутанину солом’яного та чорного, цупкого, мов залізний дріт, волосся. За спиною він розвівав шкурою сутінькота — чорним хутром з білими смугами. Повід карлик тримав лівицею, бо його правиця була підвішена в шовковій перев’язці. В іншому ж він анітрохи не змінився від дня приїзду двору до Зимосічі, де Санса вперше його побачила. Горбкувате чоло, різні очі… найпотворніша з відомих їй істот.
Але Томен вдарив острогами конячку і прожогом ринув через двір, волаючи з радощів. Один з дикунів, вайлуватий здоровань з обличчям, геть укритим кошлатими вусами та бородою, згріб малого з сідла у повному озброєнні та поставив на землю просто перед дядьком. Відчайдушний Томенів сміх забринів двором, відлунюючи стінами, поки Тиріон обіймав небожа і ляпав йому по панцирі. Санса здригнулася, усвідомивши, що ті двоє — одного зросту. Слідом за братом набігла Мирцела, яку карлик схопив за стан і закружляв навколо себе з радісним вереском.
Коли він нарешті поставив її на землю, то легенько поцілував у чоло і зашкутильгав двором до Джофрі. За ним рушив його супровід з двох вояків: чорнявого чорноокого сердюка, що рухався так, наче підкрадався кіт, і кощавого молодика з порожньою очницею замість одного ока. Томен і Мирцела поспішали слідом.
Карлик став на одне коліно перед королем.
— Ваша милість.
— Ти ба! — відповів Джофрі. — Це ви.
— Правду кажеш, я, — погодився Біс, — але як твій дядько, ще й старший за тебе у родині, я сподівався на чемніше вітання.
— Казали, що вас вбили, — мовив Хорт.
Маленький чоловічок блимнув очима на великого. Одне око в нього було зелене, інше чорне, і обидва — дуже холодні.
— Я розмовляю з королем, а не з його цуциком.
— Яка я рада, що ви живі! — втрутилася принцеса Мирцела.
— Я поділяю твою радість, люба дитино. — Тиріон обернувся до Санси. — Ласкава панно, співчуваю вашим втратам. Воістину, які жорстокі бувають боги.
Санса не змогла знайти слів у відповідь. Чого б це він співчував її втратам? Чи він глузує з неї? Жорстокими виявилися зовсім не боги, а Джофрі.
— Про твою втрату я теж шкодую, Джофріку, — мовив карлик.
— Яку ще втрату?
— Твого ясновельможного батька. Пам’ятаєш, був такий собі дебелий лютий дядько з чорною бородою? Та спробуй же згадати! Він ще на троні сидів якраз перед тобою.
