Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (бесплатные книги полный формат txt) 📗
8
Викликати таксі було, вже пізно, і до самої станції я мусив іти пішки. Не дуже й далекий світ, проте холод стояв собачий, а брьохати по снігу не легко, та ще й кляті саквояжі по ногах щораз гуп та гуп. Але настрій у мене все ж таки піднісся — свіже повітря, і взагалі… От тільки ніс та верхня губа на холоді потерпли — то саме туди мене зацідив каналія Стредлейтер. Так розквасив об зуби губу, що торкнутися не можна було. Зате вухам було тепло, затишно. Моя нова шапка мала навушники, і я їх відкотив. А на кого я був схожий — це мені було до лампочки. Однаково кругом жодної душі. Всі давно вже давали хропака.
Мені ще й пощастило. Коли я прийшов на станцію, чекати поїзда довелося всього хвилин десять. А поки ждав, набрав у жменю снігу й умився. Бо обличчя в мене було, все ще вимурзане кров'ю.
Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали. Здебільшого я купляю сандвіч із шинкою і чотири-п'ять журналів. Уночі в поїзді я можу читати якусь безглузду історію в ілюстрованому журналі, й мене від неї навіть не верне з душі. Самі знаєте яку. Одну з тих, де повно жлобуватих типів з випнутою щелепою на ім'я Девід і вульгарних дівуль на ім'я Лінда чи Марсія — вони там завжди розпалюють отим триклятим Девідам люльку. Вночі в поїзді, кажу ж, я звичай по можу читати навіть таку муру. А от цього разу не міг. Просто не хотілось, і край. Сиджу собі й нічого не роблю. Тільки скинув мисливську шапку й засунув її до кишені.
І раптом у Трентоні заходить якась дама й сідає поруч зі мною. Вагон, вважайте, порожній, — година ж бо пізня, — і взагалі, але їй конче треба вмоститися біля мене, ні на яке інше вільне місце, — вона тягла в собою отакенний чемоданисько, а я сидів зразу біля дверей. Дивлюсь, загороджує вона тим чемоданиськом увесь прохід, щоб кондуктор чи хто-небудь інший дав через нього сторчака. Дама, видно, їхала з якогось бенкету абощо — на сукні в неї були пришпилені орхідеї. Я б дав їй років сорок — сорок п'ять, але виглядала вона люксусово. Я взагалі перед жінками вмираю. Серйозно кажу. Ні, не в тому розумінні, що волочуся за ними і т. ін., хоч вони справді мене приваблюють. Просто жінки мені подобаються. І завжди вони загороджують своїми гемонськими чемоданами прохід! Одне слово, сидимо ми, коли це дама й каже:
— Даруйте, здається, це у вас наліпка школи в Пенсі? — І дивиться на мої саквояжі, що лежать угорі, в багажній сітці.
— Так, — відповідаю.
Вона не помилилася. На одному з моїх саквояжів справді була ота клята шкільна наліпка. Теж знайшов красу, нічого не скажеш!
— О, то ви вчитеся в Пенсі? — каже дама. А голос приємний. Такий добре звучить по телефону. І чого в біса вона не возить з собою телефону?
— Ага, — кажу, — вчуся.
— О, це ж чудово! То, може, ви знаєте мого сина? Ернеста Морроу. Він теж у Пенсі.
— Аякже, знаю. Ми в одному класі.
її синочок, щоб ви знали, — найбільший лайнюк, який лишень коли-небудь учився в тій смердючій школі. Після душу той гад щоразу виходив у коридор і ляскав усіх підряд по заду мокрим рушником. Тепер ви розумієте, що то був за тип?
— О, це ж чудово! — вигукнула дама. Але так невимушено, щиро. Просто вона була мила жінка. — Я розкажу Ернестові, як ми з вами зустрілися. Дозвольте запитати, любий, як вас звати?
— Рудольф Шмідт, — кажу. Не хотілося ж розповідати їй усю свою біографію. А Рудольфом Шмідтом звали двірника в нашому корпусі.
— Вам подобається в Пенсі? — питає вона.
— У Пенсі? Ну, там непогано. Не рай, звісно, але й не гірше, ніж в інших школах. Є навіть досить пристойні вчителі.
— Ернест просто в захваті від школи!
— Так, я знаю, — кажу. Ну, тут я й почав чіпляти їй локшину на вуха: — Він у вас швидко звикає до людей.
Серйозно. Я хочу сказати, йому завжди дуже легко з людьми.
— Правда? Ви так гадаєте? — питав вона. Видно, їй було страх як цікаво.
— Кому — Ернестові? Ну звісно! — кажу. Потім дивлюсь — моя дама стягає рукавички. Слухайте, та в— неї ж усі пальці в камінцях!
— У мене щойно задерся ніготь, як я вилазила з таксі,— каже вона. А сама дивиться на мене й усміхається. Страшенно мила в неї усмішка. Серйозно. Більшість людей взагалі не вміють усміхатися або як усміхнуться, то хоч стій, хоч падай. — Ми з батьком часом тривожимося за Ернеста, — провадить вона.— Іноді нам здається, що він не дуже товариський.
— Що ви маєте на увазі?
— Розумієте, Ернест дуже вразливий хлопчик. Він, власне, ніколи ні з ким не дружив. Мабуть, він ставиться до всього куди поважніше, ніж належить ставитись у його
віці.
Вразливий хлопчик! Слухайте, я мало не гигнув! Той субчик Морроу такий самий вразливий, як унітаз.
Я зміряв даму поглядом. На дурепу, думаю собі, не схожа. Подивишся отак на неї, то може скластися враження, що вона добре розуміє, який паскуда її синочок. Та хіба їх збагнеш, цих матерів. Вони всі трохи схиблені. Але мати каналії Морроу мені сподобалася. Дуже приємна жінка.
— Сигаретку не бажаєте? — питаю. Вона роззирнулася довкола.
— Мені здається, в цьому вагоні не курять, Рудольфе, — відповідає.
«Рудольфе»! їй-богу, вмерти можна.
— Байдуже, — кажу. — Можна покурити, поки не знімуть ґвалт.
Вона взяла в мене сигарету, і я дав їй припалити.
Курити їй личило. Вона затягалась, але не ковтала жадібно дим, як це звичайно роблять жінки в її віці. У ній було стільки шарму! І жіночої привабливості, якщо вже хочете знати правду.
Потім вона якось дивно подивилася на мене.
— Якщо не помиляюсь, у вас із носа йде кров, любий, — раптом каже вона.
— Це мене сніжкою, — кажу. — Як лід, твердою такою. Я, мабуть, розповів би їй усю правду, тільки ж довго довелося б говорити. Але вона мені подобалась. Я вже навіть трохи шкодував, що назвався Рудольфом Шмідтом.
— Так, як каналію Ерні,— кажу, — в нас у школі нікого не люблять. Ви про це знаєте?
— Ні, не знаю!
Я кивнув головою.
— Мало хто з нас збагнув його відразу. Цікавий хлопець. Правда, багато в чому дивакуватий. Ви розумієте, що я маю на увазі? Взяти хоча б те, як я з ним познайомився., Коли я з ним познайомився, то спершу подумав, що він трохи задавака. Ось що я був подумав. Та Ерні не задавака. Просто він дуже своєрідний хлопець, і щоб його взнати, потрібен час.
Місіс Морроу слухала мене й мовчала. Та побачили б ви її обличчя! Вона, каналія, як сиділа, так і вклякла. Матері всі такі — їм нічого не треба, тільки розповідай, яка цяця в них синочок.
А я розходився — плету таке, що й на вуха не налізе.
— Він розказував вам про вибори? — питаю. — Про вибори в класі?
Вона похитала головою. Бачу, я вже геть забив їй баки. Не брешу.
— Багато хлопців хотіли вибрати каналію Ерні старостою класу. Власне, всі були в один голос за нього. Бо ніхто, крім Ерні, з тим ділом, вважайте, не впорався б, — правлю я. Слухайте, я таке молов! — Але вибрали зовсім іншого — Гаррі Фенсера. І тільки через те, що Ерні не схотів, щоб ми його висували. Бо він у вас страшенно сором'язливий, скромний і взагалі. Взяв і відмовився… Слухайте, він справді дуже сором'язливий. Ви б спробували якось його відучити. — Я подивився їй в очі. — Невже Ерні вам нічого не казав?
— Ні слова.
Я кивнув головою:
— Це на нього й схоже. Ерні про таке не говоритиме. Це єдина його вада: він надто сором'язливий і скромний. Ви таки спробуйте з ним побалакати — чого він так соромиться?
Цієї миті ввійшов кондуктор перевірити в місіс Морроу квиток. Якби не він, я базікав би ще довго. Та я радий, що трапилася нагода побазікати. Бо такі субчики, як Морроу, тільки й дивляться, щоб потягти вас іззаду мокрим рушником — їм аби зробити кому-небудь боляче. Такі не лише змалку паскуди, вони зостаються паскудами все життя. Та після того, що я наплів місіс Морроу, вона, зуб даю, бачитиме в своєму синочкові такого собі сором'язливого, скромного хлопчика, який навіть не схотів, щоб його вибрали старостою класу. А чом би їй, каналії, так і не думати? Матерів ніхто не знає. В такому ділі вони мало що тямлять.
