Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.
- Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! - додав далi князь Адольф.
- Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.
Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.
- Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, - промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.
- Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про... про Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.
- Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за...
Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.
- Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.
- Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла ті пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс.
Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя.
Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити своєї коханої Розалiї. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руїн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руїн з маленької кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неї i злякався, глянувши на її страшне чорне обличчя, на її дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.
- Молодий рицарю! - промовила до нього циганка. - Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твоє горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоєму горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давнє, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнає тебе i вiддасть за тебе свою дочку.
- Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своїми чарами? - спитав в циганки Герман.
- Нi, не можу, не маю такої сили. Але їдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неї, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо її кожний знає. Сандала - велика чарiвниця. Вона одна знає такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i їдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'є те вино або зїсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.
Герман подякував циганцi, сiв на коня i поїхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. Їхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приїхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйської мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привiтався до неї, передав їй поклiн од сестри, оповiдав про своє горе i просив її допомогти йому в тiй бiдi.
- Добре! - обiзвалась циганка. - Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.
- Але ж я не вашої вiри, я - християнин, - обiзвався Герман.
- Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мої лiки бiльше тобi допоможуть, - сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приємний, то противний.
Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.
Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.
