Теплі історії до кави - Гербіш Надійка (книги бесплатно полные версии txt) 📗
От бувають же ж такі щасливчики, яким кава допомагає вранці прокинутися! У мене з цим серйозні проблеми - якщо заварюватиму її, ледь продерши очі, то з цього вийде щось непоправно несмачне. Моя кава любить увагу, а яка там увага вранці?
Узагалі-то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту - ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно - я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці. А мені, як навмисне, щоосені ставлять першу лекцію, ту, що на 8:30. Коли я ще була студенткою, то під час першої лекції додивлялася кольорові сни в своєму ліжечку. А тепер так не можу. Відповідальність. Доросле життя.
Зате так приємно йти вранішнім містом одразу після прохолодного вересневого дощу - здається, наче воно, ще зовсім сонне, тільки вийшло з душу і ще не встигло витерти краплинки води зі шкіри. Я відчуваю, що воно таке відкрите для мене і зовсім мене не соромиться. І що я - вдома.
І як тим дітиськам удається прийти так рано? І сміятися, і щось бубоніти між собою, поки ще не продзеленчав дзвінок. А потім усміхатися мені й принаймні робити вигляд, що щось конспектують. Лише Максим Ш. знову заснув за останньою партою. Нестримний хлопчисько в більш «зрілу» пору доби, вранці - таке зворушливе дитятко. Так і хочеться підійти, вкрити його пледом, приспати в ньому назріваючу дорослість і дати насолодитися дитинством бодай уві сні. А ще краще - самій сісти за останню парту десь неподалік, покласти голову на книжку і солодко спати. Але я нагадую собі, що я викладачка, йду проходом до Максима, намагаючись не дуже цокотіти підборами, й кладу руку йому на плече.
- Доброго ранку, хлопче. Нам тут усім сниться лекція, а вам що?
Він кидає на мене грайливий погляд, потирає щоку, на якій лежав, і намагається сісти рівно.
- Учорашній футбол.
- Прекрасно. Перекажете сюжет свою сну на перерві. А зараз вертайтеся в сім’ю, - я усміхаюся йому й повертаюся назад.
Дівчатка на передніх партах хихотять і ледь помітно оглядаються на Максима.
Ми говоримо про важливе і світле, студенти щось запитують, я відповідаю - і від цього наче оживаю. Мені здається, немає кращої терапії від бажання поспати, від осінніх депресій і невпевненості, від утоми й смутку, ніж розмова з молодими людьми і можливість їх надихнути. Коли їхні очі світяться цікавістю, я почуваюся королевою.
На перерві, як я й обіцяла, слухаємо розповіді про Максимів футбол. Він щось вигадує на ходу, активно жестикулює, дівчата згурмилися навколо мого столу й ловлять кожне його слово. Дуже хочу, щоби цей збитошник урешті взявся за розум і здійснив свою мрію - у нього такий неймовірний потенціал! Я щовечора молюся за всіх своїх студентів, а за нього особливо.
Знову дзеленчить дзвінок, молодь неохоче розбрідається по аудиторіях, а я йду додому - через осінній парк. У місті, де я колись навчалася, так багато кав’ярень, де подають каву-ту-ґоу в паперових горнятках. А у нашому маленькому містечку є два ресторани, у яких хтось час від часу справляє весілля і які відчиняються не раніше обіду, у містечку, де найвищий навчальний заклад - професійно-технічне училище, де я й читаю свої ранкові лекції, не подають каву в паперових горнятках. Може, воно й добре, бо я п’ю її завше зі справжніх, керамічних, і заварюю у глиняній джезві, і взагалі, кава для мене - то цілий ритуал.
Збоку пробігла руда білочка, кумедна така. Кудись поспішала - заклопотана, весела й дуже граційна. Я люблю своє місто за те, що в його парках живуть білочки.
А зараз прийду додому, нагодую своїх рудих собак і заварюватиму каву. Завтра субота, але що з тієї суботи, якщо я за якимсь абсурдним законом фізики прокидаюся раніше від будильника? До речі, давно вже хочу запитати нашого фізика, в чому тут може бути справа.
То, може, запросити його завтра на каву?
ОСІННЕ ШОКОЛАДНО-ГОРІХОВЕ ЛАТЕ
Осінь прекрасна хоча б тому, що її світанки наступають трохи пізніше, і з’являється більше шансів встигнути після сну на небесну трансляцію. А ще восени особливо смачно виходить шоколадно-горіхове лате. Уранці, коли теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі, неможливо себе витягнути з ліжка нічим. Ніяка сила барона Мюнхгаузена тут не допоможе - неодноразово перевірено і доведено сотнями статистичних бюро по всьому світові.
Виманити розніжене тіло можна хіба думкою про те, що робиться на небі за вікном і що може вийти, якщо ось просто зараз піти й почаклувати трохи на кухні.
І ти підіймаєшся, треш сонні очі, розправляєш складки на смішній картатій піжамі й волочиш ноги в бік усіх тих красиво розкладених баночок-скляночок. Кава - твоя улюблена, м’яка, без усіляких кислинок і гірчинок. Турка - теж улюблена, глиняна й пузата.
Загріти молоко й збити його до пінки у френч-пресі… Молодці ті французи, геніальний винахід - чайничок зі збивалкою всередині. І байдуже, що вони й подумати не могли, що ти збиватимеш у ньому молоко. Зате пінка виходить така пухка й схожа на хмаринку. І на твою ковдру, але про це зараз краще не думати.
У велике прозоре горня насипаєш подрібнених горішків - зовсім трішки. І кладеш один шоколадний квадратик - на щастя. Тоді наливаєш каву, м’яку, без усіляких кислинок і гірчинок, твою улюблену. Молочна пінка, як хмаринка, та сама, із геніального винаходу французів. Розсипаєш по ній піщинки подрібненого цинамону. І вранішньо-осіннє кавове щастя готове.
Накидаєш на плечі плед, рукою поправляєш волосся, пальцями розплутуючи кумедні кучері на тім’ячку. Береш горня й виходиш надвір - там повітря таке терпке, а тумани густі й кучеряві.
Кіт треться до ніг, а сусід - той, що рання пташка і навіть улітку спостерігає за світанковими трансляціями, - підморгує і бажає тобі доброго ранку.
Ти вдома. І це, напевне, найкраще місце на землі. А ще зараз осінь, і так добре, що її світанки настають трохи пізніше.
ПІВНІЧНЕ СИХІВСЬКЕ КАФЕ
Пам’ятаєш, ми сиділи с тобою за не вельми чистим столиком коло якогось там бару на Сихові, ти пив свій чай із лимоном, а я куталася в твою, завелику на мене, куртку і не пила свого чаю бо там утопився бідолашний комар. Я дивилася на тебе й майже плакала: було вже близько півночі, мені до нестями хотілося спати, а дим твоєї цигарки прикро різав очі. Я слухала тебе, і ти плакав насправді. Боже, Боже, як мені хотілося триматися, не заплакати насправді теж, залишатися впевненою і показати, що я вірю в краще; що в тебе буде все добре, і мені нічого плакати, я маю сміятися, маю плеснути тебе по плечі, сказати щось переконливо оптимістичне. Я піднімала очі на зірки, яких не було видно, щоби сльози закотилися назад у горло, а з клубком, який збирається там, я вже якось упораюся. Мовчатиму, наприклад.
Поки ти запалюєш нову цигарку, я забираю твій чай. Там залишилося ще пів кухлика. Я роблю ковток, бо знаю, що довго не зможу мовчати. Хочу, аби сльози з горла скотилися в живіт. А там я якось уже з ними розберуся.
Ти дивишся вбік і раптом запитуєш, чи я не замерзла. Кажу, що страх як замерзла, і прошу зв’язати мені теплі шкарпетки на ноги й шарфик у придачу. Сподіваюся, що ти засмієшся. Кутики твоїх губ піднімаються вгору, але лінії над носом не розгладжуються. Твої очі й на мить не стають світлішими. Тобі боляче, я знаю. Тобі нестерпно боляче. Я страшенно хочу тебе обійняти, але в нашій сім’ї ніхто не любить «телячих ніжностей». Хіба я одна, але навіть ти мене в цьому не розумієш.
- Магдо, давай я відвезу тебе до Дани. Досить із тебе пригод на один день.
Я знаю, що означає цей твій погляд. Двері в твою хлопчачу кімнату відчинилися надто широко, і я вгледіла те, що мені бачити було не слід. Тепер ти хочеш відправити мене на гойдалку, чи ще кудись, лишень би я не ступила на крок ближче. Я хочу крикнути, Денисе, що, врешті-решт, твоя мала нерозумна сестра давно виросла, червоні шрами на руках і майже чорні синці на ногах давно перетворилися на дрібні білі рисочки, які помітимо хіба що ми з тобою, і то, якщо дуже захочемо, зате в моєму серці тепер уже немало зарубцьованих і незарубцьованих ран; в моїх очах не так багато шалу й небезпечних іскорок, але там досить суму й розуміння; я вже не та нестримна бешкетниця, яка пролізе в твою кімнату, коли ви з хлопцями ганятимете м’яча, й приклеїть у твоєму серйозному, хлопчачому альбомі з марками три наклепки з Барбі й один фантик із Love is; я, Денисе, давно розумію, що таке «болить», і не маю жодного наміру вигріватися у затишній кухні Дани, за якою скучила, між іншим, до щему, коли ти куриш свої цигарки одна за одною і готовий просидіти під цим дурним баром цілу ніч.
