Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗
– Дивак цей пан Юрій… Так розхвилювався, розповідаючи, здивував мене не на жарт, а коли зателефонували з роботи, то немов його підмінили: миттєво замкнувся, немов застібнувся на всі ґудзики, попросив вибачення і зник.
– Так. Не без того… Може, ще й пожалкує про свою відвертість, – не дуже весело всміхнувся Віктор, механічно постукуючи паличкою по краю тротуару.
– Чому це?… А що ви думаєте про його розповідь? Чи про нього самого? Він направду пережив ці містичні події, ці хвилювання чи вигадав усе?
– Заради кави із запіканкою? – хмикнув Віктор, ніби вгадавши думки Амалії.
– Чізкейка, пардон! – всміхнулася вона.
– Та один чорт – сирник, запіканка, лінивий вареник! Солодке і з сиру! Письменниця мала б здогадатися, що самотнього чоловіка не назва вабить, коли йдеться про їжу! Бо вдома ж ніхто цим не погодує!
От якби таку акцію започаткував ресторан української кухні, що тут неподалік, я б і сам ходив туди розповідати байки за обід!
Амалія навіть розгубилася від такої заяви і про її «статус», і про сутність самотнього чоловіка… Вона не втямила, чи то був жарт, чи направду вирвалося щось несподіване для неї з глибини чоловічої незрозумілої душі. Скориставшись тим, що чоловік її не бачить, а ніби дивиться кудись удалину повз неї (таким був поворот його голови), пройшлася поглядом по ньому з голови до ніг і назад, заскочена думкою, як цей немолодий, але стрункий та охайний чоловік існує сам-один у непростому навіть для зрячих світі. А що він не має дружини, то і так було ясно – у жінок зазвичай спрацьовує інтуїція, особливо у тих, хто шукає пару. Хоча наразі це був не той випадок.
Розмова на цьому ніби спотикнулася, обоє відчули певну незручність. Та за мить біля пари, що стояла на краю тротуару, пригальмувало таксі. Віктор розвернувся обличчям чітко до Амалії і простягнув їй на прощання руку. Вона обережно потисла її, одночасно намагаючись просочитися поглядом крізь темне скло його окулярів, щоб побачити очі, адже чоловіча усмішка цієї миті видалася їй «для годиться».
9
Цей день для Женьки був не таким, як інші. Останній день із трьох її вихідних ознаменувався переїздом у нове помешкання. Звісно, переселення до орендованої кімнати у двокімнатному «хрущі» до старенької господині зміною помешкання з натяжкою можна назвати, але сенс таки був у зміні житла. Тобто місця, де вона буде ночувати, підхоплюватися зранку, звідки тікатиме на роботу, а повертатиметься пізно ввечері. На вихідних вона інколи валятиметься там у ліжку хоч до обіду, і щоб ніхто при цьому не втручався в її життя. За це варто було заплатити тисячу гривень на місяць і пережити неабиякий скандал удома.
Звісно, їй було шкода маму, яка лишалася наодинці зі своїм другим, не надто передбачуваним чоловіком, але… Але ж мама його знайшла собі сама, коли Женьці ледве виповнилося чотирнадцять, і то після двох років «кастингу», через три роки після розлучення з батьком. Татусь десь накивав п’ятами і не нав’язувався ні з вихованням, ні з аліментами. Мати рік ходила, мов зомбі, а потім несподівано розквітла.
Так буває, коли раптом хтось дивний закохується в тебе всупереч усякій логіці й, засліплений тим почуттям, якийсь час має тебе за богиню. Спершу «богині» це видається неймовірним, несправжнім і навіть смішним, а потім… Потім спина її випрямляється, голова гордовито піднімається, погляд набуває упевненості та сексуальності, міняється навіть хода і… І тут на запалений одним вогонь починають злітатися інші. Ті, що обходили «богиню» десятою дорогою, коли вона, депресивна, зализувала рани після розлучення, страждала, зневірившись у всьому світі, нічогісінько не випромінювала, а навпаки, несвідомо засмоктувала чужу енергію, компенсуючи чималу втрату власної. А кому ти направду такою була потрібна? Отож.
Тому після першого дивака-закоханого в зовсім іще не стару маму з’явилися й інші «волонтери». Вона спершу розгубилася, а потім, мабуть, на зло батькові, почала «кастинг». Перший, романтично налаштований сусід Василь Прокопович, науковий співробітник музею, на те образився й боротися за даму серця не став. А після недовгого відбору кандидатів на місце біля «богині» в їхній квартирі кинув якір таксист Жора, який букетів не дарував, віршів не читав, не зітхав і не просив руки, а був конкретним і практичним колишнім радянським прапорщиком. Руки мав золоті, характер хазяйновитий, але неврівноважений, настрій його стрибав від куражу до гніву з усіма наслідками. Дуже скоро він уже почувався в їхній квартирці на півтори кімнати, як удома, тобто мужиком відповідальним, годувальником, тож із правом голосу. Причому єдиного, який враховувався. Крім потягу до дідівщини в побуті, Жора був іще й ревнивим, бо мав передісторію з першою дружиною. Тому маму було попереджено, а музейному сусіду дано разок по ребрах для профілактики, «щоб не здумали тримати за дурня».
Така розстановка фігур проіснувала майже шість років. Мама вже не виглядала «богинею», мала вигляд давно заміжньої жінки з купою клопотів, але була при чоловікові, підперта в господарстві його плечем, а в бюджеті – зарплатнею. Правда, Жора, хоч і таксував, але з часом почав випивати, характер його псувався. А чим старшою ставала Женька, тим частіше ловила на собі його неоднозначні погляди й за спиною матері чула слизькі жарти-натяки, після яких, аби, бува, не врізати йому чим під руку попаде, дівчина завіювалася з дому до пізньої ночі.
Мати нервувала через її дворові компанії, і недарма, бо лишень диво утримало доню від слизької доріжки, на яку стали деякі інші сусідські діти, що товклися по-теплому у вечірніх дворах-підворіттях, а взимку – по під’їздах їхнього спального району. Жора теж сварився-лаявся, пророкував пасербиці тюрму-колонію-наркодиспансер, а ще інколи в недобрих жартах згадував окружну дорогу, де «і гроші платять, і паспорт не питають».
Від тих слів у Женьки волосся ставало дибки, і вона знову намагалася якнайменше перетинатися в одному просторі з вітчимом, якого мама побоювалась і заперечувати якому не наважувалася.
Так і плинув час її життя, ніби в трьох паралельних коридорах – домашньому, робочому та дворовому. На щастя, знайшлася непогана робота. Закінчивши після звичайної школи школу перукарів, а заразом і курси манікюру, Женька приглядала і напитувала собі місце, аж якось їй запропонували посаду адміністратора в невеличкому салоні на три крісла та із закутком для манікюру-педикюру. Спершу йшлося про тимчасову роботу замість жінки, що зламала ногу, а потім дівчина прижилася там і сподобалася господині закладу своєю охайністю, пунктуальністю, умінням налагоджувати контакт із клієнтами та, як вона казала, «свіжою клепкою».
Женька працювала в перукарні в режимі «3 на 3»: мала три дні, завантажені роботою з восьмої ранку до восьмої вечора, а потім її зміняла напарниця й дівчина отримувала передишку в три дні, які заповнювала на власний розсуд. Інколи її запрошували додому підстригти когось зі знайомих і зробити укладку, можливо, пофарбувати… Бувало, озброювалася спеціальним кофриком з інструментами й вирушала робити комусь домашній манікюр. Але найбільше любила нечасті запрошення на ранісінький ранок – робити зачіску схвильованій нареченій. Ця робота приносила і гроші, і розширення дівочого світогляду. Ой, чого, було, не наслухаєшся від молодої та її подружок в останні години перед тим, як прийде наречений із приятелями пропонувати за неї «викуп» і невдовзі занесе вона свою ніжку над весільним рушником!
Задоволені клієнтки передавали Женьчин телефон одна одній, і дівчина мала свій невеличкий приробіток. Правда, у перукарні не з усіма склалися ідеальні стосунки, та вона й не думала, що таке взагалі можливо, – за її недовгий вік бездоганного навколо було мало.
Женька підшукала ту кімнату через газету, сходила на розглядини, домовилася й вирішила виїхати, коли в неї вдома нікого не буде. Речі вона спакувала заздалегідь, як і пережила розбірки з матір’ю напередодні. Тож коли виставила до порогу дві чималі картаті сумки й озирнулася на відгороджений для неї ще батьком кут чималого передпокою, усвідомила, що він спорожнів. Цей її дитячий прихисток, схожий на маленьке купе без вікна, ніби дорікав своєю порожнечею. Хіба що настінна полиця з книжками та кілька рядів маленьких сувенірів уздовж них залишилися з її речей на видноті. Даровані колись м’які іграшки вчора пішли одна за одною в картонну коробку під ліжком, теж безслівно дорікаючи і нагадуючи кожна свою історію. Тільки рудий плюшевий ведмедик, несподіваний подарунок від мами на вісімнадцятиліття, вирушав у нове, доросле життя, спакований разом з одягом і косметикою.
