Ключ - Шкляр Василь (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные TXT) 📗
Чоломбитько значуще подивився на нас: чи оцінили ми‚ «свої хлопці»‚ його товариський жест? Ми оцінили. Приходько навіть зробив украй винувате обличчя‚ наче все‚ що сталося потім‚ відбулося з його вини.
Однак ніхто достеменно не пам’ятав‚ що відбувалося потім.
Чоломбитько добре пригадував‚ що Остапчук частував у «Трьох поросятах» не тільки його‚ він тоді просто віяв грошима‚ вони «водили козу» від столу до столу‚ але незвиклому до такого Олесеві‚ видно‚ це швидко набридло. Чоломбитько також пам’ятає‚ що вертав із «Трьох поросят» уже сам‚ адже йшов він додому‚ а не в майстерню. Остапчук же зник ще раніше — чи зустрів когось‚ чи десь поспішав‚ але після того Чоломбитько його більше не бачив.
— Уже тепліше‚ дай закурить‚ — сказав Сергій Приходько‚ коли ми вийшли надвір і рушили Андріївським узвозом угору.
— Мені холодно‚ — мовив я.
Приходько винувато похнюпився.
Ми зупинилися біля Андріївської церкви — вітерець полоскав наші обличчя‚ повіваючи десь із недалекого квітня.
— Тобі ще на роботу? — спитав Приходько.
— Так‚ маю клопіт‚ — збрехав я. — Дзвони‚ коли що.
Я дав йому «Івана Степановича»‚ а сам пішов «додому».
Поштова скринька була порожня. Тобто вона була напхом напхана передвиборними аґітками‚ але того‚ що я шукав‚ не було.
Я зайшов у свою пустку — тут також ступала ґраційна ніжка.
Тисячу років тому. І‚ можливо‚ ступала нога дивовижного художника‚ який замість пензля взяв до рук шприц. Можливо…
Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ.
А поки що я з однією клешнею‚ поки що я нікого не поведу‚ бо й сам ледве рухаюся невідомо в якому напрямку і маю тільки відкриті очі та наповнений червоною барвою шприц. Я навіть не маю цикути‚ щоб перейти у порох землі‚ звідки потім мушу вернутися.
Старий дубовий паркет скрипів під моїми ногами‚ як ті дерев’яні східці. Ні до чого не лежала душа.
Я вийшов надвір подихати вітерцем‚ що повівав уже з квітня‚ і сам незчувся‚ як опинився біля осідку партії. На подвір’ї стояла моя цнотлива попелюшка і кликала до себе — на ній уже не було ані сніжинки. Я дістав ключі‚ відчинив дверцята‚ потім капот‚ позаглядав коло неї — і вона‚ трохи почмихавши‚ як то й належить примхливій панночці‚ завелася. Молодчина‚ і як тебе досі не вкрали?
Я прогрів двигун‚ тихенько виїхав на вулицю і лиш тут згадав‚ що не взяв із собою шоферські права. Нічого‚ покатаємося. А якщо зупинить міліція‚ то зробимо психологічний трюк: я тицьну даїшникові під ніс своє редакційне посвідчення і скажу незворушним тоном: «Майор Крайній із відділу убивств. Перепрошую‚ я поспішаю».
9
Жарти жартами‚ але згодом я так і робив: мій психологічний трюк спрацьовував бездоганно. А коли при цьому я ще нарікав‚ що поспішаю в управління міністерства внутрішніх справ‚ то ефект був разючий.
Взагалі‚ треба сказати‚ що газета мені добряче стала в пригоді (жаль‚ що після виборів вона таки лопнула‚ як бульбашка): з редакційним посвідченням я справді відчиняв усі двері‚ — до речі‚ я ним користуюся й досі‚ — а завдяки отому «генеральному» чи‚ певніше сказати‚ черепашачому інтерв’ю вискочив‚ можна сказати‚ з могили. Зрозуміло‚ чому інтерв’ю черепашаче‚ адже після того‚ як я передав генералові запитання‚ вони там ще довго їх мурижили‚ потім я таки відчинив дубові двері‚ щоправда‚ не ногою і без погроз‚ ми любенько поговорили з генералом про боротьбу з мафією і корупцією‚ а не про якісь там витверезники‚ де співають що кому заманеться‚ потім усе це списав з диктофона і надав йому людського вигляду — без сентиментів і сліз‚ як просив мене вічно усміхнений Фернандель‚ тоді всю оцю каламуть набрали на комп’ютері‚ і я знову повіз її в управління до генерала‚ аби він завізував‚ відтак ще через день подзвонили‚ що можна забрати те інтерв’ю і давати до друку‚ й ось тут нарешті починається найцікавіше. Коли я вже забрав завізований матеріал у приймальні‚ секретарка сказала‚ що генерал сам хотів мене бачити‚ пройдіть‚ будь ласка‚ сказала секретарка‚ і я чемно так прочинив двері і зайшов до величезного кабінету‚ а генерал підвівся назустріч‚ потис мені руку‚ потім хвацько‚ по молодечому‚ підійшов до шафи‚ я думав‚ він зараз дістане пляшку коньяку на знак подяки‚ наллє по чарочці‚ а він рвучко відчинив шухляду і вихопив звідти‚ матінко ти моя‚ вихопив пістолет‚ справжнісінький дев’ятиміліметровий «Марголін» — це я вже пізніше дізнався‚ що він газовий‚ хоча був точнісінькою копією вогнепального «Марголіна»‚ а тоді витріщив очі на генерала і думав‚ що йому щось зробилося‚ є‚ думав‚ шанс прославитися‚ обеззброївши навіженого генерал лейтенанта. Проте він обі звався цілком нормальним голосом‚ він сказав‚ що віднедавна в МВС з’явилася добра традиція нагороджувати журналістів‚ які працюють з правоохоронними органами‚ газовими пістолетами‚ адже врешті решт‚ сказав генерал‚ ми робимо спільну справу‚ боремося з усілякою нечистю і т.д.‚ тож недарма і журналісти стають жертвами безкомпромісної боротьби‚ лише цього року їх загинуло двоє‚ генерал подивився на мене з такою зажурою‚ ніби я мав стати третім‚ й урочисто вручив мені дев’ятиміліметровий «Марголін».
— Нікому не кажіть‚ що він не вогнепальний. І вдавайтеся до зброї лише в разі крайньої потреби‚ — завершив своє міні шоу генерал.
Я так розгубився й розчулився‚ що вийшов із його кабінету з пістолетом у руці‚ і секретарка‚ вгледівши мене‚ ахнула‚ вона подумала‚ що я порішив генерала за те‚ що той півмісяця дає інтерв’ю.
Той день взагалі видався для мене щасливим. Привіз у редакцію завізований матеріал‚ Сокирко Фернандель, задоволений як кінь‚ відразу заслав його в номер‚ а мене в бухгалтерію‚ де я отримав конверт з гонораром‚ отримав талони на бензин і вже‚ озброєний і дуже небезпечний‚ хотів було накивати п’ятами — роботу зроблено! — як раптом задзвонив телефон.
— Чи не випити б нам по чашечці чаю?
Місячний голос‚ мов астральне світло‚ проймав усе моє тіло і виповнював його собою‚ як виповнює сік навесні сонне дерево.
— Чому ти мовчиш? Ти не згоден?
— Сано‚ я тебе застрелю‚ побий мене грім.
— Не сумніваюся‚ тут на візитці написано. Але ти‚ мабуть‚ забув‚ що я вже зазнала удару… Coup de foudre.
— Ти просто чудо‚ Сано. Ми сьогодні підемо до найкращого ресторану.
— А ти зрадник.
— Чому‚ Сано? — Я весь час повторював її ім’я‚ ніби відчував його на смак. То неправду кажуть‚ що скільки не повторюй слово «цукор»‚ у роті солодко не стане. Стане! Ще й як. — Чому‚ Сано?
— Бо ти вирішив зрадити трьох таких невинних поросят.
— Я зарікався туди більше не ходити‚ Сано.
— Хіба вже знайшовся твій господар?
— Ні‚ я сам по собі.
— Тоді ти мене розчаровуєш.
— Я тобі все поясню‚ Сано‚ не розчаровуйся.
— Добре‚ отже‚ в «Трьох поросятах»?
— Через двадцять хвилин.
— Ну що ти‚ мені ще треба причепуритися. Я в самих трусиках.
Ні‚ мене таки поб’є грім.
— Через двадцять п’ять‚ Сано.
— Увечері‚ — сказала вона. — Рівно о сьомій.
— Куди по тебе заїхати?
— Ти вже на колесах? Нікуди. Приходь сам‚ третій зайвий. Я хочу випити з тобою шампанського‚ чуєш? Я хочу напитися з тобою. Я хочу… — сказала жінка у трусиках‚ і тут чи обірвалася лінія‚ чи Сана поклала трубку‚ але свою я ще довго тримав біля щоки. «Марголін» приємно відтягував кишеню моєї куртки‚ і я хотів на радощах вихопити його і пальнути в стелю‚ але вчасно згадав наказ генерала: вдаватися до зброї лише в разі крайньої потреби.
Ще де та сьома! Я встигну на Осокорки заправити машину (чомусь наші інвестори аж там тримали бензоколонку) і про дещо справуватися в управлінні. Цього разу не для газети. Мене цікавив реєстр самогубств за останні чотири місяці. Особливо тих самогубців‚ які не мали рідних‚ а може‚ й таких‚ чиї імена взагалі не з’ясовано.
Деталі нової версії після розповіді Чоломбитька найлегше нанизувалися на нитку Аріадни: суботнього чоловіка мордує депресія‚ він уже не витримує у старих стінах і наймає квартиру‚ аби хоч щось змінити у монотонній плинності днів‚ та, зрештою, розуміє‚ що це не вихід‚ що втеча його примарна. Не маючи нікого з рідних‚ він вирішує непомітно піти з цього світу‚ відгородивши свій скін од цікавих балачок та пересудів. Випадок заводить його до кав’ярні‚ де суботній чоловік ненароком чує про те‚ що хтось шукає квартиру‚ і в нього з’являється шанс: спекатися ключа від оселі‚ яка вже йому не потрібна‚ і все таки… залишити якусь ниточку до власної таємниці. Це бажання — вказати на свій слід — могло виникнути й підсвідомо.
