На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗

— За радість, — казала Лена.

— Ох, та безбожна флейта. і як вона баламутить "Розпрягайте, хлопці, коні". Тож ви також з Харкова!

— З Харкова — казала Лена.

- і скажіть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже за зустріч! — і я підняв склянку. Лена пила також.

— Павле, — казала вона по хвилині надуми. — Я ніколи вас не залишила.

— Мовчіть! — стукнув я по столі кулаком.

— Я вас не залишила, — спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене. і я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови… Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.

— Мені хочеться когось вдарити, — вирвалось у мене.

— Перед вами стіл, — відповіла Лена.

— Чортова справа! і кому це потрібно? — лютував я.

— Ви ж тоді обіцяли, — казала далі Лена.

— До чорта ясного… Коли і що обіцяв?

— Телефонувати.

— Куди і кому?

— Ви! Мені! Після балю в Каса — Ломі. Я ж просила. і дала вам телефон. і чекала цілий день. і чому ви не телефонували?

Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? і я враз пригадав.

— Я ж телефонував! — вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.

— Але куди і кому?

— На Шша!

— На Шша! Я ж вам… — і вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.

— Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки!

— викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна. Але моє оп'яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю винятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.

— Фу! — вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?

Вона подумала і відповіла: — Ні.

— Прокляття! — відповів я. Чому б вам не зістатися? Один тільки день.

— Який сенс?

— Сенс? — вирвалось у мене.

— Як би ви це назвали?

— Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.

— Ви ж мене так добре знали.

— Як і ви мене. Що власне сталося?

— Мабуть помилка, — казала вона.

- і ви не могли… перевірити?

— Як було перевірити? — казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаєте, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.

— Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був… Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! — Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.

— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.

— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.

— Бо я ще та сама, — відповіла вона.

— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку.

— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.

Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.

— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.

— Дуже добре.

— Він розуміє?

— Дуже.

— А як мама? Вдоволена? Напевно.

— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.

У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснсне. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ, або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. і я знав, що вона розуміла, і напевно так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого окоану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами на щастя ніхто не цікавився і ми на щастя ніким не цікавились. Я вигнав з пам'яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх най інтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… і завтра її не буде.

— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.

— Англійська. Трохи німецька.

— Лена Соренсон, — відповів я.

— Вам це подобається?

— Це так є. інтернаціональне. Ми проти інтернаціоналу.

— Можливо проти. Але ми інтернаціонал.

— А як там мій портрет?

— Висить на стіні.

— Поруч з вашим?

— Ні.

- і не скаржиться?

- іноді.

— Як саме?

— По різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

- і маєте успіх.

— Не дуже.

— А чому?

— Ах, Павле!

— То може затанцюємо? Така грізна Ча — Ча.

— Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?

— О, ні. Маю "Філіпса".

— О… Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Гратулюю.

— Дякую. Хто вас інформував?

— Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?

— Не маю нареченої.

— Наречених безліч. Он у тій гущі…

— А як по вашому з любов'ю?

— Виберіть християнську. До ближнього.

— Може подумати.

— А до речі… Ви писали чудові листи. Чому перестали?

— Бо я не письменник, а механік. і стратег.

— Стратег чого?

— Боїв за одну… мрію.

— О, я вас знаю… Хороший Павло… апостол. Проповідник любови.

— Не конче до ближнього.

— Будемо мати і це на увазі.

— Лено Сопенсен.

— Вам сподобалося мое прізвище.

— Щоб не забути.

— Це заучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам'ятайте.

— Для мене цього не досить, — казав я.

— Ми купили дорогий спогад… А все решта можливо не таке суттєве. інколи люди каються, що не вміли зберегти вартостей, а по-моєму найбільшою нашою вартістю є все те, що ми з вами пережили.

— Для мене цього не досить, — повторив я вже сказане.

— Ви гарно вмієте писати… листи. Згода?

— Але ж ви "не вмієте писати".

— Зате вмію читати… і розуміти.

— Це значить говорити з порожнечею.

— О, як це суворо сказано. Пам'ятайте, що де б я не була і що б че робила, я буду з вами. Може це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одружіння це найбанальніша справа.

— Не для мене.

— Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися — не було б сімсот мільйонів китайців на землі, а в небі не було б спасіння… від цієї повені гріха.

— Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.

— Кількість, якість — яка різниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути "щастя"? Якщо це є взагалі.

— По-моєму є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?

— Ви були зі мною щасливі? — питала вона по надумі.

— Ні.

— А чому?

— Бо ми не скінчили початого.

— В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили — що далі?

— Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. і не це хотів сказати… Не кінця, а закінчення, чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайовмства, я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір'ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.