Житейське море - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги онлайн регистрации txt) 📗

Ваніна. Дурень, їй-Богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухати. Мир, любов, чистота!... Не­наче справді вірить, що його Маруся свята! А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?

Іван. Мовчи, тварь! Я задавлю тебе за одно ще слово зневаги до женщини, яких не має серед вас, яких уже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содомові, завалитись.

Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-богу, мені зда­ється, що ти граєш ролю з якоїсь, ще неві­домої мені, кисло-солодкої мелодрами. (Мовчать.)

Іван, ходить по хаті. По павзі. - Тікати треба у свій тихий приют, де жде мене щира го­лубка, моя благородна Марусечка. (Став й ніби мріє.) Я збився зі шляху, я потеряв смак до чистого життя... А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!

Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить свя­тий вогонь творчости! Великий артист не сміє мирно спати в сімейному покої... Ти вибранець, покликаний життям запалювати серця сонної публічности, а для цього артистові по­трібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувати радість битія [109] й дають йому могутну енерґію! ... Ну, подивися ж у мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!... Ванюша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.

Іван, робить рух до неї. - Людя! (Одступа.) Ні! Не підходь. (Закрива лице руками.) Не дивись на мене, я знаю яд твоїх очей - доволі вже отрути! (Ваніна бере його за руку й мов хоче прибли­зити до себе.) Пусти!... Коли кохаєш, то, ради любови, посприяй вилічить мою хвору душу!... (Ваніна випускає його руку. Іван сіда, тяжко зітхає, схиливши голову на руки, обперті об коліна. Ваніна тихо підходить до столу, сіда, кладе лікті на стіл і обпи­рає на руки голову.) Павза.

Ваніна, по павзі підніма голову. Встає й тихо підходить до Йвана. (Велично.) - Я чую серцем, що ти хочеш наново родитись! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж усі ми. Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, ви­соким, благородним коханням - друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!... (Сідає біля нього й запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тільки другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, всім, усім... ти оживеш душею. (Іван піднімає голову й дивиться на Ваніну.) совість твоя знайде спокій... Я закую серце своє в ледяну кору й не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друже!

Іван, бере її за руку й цілує пальці. Держить її руку у своїй руці. - Як ти посвітліла від та­ких чистих думок! У тебе в очах сльози... О, мої божественні зорі. (Притяга її до себе й цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона... (Схи­ляється до неї на плече, обнявши талію. Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Павза.) Як приятно почувати, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання - стати кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив - не гні­вайся на мене!

Ваніна. О, моє безцінне, трошки ка­призне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула. (Стає проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти втомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч, і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім, спочинем!

Іван. Людечка, а ти не зрадила мені з ґрафом?

Ваніна. Тобі? Та нехай мене Бог на­каже! Ти один властитель моєї крови й душі. (Дивляться один на другого, а потім одним ру­хом обнімаються й цілуються. Сильний стук у двері.) Ах! Двері незамкнені... (Тікає у другу кімнату.)

Іван. Досадно! (Стук.) Одчиняйте!

Іван і Хвиля.

Хвиля, на дверях. - Чую запах женщини! В мене, брат, нюх на цього звіря надзви­чайний...

Іван. Ха, ха, ха! Я, брат, по свойому амплуа пропитався [110] запахом парфумерії.. Деякі з жінок виливають на себе перед спек­таклем цілі склянки! Ну, здоров, дружище! (Цілуються.) Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою й побалакати.

Хвиля. За кулісами - як на ярмарку на­роду, так я вже й не заходив, щоб не заваджати. Я тут був раніш два рази: та одно - що не знав, де ти, а друге - діл багато мав...

Іван. Спасибі, що зайшов; у театрі, справді, ніколи й балакати: то занятий, то чужі люде... Що ж там моя Марусечка по­робляє? Здорова? Я недавно їй писав, а відповіді не маю.

Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми во­зиться, а перед твоїм портретом молиться.

Іван. Свята женщина! Правда, Платоне, таких нема на світі?

Хвиля. Мало.

Іван. Нема, нема!

Хвиля. Правду сказать, я таких затворниць не знаю. Що видумала: поставила на дверях божевільного свого Махметку, а той і мене на­віть не пускає. Я був усього разів три-чотирі, бо приймає тільки у празник, коли в неї цілий день гостює її приятелька, довгов’яза Міс-Крокет.

Іван. Ха, ха, ха! Де ж ти став?

Хвиля. У приятеля. Діла багато. Забіг анґажувати тебе на обід, щоб хто раніш не взяв; ти ж, певно, на розхват? Так-у три - Ґранд-отель, - згода?

Іван. Добре.

Хвиля. А лікарь мій, Людмила, де? Хо­тів би бачитись і її закликати пообідати вкупі. Приятна баба! Смілива, весела, красива - бой-жінка! Жанр, знаєш, случайний-нервно- кипучий. Модерн, що тепер у моді.

Ваніна, за дверима. - Спасибі за комплімент! Тільки я вас боюся!

Хвиля. Розумію, розумію, так, як і той раз?

Ваніна. Ха, ха, ха!

Хвиля. Покажіть ваше чарівне личко!

Ваніна, одчиняє двері, показує голову. - Доволі з вас! (Зачиняє, сміючись.)

Іван. Як же це так, Людмило Павлівно, я й не знав, що ви можете двері в мою кімнату замикати й одмикати своїм ключем. (Чути сміх Ваніної.) От нахалка!

Хвиля. Людмило Павлівно! Будемо сьогодні обідати у Ґранд-отелю?

Ваніна. А хто там буде?

Хвиля. Я, ваш кумир і ви.

Ваніна. Дуже рада.

Іван, тихо. - Я не піду, коли вона буде.. Я терпіти не можу жіночої кумпанії, особливо, Ваніної; я її не переношу.

Хвиля. Іване! Нe лицемір перед другом. Я ще в ті рази мого приїзду чув... Не будь стравсом! [111] Всі, брат, знають, а ти граєш ролю прекрасного Йосипа. Залиши!

Іван. Що ти, Бог з тобою! Подлі пльотки й перекази [112] - тай більш нічого!... Слухай, ти Марусі, гляди, не ляпни; я тебе знаю, в тебе язик слизький, а женщини, знаєш... Та ще такі пуританки, як моя Ма­руся... біда! Будь друг, не говори ні з ким того, чого й сам не знаєш певно. Брехні то­чити тобі не пристало.

Хвиля. І як тобі не сором! Я ніколи не думав, що ти разом: і кіт і заєць! Ха, ха, ха! Коли боїшся - не шкодь, а коли шко­диш - не бійся!

Іван. Я нічого не боюся, бо ніколи не шкоджу.

Хвиля. Ну і край! Не варто про це балакати... Так я заверну. Прощай до трьох!

Ті ж і Крамарюк.

Іван. Старий грішник - Стьопа! Теа­тральна шкапа - суб’єкт цікавий у часи розваги.

Хвиля. Я вчора познайомився!

Крамарюк, важно. - Старий заслужений ар­тист Крамарюк, а зовсім не шкапа! Іван Ма­карович у нас великий артист, ґеній, а обра­жати старого артиста не слід.