Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Цілую рученьки, Оленко! Що за мила несподівана зустріч! Прошу вас, зайдіть сюди, тут якраз берег не стрімкий…

Коли була при воді, зіскочив з каменя, аби привітатись з нею. Не випускаючи її руки з своєї долоні, спитав довірено:

— Що сталося?

— Нічого, — відповіла, почервонівши за свою неправду.

— Ви це можете кому-небудь іншому говорити, але не мені… Отже?

— Ай, нема про що згадувати. Мала щойно досить дивну розмову з одним залізничником…

— Якась неприємність?

— Боже борони…

— Чесно?

— Я, здається, ніколи не говорила вам неправди…

— Ви мене присоромили, Оленко. До речі… я не пригадую собі, щоб ви коли-небудь називали мене на ім'я…

— Ми так мало з вами зустрічаємося, пане меценасе…

— Оресте…

«Я й в думках не називаю тебе інакше, як «Орест Білинський»…

— Не хочете назвати мене на ім'я?

— Що ж ви тут наловили, пане меценасе? Дрібнота сама… буде ваша пані мати роботу на сьогодні вечір…

— Мою жінку не обходить, що я роблю. Має синів та спорт, і це їй вистачає. Ви розумієте, що це значить?

— Не треба пояснювати, Оресте Білинський…

— Але одну сімейну таємницю таки дозвольте відкрити вам: не знайшов я у сімейному житті того, чого сподівався, — і, ніби вичитавши в її очах запитання, випередив його своєю відповіддю, — але й вам не дав би того щастя, на яке ви, безперечно, заслужили.

— Я, здається, ніколи не нарікала на своє подружжя з Аркадієм, — сказала, піднявши дещо голову.

«Яка в неї молодеча ще шия, — подумав Орест Білинський. — Жінота стільки уваги приділяє шкірі під очима, а, власне, старість починається в них від шиї…»

Олена думала паралельно: «Не зазнати щастя в подружнім житті — особиста справа мого серця, але нарікати з цього приводу — це вже справа честі моєї родини, пане меценасе… Мало тобі того, що я всеньке своє життя промарила тобою, тобі ще й хочеться бачити мене нещасною?»

— Я давно вас не бачив, але мушу зробити вам комплімент, Оленко, чудово виглядаєте, слово честі…

— Пане меценасе, ви вірите у долю… ну, призначення, скажім?

— Я вже вас просив, не називайте мене «меценасом»…

— Тільки хіба що на людях.

— Буду щасливий і цією крихітною таємницею поміж нами. Чи я вірю у призначення? Ні, Оленко! Не вірю, так як і не вірю, що «кожний є ковалем своєї долі». Випадок, звичайний ординарний випадок грається людиною…

— Так, — погодилася по надумі, — коли б я двадцять вісім років тому не поїхала з своїми опікунами на те весілля у Зеленку, то не була б познайомилася з Аркадієм Річинським…

— А я… коли б на тому весіллі, замість згаяти час на дурну дискусію з ксьондзами про «йорчик», зайнявся був танцями, то хто знає, чи були б ви їмостею Річинською…

— Вся біда в тому, — докинула, бавлячись пальцями по воді, — що старість приходить заскоро, а розум запізно…

— Ви… до чого це?

Мав враження, що вела внутрішню розмову з ним, і це була її відповідь.

Вона замовчала, а він не спішив допитуватись. Врешті, Олена підвелася з-над води і, стріпавши воду з пальців, вимакувала долоні об поли сукні. Яке чудове поєднання: достигла формами жінка і цей дівчачий рух, — та вона поняття не має про це! Але чого це його обходить?

Коли глядів на неї отак з профілю, що чітко обрисовував лінію рубенсівських грудей і дівочу плоскість живота, виглядала йому на ту, якою колись марив, яка і пізніше поставала перед очима в душі, особливо після гострих конфліктів з дружиною, і… яка, можливо, була б йому найбільше потрібна саме тепер, на останньому, такому вражливому на одинокість етапі його життя. «Хто ти, мила з'яво? — І відповів собі словами Шекспіра: — Ти тільки тінь милої тіні».

Побувши ще трохи над берегом (а вода пливе і пливе… пливла до нас… буде пливти і по нас), Олена збагнула в котрійсь хвилині, що її присутність зайва. Не було їй прикро від того, що Орест Білинський не дуже затримує її, хоч потиск його руки при прощанні був вимовнішим, ніж при привітанні.

Опинившись на стежці поза рінню, Олена начеб завагалася. Могла зробити невеликий закруг і повернутись тією самою дорогою поміж трав, якою вийшла з дому. Могла б знову пройтись тим місцем, де навідало її душу таке чудне, не зазнане досі відчуття душевної невагомості, що було наче вираження найвищої, найчистішої свободи людини.

«Небилиці все це! — і пішла дорогою, куди пустилася. — Сон наяву! І не повториться воно більше в моєму житті, як не повторюються сни. То тільки людям здається, що можна один і той сон снити двічі».

Це душевне змішання, що пережила на луці годину тому, видалося їй тепер не тривкішим за пушок кульбаби.

…А тебе, Аркадію, я ще раз обдурила. Моє призвання — не подружня постіль, а материнство. Щоб ти знав, хоч ледве чи там пригодиться тобі це знання, що жінка, маю на увазі нормальна жінка, ставши раз матір'ю, вже не може нею не бути. Навіть коли її єдина дитина померла, а вона сама не мала надії народити другу.

Про яку душевну незалежність можу думати я, якої тіло п'ять разів перемололо, а душу п'ять разів потрясло материнство? Може, я не в дітях, це інша справа, але зате всі вони разом і кожне зокрема — в мені!

І на це нема ради, як нема ради на смерть!

Мариня має рацію. Треба буде винаймити мешкання з трьох кімнат. В одній будемо жити з Маринею. В другій будемо тримати студентів на стації. В третій, ні, в третій столівників не буде. В третій буде стояти стіл, два крісла, шафа і ліжко з завжди свіжою постіллю. Буде це кімната душевної відради для кожної моєї дитини, що захоче виплакатись на маминій подушці.

Згадались слова покійного опікуна (може, під впливом розмови з залізничником про Ліски), глибокий зміст яких аж тепер дійшов до неї:

— З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ

ПРИМІТКИ

Ще в 30-х роках в Ірини Вільде виник задум твору, де, за її словами, була б індивідуалізована не лише мова персонажів, а відповідно до стилю кожного з них і мова авторська. «Мені хотілося, — зазначала письменниця, — щоб кожний з героїв повісті був у виключно своїм кольорі від початку й до кінця… Люблю писати про жінок. Мені здається, що вони дають письменникові багатший психологічний матеріал, ніж чоловічі персонажі. Отож мала то бути повість про жінок, про кожну в іншій гамі. І от якось у розмові з однією своєю приятелькою я почула таку фразу: «Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному». У цій хвилині народились «Сестри Річинські». (Вільде І. Над романом «Сестри Річинські». — Твори: В 5 т. — К., 1968. — Т. 5. — С. 533).

Роман спершу публікувався окремими фрагментами, розділами, скороченими частинами в газетах і журналах, починаючи з 1945 р.

Первісний варіант твору надруковано в журналі «Жовтень» (1955, № 9—12; 1956, № 10–12). Письменниця й далі працювала над романом, враховуючи зауваження літературної критики, зокрема розширила соціально-політичне тло, на якому показано обмежений світик родини Річинських.

Перша книжкова публікація: Вільде І. Сестри Річинські. — Львів. 1958.

В наступному виданні (Вільде І. Твори: В 5 т. — К., 1967–1968. Т.1–3.) роман складається з двох книг, книга друга розділена на дві частини. Остаточний варіант твору — в двотомному виданні: Вільде І. Сестри Річинські. — Кн. І, II. — К., 1977. Це видання доповнене новим заключним розділом, що друкувався у згаданому п'ятитомнику як окрема новела під назвою «Столовників не буде».

Докладнішу інформацію про публікації «Сестер Річинських» див. у кн.: Вальо М. В., Лазебна Є. М. Вільде Ірина. Бібліографічний покажчик. — Львів, 1972.

Текст нинішнього видання друкується за останньою авторською публікацією: Вільде І. Сестри Річинські. — Кн. І, II. — К., 1977.

Перейти на страницу:

Вільде Ірина читать все книги автора по порядку

Вільде Ірина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) отзывы

Отзывы читателей о книге Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга), автор: Вільде Ірина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*