Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗

За сей час кольонїзація ствердла, значнїйші зміни викликав тільки поворотний рух людности зі степів під натиском турецьких орд; та й звістки наші з сього часу дотикають ся не тої рухливої напів-кочової періферії, як звістки про Антів Прокопія та Маврикія, а масивнїйшої, інтензивнїйшої кольонїзації північних земель. Родовий устрій за сей час ослаб, перейшов в стадію розкладу. Племінний устрій отяжів, і над ним беруть перевагу відносини територіальні, сотворені городським житєм. Все се мусїло внести певні зміни в полїтичний устрій і ми бачимо в нїм значні відміни в порівнянню з Sturm und Drang — періодом антських часів.

Племінне ґрупованнє сих часів ми вже знаємо. Повість наша як тільки могла виразно зазначила, що подїл на племена був тодї етноґрафічний. Племена ріжнились етноґрафічними прикметами: „имЂяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ, и предания, кождо своя норовъ“, каже лїтописець і стараєть ся схарактеризовати ріжницї в звичаях, обрядах і побутї сих ріжних племен. Ся характеристика не скрізь випала щасливо, але для нас важний погляд старого книжника з тих часів, коли значіннє сього подїлу ще не могло зовсїм забутись, — що се був етноґрафічний подїл. Дїйсно археольоґія виказує деякі ріжницї похоронного обряду й культурної обстанови у ріжних племен. Можливо, що з часом і діалєктольоґія викаже докладнїйше слїди племінних ріжниць в мові, бо ріжницї діалєктів могли служити теж для відріжнення племен, так само як і ріжницї в культурі. Сї ріжницї могли істновати між племенами в зародку ще на правітчинї, могли витворитись і на нових оселях протягом довшого часу; не треба їх собі побільшати: вистає часом і невеликих відмін, щоб люде з певної місцевости відріжняли себе від сусїдів, як осібна ґрупа. Теорія, що староруський поділ на племена був полїтично-ґеоґрафічний, бо, мовляв, дрібних відмін в звичаях і станї культурности не вистало-б на таке розріжненнє,-не може устояти ся. Полїтичне ґрупованнє бачимо пізнїйше, і тодї назви земель, взяті від імен полїтичних центрів, з часом заступають давнїйші — племінні, етноґрафічні назви. Так ми бачимо, що імя Дулїбів заступаєть ся новими назвами Бужан, Волинян, Червенських городів і т. п., і то вже дуже рано, тим часом як у иньших племен, як Деревляне, Вятичі, де не виникло таких полїтичних центрів, племінні назви живуть ще довго потім ¹).

При своїй великости й екстензивности, при величезних територіях, котрих части часом досить слабко були з собою повязані, сї племена для полїтичної орґанїзації були взагалї дуже важкою підставою. Тому вони в пізнїйшій полїтичній орґанїзації звичайно розбивали ся на дрібнїйші куснї. Деякі факти виявляють одначе живучість тих первісних племінних тїл, яка свідчить про істнованнє певної внутрішньої, бодай моральної звязи в серединї старого племінного тїла. Треба сказати, що се питаннє живучости старого племінного поділу і його значіння в пізнїйшім полїтичнім ґрупованню взагалї не легке. В лїтературі висловлялись супротивні погляди на се і для вияснення сих питань маємо дуже мало матеріалу, а головне дїло — не знаємо докладно старих етноґрафічних границь ²). Одначе деякі факти таки виразно свідчать, що старі племінні відносини не лишили ся без значіння в пізнїйшім. Такі слїди живучости їх, як напр. відокремленнє в осібне князївство київських Дреговичів в XII в., довга окремішність, під своєю племінною назвою Вятичів, до певної міри — й жива память про границї земель, що прокидала ся в пізнїйших рахунках, кажуть нам рахувати ся з старими етноґрафічними ґрупами як живою основою пізнїйших полїтичних орґанїзацій.

Правда, сї полїтичні орґанїзації далеко не вповнї відповідали етноґрафічним ґрупам. Не тілько, що з одного племени виходило часом кілька ґруп і навпаки — кілька племен лучило ся в одну ґрупу (напр. Чернигівське і Переяславське князївство на сїверянським ґрунтї або Київське — зложене з Полян і Деревлян): полїтичні центри могли притягати й частини чужої етноґрафічної території (не треба при тім забувати про невиразні часом етноґрафічні границї, мішану кольонїзацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами полїтичної орґанїзації се племенам не перешкоджало, і на прикладї тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізнїйше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива „Руська земля“ — земля Полян, від „київських волостей“ — чужеплеменних округів, що залежали від Київа.

Творчим одначе елєментом в полїтичній орґанїзації й полїтичних відносинах сих часів стало перед усїм городське житє, городські відносини. З комбінації племінного підкладу з елєментом городським повстають нові „волости“, території звязані з певними городами, як їх полїтичними центрами ³). Вони стають властивою підставою дальших полїтичних відносин і розвій сих міських орґанїзацій стає, можна сказати, мірою культурного розвою поодиноких племен. Де культурне житє, торговля, зносини і городське житє були більше розвинені, там розвинули ся й більші міста та стали центрами більших територій; де не було того культурного житя, там не виробили такі міські геґемонїї, й племінна територія складала ся з більшого числа дрібних міських громад.

Полїтичні відносини в серединї таких більших і меньших міських громад і між ними, — при всїх модифікаціях, внесених розвоєм міського житя, при перевазї територіальних принципів над родово-племінними, — одначе все таки близько анальоґічні з полїтичними відносинами антських часів. Як тодї племінні ґрупи, так тепер виступають перед нами волости городські, з „князями“ на чолї, і з тим же „громадським правлїннєм“ в своїм полїтичнім житю.

Київський лїтописець XI в. представляє собі, що перед київською династиєю князї істнували скрізь — у Деревлян, Дреговичів, Полян і ин. Рід київських братів держав „княжениє въ Поляхъ“, „а въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словене своє въ НовЂгородЂ, а другиє на ПолотЂ“ ⁴). Хоч ся звістка стоїть в тїснім звязку і з лєґендою про київських братів, сама по собі вона вповнї правдоподібна. Зрештою знаємо таки поіменно князїв, що не належали до київської династиї і були останками давнїйшого суспільного устрою, як деревський князь Мал, а може й вятицький Ходота, що з своїм сином робив якісь клопоти Всеволодови в 1080-х роках. На жаль близших подробиць про сих князїв маємо дуже мало; про Мала Повість оповідає лише, що повстаннє Деревлян на Ігоря стало ся по нарадї Деревлян „з своїм князем Малом“, і що потім вони пробували висватати за нього Ігореву вдову ⁵). Про Ходоту знаємо ще меньше: маємо тільки коротеньку, голу згадку в автобіоґрафії Мономаха, що він двічи (д†зимЂ) ходив в „Вятичі“, на „Ходоту и на сина єго“ ⁶).

Слова лїтописця про старі „княжения“ у ріжних племен звучать не ясно: не видно, чи автор представляв собі по одному князю на цїле племя, чи по більше. Так само не ясно виглядає, чи той князь Мал княжив над цїлою Деревською землею, чи було там кілька князїв. Говорячи про того князя Мала, лїтописне оповіданнє зве його просто „деревським“ князем, Деревляне звуть його „своїм князем“, — нїби виходить, що він був князем усїєї Деревської землї. Але від народнього переказу, записаного з народнїх уст по сто лїтах, не все можна жадати такої докладности, і лєґенди взагалї люблять узагальняти. На иньшім місцї лєґенда чи її редактор вкладає в уста послів Мала такі замітні слова: „наши князи добри суть, расплодили Деревськую землю“ ⁷). Тут мова іде вповнї виразно про більше число сучасних деревських князїв (толкованнє про династию князїв, що наступали по собі, можна зробити тільки з натяганнєм тексту). Се відповідає і гадцї лїтописи про потомство всїх трох київських братів, що княжило в Полянській землї ⁸). Реально беручи річ, також трудно, майже неможливо представити собі, аби величезні племінні території держали ся під властю одного князя, при браку воєнної й адмінистрацийної орґанїзації, і при такім, досить другоряднім становищі князя попри віче, як то бачимо у таких не-дружинних князїв.

Що до ролї віча дуже цїнною і цїкавою ілюстрацією служить те-ж оповіданнє про деревлянську війну. Князь чи князї грають зовсїм другорядну ролю в цїлій історії, а всю справу ведуть самі Деревляне, „лучшіи мужи, иже держать Деревськую землю“. Повстаннє стало ся після того як „Деревляне“ „здумали з князем своїм Малом“; одначе рішають справу вони, і в дальшім оповіданню лїтописець (чи лєґенда) зовсїм іґнорує Мала, а говорить за самих Деревлян; оженити свого князя з Ігоревою удовою знову постановляють „Деревляне“, і посольство до Ольги посилає в сїй справі „Деревьская земля“. Се все вповнї відповідає старому „демократичному“ устрою Антів і зовсїм правдоподібне. Але власне при такій невизначній ролї князїв, при браку взагалї якоїсь міцнїйшої полїтичної орґанїзації на цїлу землю-племя дуже неймовірно, аби могла виробитись єдина княжа власть на цїлу землю. Правдоподібно, в землях племен, особливо з слабше розвиненою полїтичною орґанїзацією, от як і в Деревлянській, були князї в більшім числї, в міських волостях, щось як пізнїйші князї дрібних болоховських громад тої-ж Деревської землї, з слабою властю, з другорядним значіннєм побіч громади з її „ лїпшими мужами“, а поруч таких князївств могли істновати й округи- волости без князїв, що правились самими тільки „лїпшими мужами“, земськими „старцями“: так і в пізнїйшім руху против князївсько-дружинного устрою (в серединї XIII в.) поруч болоховських князївств ми бачимо безкняжі громади на Побожу ⁹).