Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
А людей поважних і побожних ганьблять і соромлять; невинність їх клеветами обкидають. Православні догмати на єретичні блуди заміняють. Свої справи нібито спасенні брехнями підпирають. Так що як такі чотири (категорії) з їх писань вимажеш цензорською губкою правди, нічого понад порожні слова і голий папір не зістається!
Це кожен чоловік з цілим розумом може легко побачити, як тільки порівняє писання не уніатські з уніатськими: "Апокризис" з "Антиризисом", "Лямент" з "Парегорією" або з "Пересторогою", Клірика з "Обороною Флорентійського собору", "Еленх" з "Антеленхом" і цей нинішній "Антидот" з "Апологією".
Бо ці люди не мають цензорів для своїх писань: що кому сподобається, пише й до друку подає. Кому вони признають особливу мудрість, хоч би то був і factidus hircus (цап смердячий), забувають свій власний розум і наосліп за ним ідуть, не знаючи і не питаючи, що то за дух говорить до них і від них: сатана чи ангел, чоловік чи бестія якась белькоче" (9 об.).
На доводи "Антидоту", що православна церква не відповідає за писання окремих своїх представників, що пишуть від себе, а вона їх за свої не проголошує і ставиться до них критично, і що тепер сам київський Успенський собор завів порядок церковної цензури, Смотрицький робить теж кілька болючих зауважень. Він вказує, що говорення "Антидоту" про окремих приватних людей не рятують православну сторону від того факту, що єретичні гадки виходять, як Смотрицький доводить, від найвищого її представника — царгородського патріарха. А щодо київських постанов злосливо зауважує, що видко велику повагу до тих постанов у автора, коли він, запевнивши, що тепер уже книги не виходитимуть без цензури і не можна буде писати кожному що хоче, сам заявляє, що свого "Антидота" пускає на власну руку без цензури, без відповідальності старших.
"Через те і натикав ти її такими блудами, яких іще не було ні у Зизанія, ні в Філалета, ні в Ортолога, ні у Клірика. Єсть за що тебе старшим бити — тільки канчуком! Ви у себе маєте послушенство доти, доки вам наказ старшого подобається. І то тільки до порога, а за порогом робите те, що вам любо, а не те, що хотів старший" (л. 95).
А вся ця анархія, розуміється, знову-таки походить від того, — як доводила свого часу "Апологія", — що православна церква втратила духовний провід (вийшовши з-під влади римського папи) і попала в залежність від світських людей.
"Взяло поспільство гору! Так тепер мусить плясать, як їм грають хлопи. Не захочеш — показують обухи, страшать небезпекою, грозять смертю. Попи-небожата, служачи їм задля хліба, хоч і добре знають, що єдність церковна річ свята і спасенна, мусять мовчати! Але коли буває потреба, багато з них свідчать про неї добре!" (л. 94 об.).
В усім тім, розуміється, багато перебільшеного, грубо перебільшеного! Поступ у культурі, в свідомості громадянства і духовенства, навіть спеціальний — в богословськім вишколенні, поглибленні і усвідомленні теологічних питань православна сторона за ті 40 літ, що їх підчеркує Смотрицький, проробила поступ величезний! Поруч "поривчих", нашвидку писаних одписок з їх сторони не бракувало дуже солідних і обгрунтованих речей, як трактат Василя Острозького, "Апокризис", "Палінодія". Але це правда всетаки, що в сумі полеміка мала характер більш публіцистичний; що церковна цензура була слаба; що в різних питаннях не було одностайної, виробленої гадки. І ближче, щодо самого "Антидоту", то він, як це й було в нас зазначено, справді дуже часто викручувався загальними міркуваннями, полемічною фразеологією.
Це, що в закидах Смотрицького, при всіх побільшеннях було чимало й правди, робило його різкі й зручно написані інвективи тим більше болючими. Мусіли вони викликати в православних кругах сильне роздразнення і гнів, котрих миролюбні заклики й побожні зазіхання до згоди й порозуміння не гідні були злагодити ніскільки. Отже, як підготовка до соборної дискусії і погодження, його "Екзетезис" був дуже мало що варт. Мети своєї він ніскільки не осягав.
З літературного погляду — не бракувало гарних сторінок, здебільшого виписаних нами вже вище 1.
Смотрицький на свій лад парафразує слова "Антидоту", сказані в докір йому: не його зловили, а, мовляв, він ловить цією золотою сіттю і т. д.
1 Докину ще отсі патетичні сторінки. На закиди "Антидоту", що Смотрицький пішов на унію, уловлений "золотою сіттю", лакомством і амбіцією, "Екзетезис" відповідає:
"Занімій, злісний схизматику! Замовчи, нечистий духу клевети, а йди правдою! Хіба ти сам того не знаєш, облуднику, що ваш Віленський схизматицький монастир був для мене більшою золотою сіттю, ніж монастир Дерманський? Той мене з ніг до голови вбрав у золото! Більше було моє лакомство там, ніж тут! Бо там з усеї Білої Русі, з архієпископії полоцької парафіяни про мене пам’ятали! Там що був я рік — зараз моє слово ділом ставало. Без жодного мого клопоту і піклування! І пороху на мене, як-то кажуть, впасти не давали.
Там, у Вільні, й пиха та гордість мали б мене опанувати. Там мене до церкви і з церкви сотнями проводжали спереду і ззаду.
Коли я відправляв набоженство, фігуральний спів був на чотири хори... Диякони й пресвітери в блавати й золото одягнені з обох сторін громадами! Люди мене окружали натовпом незчисленним. Родовита шляхта мене під руки водила.
Але тоді якось з усеї тої трійки (золотої сіти, лакомства і пихи) нічого на мені не бачили, і я з ласки божої душу мав чисту від того всього. Так розумій про мене й сьогодні. Навіть тепер менше мене те все обходить, коли я став на дорозі правди божої, за єдністю святою.
Тепер моє денне й нощне до Бога, зі сльозами за гріхи мої зітхання тільки про те, аби він своє милосердя над народом нашим зволив показати і розірваних нас в єдність святу зібрати. Аби ви вже нас, братію свою, соромити, ганьбити, від віри й честі відсуджувати, гризти, й їсти, і вбивати перестали. А ми обопільно аби старались про те, що було б на честь і хвалу його імені святого, а на спасення всього народу руського.
Знаєш, що я й досі міг би заживати у Вільні такої духовної помпи, всяких достатків і щоденної асистенції людей обого стану. Само Віленське братство часто мене про це просило через листи і посланників своїх. І теперішньої моєї сторони (уніатської себто) духовна зверхність за проханням братським не боронила мені мешкати в їх монастирі з облишенням на той час справ архієрейських. Але в мене, за ласкою божою, тільки то єдине було на мислі, що тепер єсть.
Нещасне те народу нашого розірвання їло мене, коли я бачив, як щодня і щогодини явно здійснюються на нім слова Христові, сказані про розділений в собі дім і царство. Тому що в цій справі я, взявши Бога в поміч, хотів їхати на Схід, я відмовився їхати до Вільна. Але де я б не жив, за мною та золота сіть — уловляти мій нарід руський до св. єдності". Тим лакомством зіниця мого внутрішнього ока заходить, що жадає і прагне згоди і любові братії рідній. Такий в душі моїй розжаривсь огонь пихи й гордості, що я весь горю на спалення вашої проклятої схизми та її єретичних блудів" (л. 67).
"До сивого волосся з вами жившими, я, замість спасіння на загибіль душі моєї і ваших, працьовито заробляв. Тепер за ласкою божою починаю я заробляти його ласку в єдності його церкви святої. Контентуюся самим тим, що з Богом працюю, а не проти Бога, хоч в одинадцятій годині, але в його винограді, і з тою єдиною душі моєї утіхою, що Бог мені дарував час до покути.
Як бачимо, у тебе не роблять закидів тому, що сидів в монастирі київськім Михайлівськім *. Ні тому, що сидить в монастирі Степанськім. Ні тому, що в Мільцях. Ні тому, що в монастирях Задніпрянських диндує (розкошує) собі**. Їхні монастирі не носять на собі ні більм, ні брехні, ні огня пекельного пихи й гордості, ні закохання з світу Дімасового***. Тільки Дерманський монастир все те носить на собі.
