Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Не втечеш, собако! — кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.
Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало, Чорнобай цілився в голову — і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. Їхні шаблі кресонули іскри.
Бій між ними був короткий, лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.
Одного не врахував Чорнобай — Романового вміння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження він не витримає, Роман раптово крутнув убік і спіднизу пругом міцно ударив по шаблі супротивника. Вона бренькнула і переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпів. Роман міг пронизати його наскрізь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вістря шаблі і поволі почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стіну.
Так і стояв, боячись і на крок відпустити від себе ворога, бо коли б той кинувся тікати, наздогнати б не зміг.
— Романе, що ти тут робиш? — почувся позаду здивований Арсенів голос.
— Сюди, Арсене! — гукнув Роман. — Глянь, кого я спіймав!
Він краєм ока бачив, як Арсен наблизився до нього.
Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало місячне світло, але Роман кольнув його у підборіддя, примушуючи закинути голову назад.
— Чорнобай! — вигукнув Арсен. — На Січі! Яким побитом?
Той мовчав.
— З турками й татарами прибув, — пояснив Роман. — Хотів орду впустити в Січ. Що нам з ним робити? Прикінчити пса?
Арсен задумався:
— Хай судить товариство! Зачинимо до ранку в холодній!
— Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди! Я тільки заради тебе зберіг йому життя…
— Спасибі, брате. Однак мій суд — то самосуд. А ця людина завинила перед усім народом. Тож хай і судить його товариство… Ходімо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою!
Чорнобай похилив голову, поволі поколивав уздовж куреня. За ним ішло троє: Роман, Арсен та Сафар–бей.
5
До ранку побоїще в Січі закінчилось. Лише півтори тисячі яничарів і спагіїв вислизнули з пастки, в яку самі залізли, і принесли ханові звістку про жахливу загибель своїх товаришів, Забувши про високий сан і тисячі простих воїнів, що темною масою стояли кінним строєм навколо, хан простер до неба руки і страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти місяця гострі білі зуби:
— У–у–у!.. Шайтан!.. Горе нам!.. У–у–у!
Він ударив коня під боки і помчав у степ, геть від Дніпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кінських копит, двинула орда.
Посланий Сірком у погоню кінний загін запорожців не зумів наздогнати ворога. Перемахнувши через Дніпро і промчавши до сторожової застави, загін зупинився на горбі. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямі Перекопу сірів широкий — на цілу версту — слід від десятків тисяч копит. Вдалині котилася по сніговій пустелі темна широка пляма. То тікала засліплена смертельним жахом кримська орда.
Арсен під’їхав до козацької застави. До його слуху долинув із землянки ледве чутний стогін.
— Товариство, сюди! Наших побили!
У землянці тхнуло димом і кров’ю. Переступаючи через трупи, Арсен пройшов до лежанки. Там сидів на долівці Товкач. З його грудей вилітав глухий натужний стогін. Арсен схопив товариша за голову — заглянув у напівзаплющені скляніючі очі.
— Брате!
Товкач здригнувся, поволі розплющив повіки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним:
— Ти, Арсене?
Той потиснув холонучі руки козака:
— Так, це я.
Напружуючи всі сили, Товкач прошепотів:
— Як… там…
Його ледве було чути, але Арсен зрозумів, що він хоче спитати.
— Усе гаразд. Яничарів побили. Хан утік. Наших загинуло тридцять козаків, вісімдесят поранено.
— Слава Богу… тепер я… можу спокійно померти.
Він заплющив очі. Та враз стрепенувся, ніби якась думка пронизала його згасаючий мозок.
— Арсене… Тхір… Тхір… зрадник… бережіться! І клятий Чорнобай з ним…
Ця звістка не вразила Арсена: він уже знав про зраду Тхора. Його вразило інше: ця звістка тримала Товкача при житті, додавала йому сили дожити до ранку. Він не міг, не мав права померти, не застерігши товаришів. Пронизаний ятаганом наскрізь, він спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки — і так сидів усю ніч, щоб не стекти кров’ю, щоб товариство дізналося про те, хто провів ворогів у Січ. Тепер, звільнившись від таємниці, випростався, розкинув важкі, могутні руки — і навіки замовк.
Запорожці зняли шапки, перехрестилися, довго стояли мовчки над мертвим братчиком, думаючи кожен своє.
Арсен схилив голову — занімів. В очах заколивалися, затремтіли сльози і поволі покотилися по холодних щоках.
От і не стало побратима Товкача!
Так прозвали його в Січі, коли приймали в товариство, — за незвичайну силу, спокійну вдачу та деяку вайлуватість. І так пристало до нього це нове запорозьке ім’я, що ніхто вже, окрім Арсена та Сікача, не пам’ятав його справжнього наймення і походження. Хто він? Звідки? Який його рід–родовід?
Правда, іноді прозивали його ще Коломийцем. Який Товкач? А, Коломиєць! Бо нібито походив він з Коломії. Але справжню історію його життя знали тільки двоє — він, Арсен, та Сікач, двоє з їхньої нерозлучної трійці.
А тепер трійці не стало. Погасла на небі скороминуча зоря молодого коломийського поповича Михайла Конашевича, за його словами, далекого родича гетьмана Конашевича–Сагайдачного. Спочатку він, як і Арсен, вчився в колегіумі, але потім студіював філософію та богословіє в далекій Італії, в Падуї, а повернувшись на Україну, обрав уторований шлях багатьох молодих інтелігентів — помандрував на Запорожжя, що давало життєвий та військовий гарт кожному, хто хотів цього.
Тут був — як всі: наперед не ліз, але й задніх не пас, від батька Метелиці перейняв швидко військове ремесло, брав участь у походах, кепкував зі своєї ученості, побратався з Арсеном та Сікачем, зовсім не дбав про одяг та взуття — носив, що було, зате кохався в дорогій зброї, але побратими помічали, що нерідко в його очах світилась якась невисловлена туга.
— Що з тобою, Товкачику?
— Ось покозакую на Запорожжі років п’ять, щоб голова посвіжіла від латини, та й гайну додому, в свою Коломию, — відповідав серйозно. — Бо дуже скучаю я за родиною — за батьком, за матінкою, за сестрицями любими… А їх у мене, щоб ви знали, якраз дві — обом вам, браття, по нареченій… А красуні — ні словами сказати, ні пером описати!. От і породичаємось… І ніколи розлучатися не будемо — аж до самої смерті! Чи як?
Побратими сміялися, жартували і все обіцяли коли–небудь нагрянути в благословенну Коломию, щоб зазнайомитись з красунями попівнами.
Та ба! Тепер — усьому кінець! Життю, їхній дружбі, юнацьким мріям!
Лежить молодий козак — мов живий. Ні змарнілий, ні переболілий. Лежить — ніби спить. Так і дивись — підхопиться на ноги і скаже:
— Що ж це ти, Арсене, зажурився? Чого сльозу пускаєш? Не сумуй! Ось діждемося літа, осідлаємо вороних коней — та й поїдемо в нашу славну Коломию! Дівчат вибирати — весілля гуляти! Не сумуй, друже!
Арсен похитав головою.
— Не поїдемо, брате, — бо не судьба! Стала між нами чорною стіною смерть несподівана, і ніяка сила не з’єднає вже живого з мертвим. І не зустрітися тобі ні з батьком, ні з ненькою, ні з сестрицями любими — хіба що на Страшному суді!
Бідолаха!
Арсен відчув, як гіркий клубок підкотився до горла і перехопив дихання. Кулаком витер з очей сльози, потім пошклубався в кишені, дістав червону китайку — накрив покійному обличчя.
