Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.
— Я скучатиму за тобою, — прошепотіла вона.
Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.
— Я також за тобою скучатиму.
Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:
— Є одна давня приказка... яку часто приписують самому Данте. — Він зробив паузу. — «Пам’ятай сьогоднішню ніч... бо вона є початком вічності».
— Дякую тобі, Роберте, — сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. — Я нарешті відчула, що в мене є мета.
Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.
— Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.
Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося... про все, що ще може трапитися... і про всі можливі варіанти майбутнього.
«Пам’ятай сьогоднішню ніч, — повторила Сієнна сама собі, — бо вона є початком вічності».
Піднімаючись на борт літака, Сієнна молила Бога, щоб Данте мав слушність.
Розділ 104
Бліде надвечірнє сонце низько схилилося над п’яца дель Дуомо, віддзеркалювалося від білих кахлів дзвіниці Джотто і кидало довгі тіні на пишний флорентійський собор Санта-Марія дель Фіоре.
Служба за упокій Іґнаціо Бусоні щойно почалася, і Ро- берт Ленґдон, який прослизнув до собору і знайшов вільне місце на лаві, відчув задоволення від того, що Іґнаціо відспівуватимуть саме тут, у старовинній базиліці, яку він доглядав так багато років.
Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.
У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, — гуляючи пізно увечері довкола собору.
Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзе і карамелі будіно.
Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив... «Судний день» Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.
У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям — обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище і тримав у піднятій руці, наче скромний дар, свій шедевр — «Божественну комедію».
Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?
«Він знайшов вічне життя, — подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. — Ти живий, допоки звучить твоє ім’я».
Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю «Брунеллес- кі», був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.
«Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі».
Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали по- вітряно-бульбашковою плівкою.
Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.
А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули... а частково тим, що йому стало якось по-дитячому соромно за те, що так із ним панькається.
«Мій годинник із Міккі-Маусом».
Ленґдон негайно начепив цей колекційний «хронометр» собі на зап’ястя. Дивно, але коли потертий шкіряний ремінець торкнувся його руки, професор відчув себе в безпеці. А на той момент, коли вдягнув власну одіж і просунув ступні у власні мокасини, Роберт Ленґдон нарешті почувався самим собою.
Він вийшов із готелю, несучи свій крихкий і ніжний пакунок у великому фірмовому пакеті готелю «Брунеллескі», який запозичив у консьєржки. Вечір був незвично теплим, і ця обставина ще більше посилювала незвичність і навіть певну казковість його подорожі, коли він ішов по віа дей Кальцайолі до вежі Палацо Веккіо.
Ленґдон відмітився в кімнатці охорони, де його ім’я значилося в списку відвідувачів Марти Альварес. Його направили до Залу п’ятисот, де й досі вирував натовп туристів.
Ленґдон прибув саме вчасно, сподіваючись, що Марта зустріне його на вході, але її ніде не було видно.
Він змахнув рукою, зупиняючи гіда, який проходив повз нього.
— Scusi! — гукнув Ленґдон. — Dove passo trovare Marta Alvarez? (Де можна знайти Марту Альварес?)
Гід відповів йому з широкою усмішкою:
— Синьйора Альварес? Її не тут! Її народити дитину! Ка- таліна! Molto bella! (Така гарненька!)
Ленґдон був задоволений, що в Марти все гаразд.
— Ahh... che bello, — сказав він. — Stupendo! (Неймовірно!)
«Що ж мені робити з цим пакунком?» — подумав Ленґдон, коли гід квапливо пішов далі.
Професор швидко прийняв рішення: перетнув Зал п’ятисот, пройшов під фрескою Вазарі і попрямував до музею палацу, намагаючись не траплятися на очі охоронцям.
І ось він знову у вузькому андито. У коридорі, відгородженому стовпчиками з ланцюжком і табличкою «CHIUSO» (Зачинено), світло не горіло.
Ленґдон крадькома озирнувся, переступив через огорожу й увійшов до темного коридору. Засунувши руку до пакета, він обережно витяг крихкий пакунок і зняв із нього повітряно-бульбашкову плівку.
Коли обгортку було знято, на Ленґдона знову витріщилася посмертна маска Данте. Крихкий гіпсовий експонат і досі був у пакеті із застібкою, який, на прохання Ленґдона, забрали з комірки камери схову на залізничному вокзалі у Венеції. Схоже, маска була в бездоганному стані, але за невеличким винятком — поема, елегантно написана спіраллю на зворотному боці, зникла.
Ленґдон поглянув на антикварну експонатну шафку. «Посмертна маска Данте експонується обличчям догори... усе одно ніхто не помітить».
Він потихеньку відчинив шафку, потім вкрай обережно причепив маску на гачок в експонатній шафці. І вона сіла на місце, вмостившись на звичну їй підкладку з червоної тканини.
Ленґдон зачинив шафку й трохи постояв, вдивляючись у бліде обличчя Данте, схоже в темному коридорі на обличчя примари. «Нарешті вона вдома».
Перш ніж вийти з приміщення, Ленґдон тихцем прибрав із проходу стовпчики з ланцюгом і табличкою. Проходячи галереєю, він зупинився поговорити з молодою жінкою-гідом.
— Синьйорино, — сказав Ленґдон. — Треба увімкнути світло над посмертною маскою Данте. Бо в темряві її видно дуже погано.
— Вибачте, — відповіла молода жінка, — але ту експозицію зачинено. Посмертної маски Данте там більше немає.
— Ти ба, — сказав Ленґдон з удаваним подивом. — А я щойно роздивлявся її.
