Lux perpetua - Сапковский Анджей (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

— Зрозуміліше?

— За півмилі звідси є роздоріжжя, перехрестя трактів. Звідти ми поїдемо на південь, дорогою на Олькуш, Затор і Цешин. Проїдемо через Яблонковський перевал, а звідти вже — пряма дорога. Чадча, Тренчин, Нітра, Естергом, Буда, Могач, Белград, Софія, Філіпополь, Адріанополь. І Константинополь. Перлина візантійської держави.

— І ти звинувачуєш мене у втраті зв'язку з реальністю?

— Мої плани конкретні до болю, тримаються реальності так чіпко, як пробощ парафії. А підтримані вони реальною економічною силою, яка є в моєму розпорядженні. Їдь зі мною, Рейнмаре, і клянуся своїм старим кукурайком, що ще до Адвенту ти побачиш вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг, Хагію Софію і Босфор. Ну то як? їдемо?

— Ні, Шарлею. Не їдемо. Вибач, але в мене зовсім інші плани.

Демерит якийсь час мовчки дивився на нього. Потім зітхнув.

— Боюся, — врешті-решт сказав він, — що я здогадуюся.

— Це добре.

— У березні 1430 року, у лісах над Клодницею, — Шарлей підійшов і схопив його за плечі, — ти казав, коли йшов геть, що з тебе досить. Щиро кажучи, я зовсім цьому не дивувався. І, як пам'ятаєш, я тебе не затримував. Твоя реакція була мені цілком зрозумілою. Ти пережив нещастя, відреагував на нього, відчайдушно кидаючись у вир боротьби за істинну апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за Regnum Dei [213], за новий кращий світ. І раптом побачив, що немає місії, а є тільки політика. Немає послання, а є лише розрахунок. Словом Божим та апостольською вірою торгують так само, як і будь-яким іншим товаром: сподіваючись прибутку. А на Regnum Dei можна собі подивитися на фресках у костелі. Або почитати про нього у святого Августина.

— Я сидів у льоху, — спокійно і тихо відповів Рейневан, — втрачаючи надію, що коли-небудь вийду. Гризся думкою, що моє життя не мало сенсу. Я сидів довго, в темноті, сліпнучи, наче кріт. «Dulce lumen», — повторював я собі слова Екклезіаста. І нарешті до мене дійшло, нарешті я зрозумів. Я збагнув, що це питання вибору. Або світло, або темрява. У в'язниці вибору в мене не було, а тепер є. Мій вибір — світло, lux perpetua. Я їду в Чехію. Бо думаю, що там іще не все втрачено. А якщо навіть і так, то цього не можна віддати без бою. Я хочу надати своєму життю сенс — і надам йому сенсу, ставши до бою. За ідеали, за Regnum Dei, за надію. А якщо Regnum Dei має загинути, якщо надія має пропасти, то нехай же і я загину та пропаду. Якщо це все має залишитися тільки на фресках, то нехай на цих фресках намалюють і мене.

Шарлей відступив на крок.

— Можливо, ти розраховував, — сказав він, — що я буду відмовляти тебе від твого задуму, просити і благати. Так от, ні. Не буду. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, як говорить твій улюблений Екклезіаст. Час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати [214]. Доля, Рейнмаре, зшила нас одного з одним на добрих пару років, на пару років укинула в казан історії і добряче в цьому котлі вимішала. Час роздерти цей шов. Поки настане Regnum Dei, я хочу влаштувати свої справи — тут і тепер, на цьому світі, бо patria mea totus hic mundus est [215]. Я не стану пліч-о-пліч з тобою до останнього бою, бо я не люблю останніх боїв і не зношу боїв програних, ненавиджу гинути і пропадати. Абсолютно не бажаю бути намальованим на фресці. Абсолютно не хочу фігурувати у списку полеглих у вирішальній баталії сил Світла із силами Темряви. Тому нам доведеться попрощатися.

— Доведеться. Тож не затягуймо. Прощавай, Шарлею.

— Прощавай, Рейнмаре. Давай же поцілуємося, товаришу.

— Давай поцілуємося, друзяко.

З-за вікна долинав брязкіт зброї і металевий стукіт підків по камінню подвір'я, залога Нємчі готувалася до вилазки або рейду. Бедржих зі Стражниці зачинив вікно, повернувся до столу.

— Я радий, — повторив він, — тебе бачити. Живого, вільного і здорового. Бо подейкували…

— Я теж, — перебив Рейневан, — радий тебе бачити. І приємно здивований. Усю дорогу я замислювався над тим, чи тебе тут застану. Чи ти часом, за прикладом Пухали, не продав уже сілезцям усі свої замки. Разом з ідеалами і Божою істиною.

— Як бачиш, не продав, — холодно відповів director місцевих відділів Табора у Шльонську. — І не віддав, хоч на мене сильно тиснули. На мене — на Нємчі, на Пардуса — на Отмухові. Але поламали зуби і пішли ні з чим.

— Мені довелося почути думку, що це тільки питання часу. Що ви не втримаєте шльонських замків без інтервенції Польщі і підкріплень з Чехії. А розраховувати на це, кажуть, не можна.

— На жаль, — спокійно визнав Бедржих. — Не можна. А зовсім інакше це все виглядало ще чотири роки тому. Зовсім інакше. Пам'ятаєш Шафранця і його галасливу програму? Повернення Шльонська до його витоків? Скіпетр Ягеллонів, що є дороговказом для усіх людей linguagii slavonici [216]? Панування над простором від Балтики до Адріатики? Русь і Крим? Великі плани і гігантські задуми, які зазнають краху після легкого пошкодження однієї ікони, кажуть, ще й не дуже добре намальованої.

— Поляки, — продовжив він, — коли їм минулася злість за Ченстохову, раді були мати Чапека на своєму боці у боротьбі з хрестоносцями, але нам у Шльонську допомоги не надали і не нададуть. Після Ченстохови навіть Шафранці притихли, збавили тон навіть Спитек з Мельштина, Сестшенець і Збонський. Ми тут самі. Нема Корибутовича, Волошек сидить і не рипається. А Чехія…

— Кажи, я слухаю.

— У Чехії, — сказав, помовчавши, проповідник, — недобре з нашою справою. Після домажліцької вікторії Прокоп мав серію невдач. Програв декілька битв, не впорався з Пльзенем, сильно впав в очах побратимів. Така вже людська натура: раз спіткнешся — і тебе заплюють, зацькують і загризуть, про давні заслуги та перемоги ніхто і не згадає. Цим скористалося помірковане крило, ті. котрі завжди інтригували, щоби домовитися з Римом і Люксембуржцем. Звісно ж, празьке Старе Місто, звісно ж, наш старий знайомий інтриган Ян Пршибрамський. І панове шляхта, котрі колись заради приватних інтересів один поперед одного приметували Чашу до родових гербів, а тепер один поперед одного її відпорюють. І то не лише неофіти на кшталт Менгарта з Градця і калікстини покрою Боржека з Мілетінка або Яна зі Сміржиць; тепер взірцем поміркованості служать наші колишні побратими, Божі воїни ще з Жижкових років. Зібралися у Празі докупи і хором волають про мир. І про доброго короля Сигізмунда на чеському троні. Перепрошую: імператора Сигізмунда. Бо треба тобі знати, що рік тому, на Зелені свята, ми мали неабияку урочистість. Новий папа, Євгеній, уже четвертий із цим іменем, після гарно відспіваної та особисто відправленої меси у соборі Святого Петра, перед вівтарем Святого Маврикія, прикрасив шляхетне чоло Сигізмунда Люксембурзького імператорською короною. Цим самим рудий пройдисвіт став римським імператором і правителем усього християнства. На превелику радість тих, котрі завжди були готові в п'яти його цілувати. А як він сяде у Градчанах, будуть готові цілувати його в сраку.

— А ти? — холодно запитав Рейневан. — Що ти? У що ти будеш цілувати нового володаря, щоби здобути його прихильність? Чи ти все-таки волієш торгуватися із сілезцями за Нємчу, щоби продати її за якомога вигіднішу ціну? І найнятися на службу до поляків? Такі в тебе плани?

— Ні, не такі, — спокійно заперечив Бедржих зі Стражниці. — Інші. Я не визнаю договору із Сигізмундом і празьких угод, збираюся зібрати загін і податися в Чехію. На допомогу Прокопові та Сиріткам. Ще не пора здаватися і віддавати трони. Не без бою. Що ти на це скажеш?

— Я їду з тобою.

— А твої очі? Вони виглядають…

— Знаю, як вони виглядають. Дам собі раду. Їду з тобою хоч нині. Кого ти залишиш у Нємчі? Пйотра Поляка?