Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Тоні відкинулася назад, сховала обличчя в хусточку і гірко заплакала.
Томас узяв її за руки.
— Я знаю, люба Тоні, все це знаю! Але ж будьмо розважні. Наша мама померла… Ми її не повернемо. Що ж нам робити далі? Безглуздо тримати цей будинок мертвим капіталом… Хто-хто, а я це добре знаю. Може, винаймати його?.. Тобі важко навіть подумати, що тут поселяться чужі люди, а дивитися на це було б ще важче. То чи не краще тобі найняти для себе й для Еріки невеличкий гарний будиночок або поверх, скажімо, десь коло міської брами… Чи ти воліла б мешкати тут разом з пожильцями?.. Та й родина в тебе ще є — Герда і я, і Будденброки з Брайтештрасе, і Крегери, і, нарешті, мадемуазель Вайхброт… Про Клотільду я не кажу, бо не знаю, чи їй тепер приємне наше товариство; відколи вона стала монастирською дамою, то дуже запишалася…
Пані Перманедер зітхнула, вже майже крізь сміх, обернулась і ще дужче притиснула хусточку до очей, насупившись, мов дитина, яку в горі хочуть потішити жартом. Та враз рішуче відняла хусточку від обличчя, випросталась, як завжди, коли треба було показати характер і почуття власної гідності, і відкинула голову, намагаючись одночасно притиснути підборіддя до грудей.
— Так, Томе, — сказала вона і, кліпаючи заплаканими очима, з поважним, рішучим виразом відвела погляд до вікна. — Я теж хочу бути розважною… Я вже розважна. Вибач мені… І ти, Гердо… що я плакала. Буває таке… Слабість найшла. Але тільки зовнішня, повірте мені. Ви ж самі добре знаєте, що я не така вже нікчемна жінка, мене життя загартувало… Так, Томе, про мертвий капітал я все зрозуміла, на це в мене стало розуму. І можу тільки ще раз сказати: роби так, як вважаєш за потрібне. Тобі доводиться думати і діяти за нас, бо ми з Гердою жінки, а Христіан… та господь з ним!.. Ми не можемо сперечатися з тобою, бо хоч би що сказали, то будуть не докази, а сантименти. Певна річ! А кому ти хотів би його продати, Томе? І як ти вважаєш, скоро знайдеться покупець?
— Ото ж бо й воно, серденько, що я не знаю… А втім… Сьогодні вранці я перемовився кількома словами з Гошем, старим маклером Гошем; здається мені, що він не відмовиться взятись до цієї справи…
— Це було б добре, дуже добре. Зігізмунд Гош, звичайно, має свої хиби… Кажуть, що він перекладає з іспанської… забула, як той письменник зветься… Дивна забаганка, нічого не скажеш, Томе. Але він кришталево чесна людина і приятелював ще з нашим батьком. І має добре серце, це всім відомо. Він зрозуміє, що тут ідеться не про звичайний продаж, не про будь-який будинок… А скільки ти думаєш заправити, Томе? Мабуть, щонайменше сто тисяч марок, га?..
— Щонайменше сто тисяч марок, Томе! — ще раз сказала вона в дверях, коли брат з дружиною уже спускалися сходами вниз. Потім, лишившись сама, стала посеред кімнати, безсило опустивши складені руки і безпорадно озираючись навколо широко розплющеними очима. Голова її в чорному мереживному чепчику під вагою тяжких думок усе нижче й нижче схилялася на плече.
Розділ третій
Малому Ганно наказано попрощатися з тлінними останками бабусі. Така була батькова воля, і хлопець не посмів відмовитись, хоч як боявся. Другого дня після тяжкої материної агонії сенатор за столом у розмові з дружиною і, мабуть, навмисне в присутності сина сказав кілька гострих слів на адресу дядька Христіана, який, коли хворій було найгірше, втік від її смертної постелі і ліг спати.
— То все нерви, Томасе, — відповіла Герда.
Та сенатор, кинувши погляд на Ганно, якого той не міг не помітити, майже суворо зауважив, що тут не може бути ніякого виправдання. Небіжка мати терпіла таку муку, що, дивлячись на неї, треба було б радше соромитись за своє здоров’я, а не боягузливо тікати від куди меншого страждання, якого завдавала всім її агонія. З цих слів Ганно зробив висновок, що краще не відмагатися від прощання з бабусею в труні.
Коли він напередодні похорону разом з батьками ввійшов з ротонди до великої їдальні, вона, як і на свят-вечір, видалась йому зовсім незнайомою. Навпроти дверей, на тлі темної зелені великих вазонів, виставлених півколом, упереміж із високими срібними свічниками, ясніла на чорному постаменті копія Торвальдсенового «Христа, що благословляє вірних», яка звичайно стояла в коридорі. Скрізь на стінах від протягу ворушився чорний креп, що затуляв блакитні шпалери та білі статуї усміхнених богів, які не раз бачили в цій залі веселі бенкети. Оточений вбраними у чорне родичами, з широкою жалобною стрічкою на рукаві свого матроського костюмчика, сп’янілий від запаху безлічі квітів і вінків — запаху, до якого часом домішувався ледь чутний, чужий і все ж якось дивно знайомий дух, — малий Ганно стояв коло труни й дивився на нерухому сувору постать, що врочисто спочивала серед білого атласу…
Це не бабуся. Хоч це її святковий чепчик з білими стрічками, її рудаві з проділом коси виглядають з-під чепчика. Але цей гострий ніс, запалі губи, випнуте підборіддя, ці жовті, прозорі, зморщені руки, по яких зразу видно, що вони холодні й закляклі, — все це не бабусине. Це якась чужа воскова лялька, і в тому, що її виставлено напоказ, що їй треба віддавати шану, є щось моторошне. Він поглянув на двері кімнати з краєвидами: чи не з’явиться звідти справжня бабуся?.. Ні, вона не з’являлася. Вона померла. Смерть назавжди обернула її в цю воскову фігуру, повіки і уста якої так невблаганно, так міцно й неприступно стулені…
Він стояв, усім тілом спираючись на ліву ногу, а праву зігнувши в коліні і ледь торкаючись носком її до підлоги; однією рукою він тримався за матроський вузол на грудях, а друга, мов нежива, звисала вниз. Голову з темно-русявими кучерями, що спадали на скроні, він схилив набік; золотаво-карі очі, підведені синюватими тінями, відчужено й задумливо дивилися з-під насуплених брів на обличчя мертвої. Він дихав поволі, нерішуче, при кожному віддихові боячись знову вчути той чужий, а проте дивно знайомий дух, якого не завжди могли забити хвилі квіткових пахощів. І коли той дух таки доходив до Ганно, брб|й його ще дужче насуплювались, а по губах на мить перебігало тремтіння… Нарешті він зітхнув; але те зітхання так скидалося на хлипання без сліз, що пані Перманедер схилилася до нього, поцілувала і вивела з зали.
Сенатор, його дружина, а також пані Перманедер і Еріка Вайншенк кілька довгих годин приймали в кімнаті з краєвидами співчуття городян, а потім відбувся похорон Елізабет Будденброк, з роду Крегерів. Прибули родичі з Франкфурта й Гамбурга, і востаннє їх гостинно прийнято на Менгштрасе. Натовп людей, що прийшли віддати останню шану небіжчиці, заповнив велику їдальню, кімнату з краєвидами, ротонду і коридор. І ось серед сяйва запалених свічок в узголів’ї труни велично став пастор Прінгсгайм з Марийської церкви, молитовно склавши руки під самим підборіддям, звернувши до неба з широких брижів виголене обличчя, на якому проступав то понурий фанатизм, то лагідне просвітлення, і виголосив надгробне слово.
Голос його то наростав, то майже завмирав. Він вихваляв чесноти небіжки, її шляхетність і покірність, її веселу вдачу і побожність, її доброчинність і лагідність. Він згадав про Єрусалимські вечорниці і про недільну школу, ще раз відтворив перед присутніми довге, багате й щасливе життя небіжки в усьому його блиску… А що слово «кінець» вимагає якогось епітета, то нарешті сказав і про її «мирний кінець».
Пані Перманедер добре знала, до якої величної, сповненої гідності постави зобов’язує її ця година. Для себе, для своєї дочки Еріки та онуки Елізабет вона зайняла найпочесніші місця — поряд з пастором, в узголів’ї вкритої вінками труни, а Томас, Герца, Христіан, Клотільда, малий Ганно, а також старий консул Крегер, що сидів на стільці, вдовольнилися скоромнішими місцями, ніби якісь дальші родичі. Вона стояла випроставшись, ледь звівши плечі, тримаючи в молитовно складених руках батистову хусточку з чорним мереживом, і так пишалася головною роллю, яка випала їй у цій урочистій церемонії, що часом геть забувала про скорботу. Усвідомлюючи, що на неї звернені погляди всього міста, вона майже не підводила очей, але все-таки інколи не витримувала й перебігала поглядом по натовпу, серед якого помітила і Юльхен Меллендорф, у дівоцтві Гагенштрем, та її чоловіка… Атож, усі прийшли — Меллендорфи, Кістенмакери, Ланггальси й Евердіки! Перше ніж Тоні Будденброк покинула батьківський дім, їм ще раз довелося зібратись тут, щоб, незважаючи на Грюнліха, на Перманедера й на Вайншенка, висловити їй свою пошану і співчуття!..
