Дотик - Маккалоу Колін (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Коли він побачив її, скоцюрблену, на камені біля озера, радість витіснила з його душі всі інші емоції, бо вона не була мертвою: Елізабет сиділа, обхопивши коліна руками і спершись на них підборіддям, — маленька біла істота, яка дійшла до межі своїх сил.
Він зісковзнув з коняки, прив’язав її до гілки і тихо підійшов, не знаючи, як вона відреагує на його появу, і побоюючись, що він її налякає і вона знову кудись утече. Але вона не поворухнулася навіть тоді, коли несподівано зіщулилася, продемонструвавши, що відчула, що біля неї хтось є.
— Ти прийшов, щоб мене забрати, — сказала вона дуже змореним голосом.
Він не відповів, бо не знав, як краще відповісти.
— Гаразд, Александре, ти знаєш, що я не можу втекти. Але мені необхідно приходити до озера. Ти, мабуть, гадаєш, що я збожеволіла, але це не так. Абсолютно не так. Мені просто треба було прийти сюди, до озера.
Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.
— А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? — спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.
— Хто тут?
— Це — Лі, Елізабет.
— О-о-о-о, — простогнала вона. — Я і досі марю!
— Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.
Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.
— Це — руки Лі, — мовила вона. — Я б упізнала їх будь-де.
У нього перехопило подих, і він затремтів.
— А чому?
— Бо вони такі красиві.
Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.
— Ці руки люблять тебе, — сказав він. — Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.
Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок — ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…
Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.
Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник — третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов її, а інші — не знайшли, то переляканий Александр виведе на їх пошуки ту частину мешканців Кінроса, яка не буде задіяна на протипаводкових роботах. Рівень води в озері піднявся істотно і продовжуватиме підніматися; однаково час везти Елізабет додому. А як же ж тепер це зробити? Він не міг допустити, щоб Александр знайшов їх у обіймах одне одного, як коханців, якими вони тепер стали.
Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.
— Елізабет, любове моя, прокидайся!
Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.
— Я кохаю тебе, — сказала вона, узявши в руки його обличчя. — І завжди тебе кохала.
Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.
— Вдягайся, — сказав він, і це був не наказ, а благання. — Нам треба їхати, поки Александр не оголосив повномасштабні пошуки.
Було ще надто темно, щоб роздивитися вираз на її обличчі, але Лі відразу ж відчув, як тривога і напруженість хлинули в її тіло при згадці імені її чоловіка. Вона швидко вдяглася, Лі загорнув її в ковдру, а зверху накрив макінтошем. Потім він долив у ліхтар гасу і запалив його, щоб було видно дорогу.
— А де твої черевики?
— Я їх загубила.
Посадити її на коняку виявилося нелегкою справою; але коли він нарешті опинився в сідлі і міцно притиснув Елізабет до себе, вони змогли поговорити. Лі увесь час притримував коняку, яка вже відчула в тому напрямку домівку та теплу конюшню.
— Я кохаю тебе, — мовив він, не бажаючи говорити ні про що інше.
— Я теж тебе кохаю.
— Однак, люба Елізабет, є, на жаль, інші обставини.
— Так, є Александр, — сказала вона.
— Що ти будеш робити? — спитав він.
— Не відпускати тебе від себе, — просто відповіла вона. — Я й думати не хочу, щоб тебе відпустити, Лі. Ти надто мені дорогий.
— Отже, ти поїдеш зі мною?
Але реальність уже встигла знову оволодіти її почуттями; він відчув, як вона зіщулилася від його дотику, відчув, як вона зітхнула.
— Хіба ж я можу, Лі? Не думаю, що Александр мене відпустить. А якби й відпустив, у мене є Доллі, і мені треба її доглядати. Я не можу покинути дитину Анни.
— Я знаю. Тоді що ж ти збираєшся робити?
— Бути з тобою. Але це має бути таємницею, принаймні доти, поки у мене не проясниться в голові. Я така зморена, Лі!
— Значить, це буде нашою таємницею.
— А коли ми знову побачимося? — стривожено спитала вона.
— Коли скінчиться дощ, не раніше, моя мила. Якщо трапився паводок, то це розтягнеться щонайменше на тиждень. От через тиждень і побачимося. Давай так і домовимось.
— О, я без тебе помру!
— Ні, ти будеш жити — заради мене. Ми зустрінемося біля озера через сім днів, починаючи з сьогоднішнього світанку. Тобто вдень, гаразд?
— Так.
— Ти впевнена, що зможеш зберегти нашу таємницю?
— Я тримала себе в таємниці відтоді, як вийшла заміж за Александра, тож яка різниця?
— Поспи трохи.
— А що, як щось трапиться і ти не зможеш приїхати?
— Ти дізнаєшся через Александра, бо я буду з ним. Спи, моя мила.
Коли перед самим світанком Лі під’їхав до будинку, вигукуючи, що він знайшов Елізабет, її сонне тіло передали пополотнілому Александру, який увесь трусився; він відніс її до будинку під опіку Нелл. Коли ж він знову з’явився, переповнений радістю, то виявив, що Лі передав кобилу Самерсу, а сам подався додому, до Рубі.
— Дивно, — нахмурився Александр.
— Не знаю, що й сказати, містере Александр, — сказав Самерс. І додав, демонструючи бездоганну логіку: — Але бідолаха промокнув геть до нитки, до того ж він дебеліший за вас, і його одіж, яку ви йому дали, йому явно була замалою, еге ж?
— А й то правда, Самерсе, я про це якось і не подумав.
Тому минуло півтори доби, перш ніж Лі зміг вислухати палкі подяки Александра, виголошені ним у готелі після візиту, як він пояснив, до свого адвоката, старого містера Брамфорда.
— З Елізабет усе гаразд? — поцікавився Лі, відчуваючи, що спитати про її здоров’я є цілком нормальним за цих обставин.
— Дивно, але вона почувається добре. Нелл навіть дещо розчарована. Вона приготувалася мати справу з чимось не менш серйозним, ніж пневмонія чи менінгіт, але, проспавши добу, Елізабет устала сьогодні вранці свіжа як огірочок і ум’яла гігантський сніданок.
Зате Александр аж ніяк не був схожий на свіжий огірочок: темні кола під очима, видовжене обличчя, впалі щоки. Він щосили намагався видаватися бадьорим, але це йому не вдавалося.
