Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Це мені подобається, — іронічно сказала я.
— Що вам подобається? — не зрозумів мене Кук.
— А от те, що ви з місця в кар’єр приступили до діла.
— З місця в кар’єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.
Кук грав олив’яними очима й так піжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсі втілення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архівна фігура, та ще й у великому городі.
Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього.
— Ервика! — раптом крикнув Кук.
— Еврика! — поправила я його.
Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся і змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до «ервики», його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його:
— Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так, я вам хотів щось сказати, — ледве чутно промовив Кук. — От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались?
— Коли це я на вас розгнівалась? — здивовано спитала я.
— Тоді ж ото, як з «місця в кар’єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу покомпреметувати (він так і сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсім напрасно: Боже, спаси, — і в думках не було!
— В чому справа? — занервувалась я.
— Ви, може, подумали, — сказав Кук, — що я насмішки строю над вами (він так і сказав «насмішки строю»): мовляв, не беруть її — от і не виходить заміж!
Я зареготала. І справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені!
— А може, ви мене візьмете за дружину? — іронічно запитала я.
Діловод зам’явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину.
— Не турбуйтеся, товаришу Кук, — сказала я. — То просто жарт, я не думаю виходити заміж.
Діловод одразу ж пояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім’ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити.
Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжно. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина.
— Так що ви це правду говорите? — сказав він тремтячим голосом і змовк.
— Істинну правду! — сказала я.
Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого — він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зідхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді ж я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль і я кинула:
— А може, зараз підемо в кущі?
Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився. — От тільки я думаю, — сказав він, — скільки тепер аборт коштує? — А вам це для чого? — спитала я.
Кук знову зам’явся… Тоді я зрозуміла його й кинула:
— Я з вас на аборт нічого не буду вимагати.
Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук — цей діловод із мавпячою фізіономією.
Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась.
— А знаєте що, — сказала я. — Аборта я не думаю робити!
— Як так? — зупинився й Кук.
— Дуже просто: я хочу народити дитину.
Діловод зам’явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед coitus’ом йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне.
— Ви, мабуть, говорите про аліменти? — хутко зрозумів він.
— Так, я говорю про аліменти.
Тоді Кук свиснув і сказав розв’язно, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила?» — метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді ледве чутно промовила:
— Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене!
— Нічого! Нічого! — говорив він. — Це залишиться між нами… я не думаю віднімати у вас посади.
Він так і сказав: «я не думаю віднімати у вас посади», тільки це почула. Ця фраза, як ножем різонула мені в грудях, бо Кук так і не зрозумів мене.
…Діловод давно вже зник за деревами, а я стояла біля дуба на пустельній алеї й тупо дивилась у голубе небо.
З Чаргаром мені так і не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась із ним кілька разів. Ці зустрічі були холодні — і тільки нервували мене. Я вже й сама стала запобігати його. Але мені ввесь час було таке почуття, яке буває людині, коли вона ще щось не скінчила й мусить скінчити. І те, що вона мусить скінчити, прийде обов’язково, бо воно таке ж неминуче, як і природна смерть.
Я ходила з порожнечею в душі, але розглядала такий свій стан, як тимчасове явище, як необхідний і цілком природний етап на темній дорозі мого неспокійного життя. Вранці я йшла до установи, працювала там вісім годин, потім брала якусь роботу додому й дома працювала ще кілька годин.
Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в тумані міські ліхтарі, і мені зовсім не хотілось іти на бульвари.
Іноді до мене заходила товаришка Уляна, але я рідко розмовляла з нею. Іноді я писала листи до мами — і тоді мені знову прокидалися далекі спогади: біленький домик, півник на флюгері й темні провінціальні садки. Але додому мене тепер зовсім не тягнуло — я вже знала, що туди мені нема повороту.
Розбуркала мене, як і треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кінця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, і мій зимовий сон якось хутко відлетів. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справді взяв сумнів, чи не захоріла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий сміх і безтурботність. Іноді підходила я до дзеркала й дивилась на себе, тоді я бачила дві гарячі й вогкі темно-криваві вишні: то були мої очі.
Очевидно, і Чаргар захвилювався. Колись він прислав мені і листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. «Моя хороша Б’янко (писав він), сьогодні так пахне весною, і сьогодні мене так тягне вдаль (він так і написав «вдаль»), сьогодні летіли з вирію гуси, і ми мусимо побачити захід сонця. Ти згодна?»
Ще б пак: хіба я могла не погодитись? По дорозі до місця зустрічі я купила плитку шоколаду і ввесь час облизувала губи.
Я іноді працювала по п’ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотіла, і за це, до речі, мене в установі називали князівною. Я любила шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника.
Чаргара я застала на призначеному місці зустрічі, біля площі Трьох комунарів. Я міцно стиснула йому руку, він відповів мені тим же. Коли я сідала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив мені груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються мені ніздрі.
