Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Пані Перманедер прийшла у неділю вечеряти на Рибальську, сама, без дочки: Еріку також запрошено до сенатора, але вона того дня відвідувала свого чоловіка у в’язниці і, як завжди після таких відвідин, була втомлена й пригноблена, тому лишилася вдома.
Пані Антонія розповідала за столом про Гуго Вайншенка, що був начебто їв дуже пригніченому стані, і радилася з родичами, коли краще подати в сенат прохання про помилування, щоб мати надію на успіх. Після вечері всі троє посідали у вітальні біля круглого столу, над яким висіла велика газова лампа. Герда Будденброк та її зовиця, сидячи одна навпроти одної, вишивали. Герда схилила своє гарне біле обличчя над вишивкою, і її важкі коси в світлі лампи жевріли вогнем; пані Перманедер, почепивши на ніс пенсне, так криво, що навряд чи воно їй щось помагало, старанно пристібала величезний, прикро червоного кольору атласний бант до малесенького жовтого кошичка. То мав бути іменинний подарунок для якоїсь знайомої. Сенатор, заклавши ногу за ногу, сидів збоку від них у широкому м’якому кріслі в вигнутою спинкою і читав газету, час від часу затягаючись російською цигаркою і випускаючи крізь вуса хмарку диму…
Був теплий літній вечір. Крізь високе відчинене вікно до кімнати лилося вогкувате повітря. Від столу видно було над сірими гостроверхими дахами будинків по той бік вулиці зірки, що визирали з-поміж хмар, які повільно пливли по небу. В квітковій крамничці Іверсена навпроти ще світилося. Далі на тихій вулиці хтось не дуже вправно грав на гармонії — мабуть, котрийсь із наймитів візника Данкварта. Часом тишу порушував гамір. Пройшов, співаючи й пахкаючи люльками, гурт матросів, що, обнявшись і весело розмовляючи, перекочовували з одного підозрілого портового закладу до іншого, ще підозрілішого. Їхні грубі голоси й важка хода стихли в бічній вулиці.
Сенатор поклав газету на стіл, сховав пенсне в кишеню жилета й провів рукою по лобі та по очах.
— Погана, дуже погана газета ці «Вісті», — сказав він. — Я коли читаю її, то завжди згадую, як дід, бувало, казав про несмачну й непоживну страву: «Тільки й того, що язиком помахав…» За три хвилини все переглянеш, і сама тобі нудьга, хоч би щось цікаве…
— Правду кажеш, їй-богу, Томе! — озвалася пані Перманедер, опустивши на коліна свою роботу й глянувши на брата крізь пенсне. — Що в них можна вичитати? Я завжди казала, ще як була молодим, дурним дівчиськом: ці «Міські вісті» — нікчемна газетка! Я також її читаю, бо здебільшого не маю нічого кращого напохваті… Але не так уже й страшенно цікаво дізнатися, що оптовий торговець консул такий-то наміряється справляти срібне весілля. От якби почитати інші часописи, скажімо, «Кенігсберзьку Гартунгову газету» чи «Рейнську газету», то…
Пані Перманедер не договорила. Виголошуючи свої думки про газету, вона взяла її в руки й почала зневажливо перебігати очима по шпальтах. І ось її погляд спинився на коротенькій замітці в чотири-п’ять рядків… Вона заніміла, поправила рукою пенсне, рот її поволі розтулився… Тоді прочитала замітку до кінця і, притиснувши долоні до щік і відставивши лікті, перелякано зойкнула:
— Не може бути!.. Ні!.. Гердо… Томе… Як ти міг пропустити це?.. Жах!.. Бідна Армгард! Що їй довелось пережити…
Герда підвела голову від шитва, а Томас злякано обернувся до сестри. І пані Перманедер, вкрай схвильована, тремтячим горловим голосом, наголошуючи на фатальному змісті кожного слова, прочитала повідомлення з Ростока про те, що вчора вночі землевласник Ральф фон Майбом застрелився з револьвера в кабінеті свого будинку в Пепенраде. «Причиною, мабуть, були фінансові труднощі. Пан фон Майбом залишив дружину і троє дітей».
Дочитавши, пані Перманедер опустила газету на коліна, відкинулась на спинку крісла і мовчки звела на брата й невістку жалібний, розгублений погляд.
Томас Будденброк відвернувся від неї, ще коли вона читала, і дивився крізь розсунуті завіси в темний салон.
— З револьвера? — запитав він після довгої паузи. І, ще трохи помовчавши, спроквола додав, тихо й глузливо: — Аякже, аристократ!..
Потім знову задумався. Швидкість, з якою він пропускав між пальцями кінчики вусів, дивно контрастувала із закляклою непорушністю тьмяного погляду, спрямованого кудись у порожнечу.
Він не слухав сестри, яка вболівала за майбутнє бідолашної Армгард, не помічав, що Герда, не обертаючи голови, пильно й напружено дивиться на нього своїми близько посадженими, карими очима з синюватими тінями в куточках.
Розділ другий
Томас Будденброк ніколи не зважувався глянути й на майбутнє малого Йоганна так само похмуро й безнадійно, як він дивився на решту свого життя. Його спиняв родинний інстинкт, успадкований і прищеплений пієтет до родинної історії, так само до минулої, як і до майбутньої; а крім того, на його думки про сина впливало ласкаве очікування або ж напружена цікавість, що світилася в очах приятелів і знайомих у місті, в сестри, ба навіть у дам Будденброк із Брайтештрасе, коли вони дивилися на Ганно. Сенатор задоволено помічав, що хоч на самого себе він давно махнув рукою, але про свого малого спадкоємця був здатний ще снувати радісні мрії — про його майбутню діловитість, про те, як він невсипущою працею досягне успіхів, сили, багатства й пошани… Так, тільки турбота про сина сповнювала його вичахле, штучне життя теплом, тривогою і надією.
А що, як йому самому на старість, уже коли він піде на спочинок, випаде щастя побачити повернення давніх часів — часів прадіда Ганно? Чи ця надія таки геть неможлива? Він вважав музику своїм ворогом, але чи й справді вона небезпечна? Припустімо, любов хлопця до компонування свідчить про його не зовсім звичайні нахили, — але ж у систематичному навчанні з паном Пфюлем він не надто далеко сягнув. На його музичні нахили безперечно мала вплив мати, і не дивно, що змалку цей вплив переважав. Але тепер уже настала пора, коли батько також матиме нагоду впливати на сина, потроху перетягати його на свій бік і чоловічою рукою нейтралізувати жіночий вплив. І сенатор вирішив не пропускати жодної такої нагоди.
Перед Великоднем одинадцятирічний Ганно так само, як і його товариш, малий граф Мельн, насилу перейшов до четвертого класу з повторним складанням двох іспитів — з арифметики й географії. Вирішено, що далі хлопець учитиметься на реальному відділі, бо ж, зрозуміла річ, він мав стати купцем і шефом фірми. На батькове запитання, чи йому подобається майбутній фах, Ганно несміливо відповідав: «Так» — коротке «так», без жодних пояснень. Сенатор пробував розворушити його, викликати на розмову — і майже завжди надаремне.
Якби сенатор Будденброк мав двох синів, то напевне меншого послав би вчитися — кінчати гімназію і університет. Але фірмі потрібен був наступник, а крім того, сенатор гадав, що робить малому ласку, звільняючи його від нудного й непотрібного навчання грецької мови. Він вважав, що курс реальної гімназії легший і приступніший і що мрійливо-неуважний Ганно, який, бувало, не зразу схоплював пояснення, часто хворів і пропускав уроки, вчитиметься на реальному відділі з меншим напруженням і з кращими успіхами. Якщо малому Йоганнові Будденброку судилося колись стати тим, до чого він був покликаний і чого від нього сподівалися родичі, то для цього насамперед треба було дбати про його не дуже міцний організм: оберігати його від зайвого перевантаження і загартовувати розумним доглядом.
Своїм каштановим, зачесаним на скісний проділ від білого чола волоссям, яке на скронях усе ж таки вперто кучерявилося, довгими темними віями і золотаво-карими очима Йоганн Будденброк, хоч і носив копенгагенський матроський костюмчик, якось дивно вирізнявся на шкільному подвір’ї й на вулиці серед своїх білявих, сивооких, скандінавського типу товаришів. Останнім часом він дуже виріс, але його ноги в чорних панчохах і руки в зібраних і вистьобаних синіх рукавах були тоненькі й тендітні, як у дівчини, очі, все ще підведені в куточках синюватими тінями, як у його матері, мали вираз сторожкий і несміливий, особливо коли дивилися на когось скоса, уста й далі стискалися сумно, майже скорботно, а коли Ганно, задумавшись, торкався кінчиком язика кутнього зуба, за якого трохи побоювався, так кривилися, що здавалося, ніби він змерз…
