Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Це не відповідь! Зараз кожен з вас зайде до мене і сам на сам доповість, що робив під Віднем і Парканами… Ось ти, Ібрагім–паша, перший і заходь!
Кара–Мустафа пропустив поперед себе Ібрагіма–пашу. Той хотів попрямувати до столу, але Кара–Мустафа показав на інші двері.
— Ні, паша, сюди, будь ласка!
Нічого не підозрюючи, Ібрагім–паша переступив поріг і опинився у просторій напівтемній кімнаті, бо густе гілля дерев затінило вікна. В ту ж мить два капуджі схопили його, мов обценьками, за руки, а третій блискавично накинув на шию удавку. Паша не встиг навіть крикнути, як зашморг здавив йому горло, в очах потемніло…
Височенний капуджі перекинув вірьовку собі через плече, випростався — і паша повис у нього на спині. Якусь хвилину він ще борсався, та скоро затих.
Капуджі–шибениця для певності потримав трохи свою жертву на собі, а потім, переконавшись, що той уже відійшов у райські сади Аллаха, відволік труп на галерею і там швиргонув у куток.
— Один готовий! — сказав, повернувшись до кімнати.
Кара–Мустафа похмуро глипнув на Мурада.
— Клич Каплан–пашу.
До самого вечора тривала розправа. Стомився великий візир. Стомилися кати. Капуджі–шибениця ледве волочив ноги: це не жарт — повісити на власних плечах п’ятдесят одного пашу!
Звістка про жахливу страту швидко розлетілася по місту. Крижаним холодом наповнилися серця тих вищих воєначальників, які ще залишилися живі. Кожен ждав своєї черги…
Кримський хан і граф Текелі кари уникли — вони не з’явилися на виклик великого візира, залишились у своїх військах.
2
В ту ж ніч Кара–Мустафа виїхав з Буди в Бєлград. Тут, у своєму розкішному палаці, не відпочиваючи, сів писати листа султанові. Всю вину за поразку звалив на Мюрад–Гірея, Текелі та пашів. Красномовно описав, як вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухість. А під кінець сповістив, що скарав винуватців на горло, а Мюрад–Гірея, котрий, взявши від Собеського великий бакшиш [84], перший кинувся тікати з поля бою, він владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врешті запевнив султана у відданості і пообіцяв, зібравши сили, зупинити армії союзників, а потім — розбити їх…
Закінчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувій, обв’язав зеленою стьожкою, приклав печатку і тільки тоді закалатав у дзвоник.
Увійшов Мурад–ага.
— Пришли до мене Сафар–бея і Асен–агу, а також приведи дівчину–невільницю Златку. І сам готуйся до від’їзду в Стамбул!
Коли Ненко і Арсен у супроводі Мурад–аги ввійшли до покою великого візира, то були неймовірно вражені тим, що побачили там.
Уже світало, але в підсвічниках ще горіли свічки. За широким різьбленим столом сидів змарнілий, більш ніж звичайно потемнілий на лиці Кара–Мустафа і смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкішно вбрану дівчину, що стояла перед ним.
Це була Златка.
Угледівши Арсена і Ненка, вона скрикнула і зблідла, але миттю опанувала себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль.
Молоді чауші так були вражені несподіваною зустріччю, що остовпіли і забули, як велів етикет, низько вклонитися великому візирові.
Однак Кара–Мустафа, мов заворожений, сидів мовчки у кріслі і не зводив погляду з прекрасної полонянки. Крім неї, нікого не помічав.
Врешті тяжко зітхнув і ледь помітно порухом лівої руки відпустив дівчину.
— Іди! — зірвалося з його уст єдине слово.
Златка пішла до виходу, і тут з темних кутків до неї підійшли Фатіма і Джаліль, яких ні Арсен, ні Ненко спочатку не помітили.
Проходячи мимо Арсена, Златка підвела голову, трохи відкрила шаль і таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен відчув, як кров гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому погляді були і кохання, і біль, і мольба… Дівчина ніби сказала йому: любий, коли ж ти визволиш мене?
Як він утримався і не накоїв непоправного — і сам не знає. А майнула було, мов блискавка, думка — розрядити пістоля в груди Кара–Мустафі, ударити ятаганом Мурада, а потім, схопивши Златку, тікати…
Але — чи далеко б утік?
Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон.
Чауші переглянулись і мовчки вклонилися людині, що, мов чорна статуя, закам’яніло сиділа за столом.
Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж Кара–Мустафа звернув на них увагу. Він ще раз протяжно зітхнув, а потім вийшов з–за столу, тримаючи в руці згорток паперу.
— Поїдете в Стамбул! — сказав стомлено. — Відвезете падишахові мого листа… Коней не жалійте. Купуйте свіжих — гроші на це будуть у вас… Я хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну раніше, ніж туди дійдуть чутки про поразку під Віднем. Султан має знати правду! Але хай цю гірку правду краще скажу я, а не мої недруги… Ви мене зрозуміли?
— Так, наш повелителю.
— Друге… З одним листом з’являтися перед світлі очі падишаха не годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами поїде на чолі загону моїх охоронців Мурад–ага. Крім того, що він охоронятиме вас у дорозі, він повезе від мене в подарунок султанові дівчину–полонянку. Ви бачили її щойно тут. Султан давно прочув про її красу і хотів її мати — хай тепер втішається! Бережіть цю невільницю як зіницю ока. Вслід за вами я відішлю падишахові обоз австрійських красунь–полонянок. Вони прибудуть до Стамбула пізніше, однак скажіть про них султанові, щоб знав…
Почувши, що Кара–Мустафа збирається подарувати Златку султанові, Арсен відчув, як у нього на якусь мить зупинилося серце. З одного нещастя дівчина може потрапити у ще страшніше! Як кажуть, з вогню та в полум’я… Якщо не пощастить визволити в дорозі, спробуй тоді вирвати її із султанського гарему!
Ненко зрозумів стан друга і непомітно торкнувся своїм ліктем його руки: мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився і сказав:
— Все зробимо, як наказує наш преславний володар!
Але Кара–Мустафа не відпускав їх. Заглибившись у думки, пройшовся по м’якому барвистому килимі, трохи постояв перед вікном, потарабанив сухими темними пальцями по фарбованому підвіконню і тільки тоді, мовби зважившись на щось важливе, повернувся і додав:
— І, нарешті, останнє… Потрібно позолотити гірку новину, щоб не такою гіркою здавалась. Заїдете в Ейюб і з моєї скарбниці візьмете зелену скриню з коштовностями. Мурад уже має на це повноваження. Піднесете її султанові разом із дівчиною… Вирушайте негайно і в дорозі не баріться! Все. Ідіть — і хай береже вас Аллах!
3
Арсен був у відчаї: в дорозі Златки не пощастило визволити.
З Бєлграда до Стамбула загін Мурад–аги мчав як вітер. Зупинялися тільки для того, щоб трохи перепочити і погодувати коней. Біля карети, в якій їхала Златка, невідступно вартували два десятки лютих капуджі. Про те, щоб викрасти дівчину, годі було й думати.
В Ейюб вони прибули пізнього осіннього вечора. На їхній подив, тут уже знали про поразку Кара–Мустафи, і в палаці панувала розгубленість, що межувала з панікою. Всі, хто пригрівся під крилом великого візира, з жахом чекали кінця свого благополуччя. Дехто потихеньку лагодився до сумного майбутнього — складав речі, додаючи до них і дещо з майна господаря.
Мурад–ага твердою рукою відразу навів порядок. На кухні кухарі почали готувати для прибулих вечерю. Банщик затопив печі в лазні. Цирульники гострили бритви, щоб привести чаушів і капуджі до вигляду, угодного Аллаху, а рабині витягали зі скринь новий одяг для них, щоб завтра своїм дрантям вони не споганили Високого Порога.
Незважаючи на пізній час, палац сяяв вогнями. Гримів владний голос Мурад–аги. Метушилися слуги, раби й рабині.
Златку помістили в її колишнє помешкання, поставили вартових; до неї могли заходити тільки жінки, які мали приготувати її до завтрашнього ранку, коли вона стане перед ясні очі падишаха.
Арсен і Ненко повечеряли, побували в лазні й руках цирульника і тільки далеко за північ зайшли до відведеної їм кімнати. Обом було не до сну.
