Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головне — розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.

— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, досить скептично посміхаючись.

— Так, — сказав недбало однорічник, — систематизована систематична система написання історії батальйону. Насамперед, ми не можемо відразу здобути велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну… Nihil nisi bene [305].

Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що наш батальйон ось-ось загине і нас розмолотять у друзки або посічуть на капусту. Аж раптом капітан Сагнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас уже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванеку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон іде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікаво, як він нападе на сонного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека за російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір поснулих ворогів. Кожен наш вояк намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому багнет у груди. Майстерно нагострений багнет іде як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише де-не-де сонні вороги здригаються всім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, харчать і дригають ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванеку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про саможертовну рішучість нашого війська, нашпигованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших взводних, скажімо, дванадцятої або тринадцятої роти, відірве голову.

— A propos, — сказав однорічник, ляснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане фельдфебелю, або, по-цивільному кажучи, пане Ванеку. Ви повинні приставити мені список усіх унтер-офіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з дванадцятої роти. Гоуска? Добре. Отже, Гоусці міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло ступить іще кілька кроків, націлиться і зіб’є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але тільки задля нашого Цісарський дім улаштує невелике інтимне свято. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед, ерцгерцогська родина Марії-Валерії переселиться заради Цього з Вальзее до Шенбрунна. Потім, свято матиме чисто інтимний характер і відбуватиметься в залі біля цісарської спальні, яка буде освітлена білими свічками, бо, як відомо, при цісарському дворі не люблять електричних лампочок через можливе коротке замикання. Воно нашого старенького монарха дуже лякає. О шостій годині вечора почнеться свято на честь і славу нашого батальйону. На цю пору приведуть онуків його величності до зали, яка, власне, належить до покоїв небіжки імператриці. Тепер питання, хто буде присутній, крім цісарської сім’ї. Там мусить бути й буде присутній генерал-ад’ютант імператора граф Паар. А що на таких родинних і інтимних бенкетах часом комусь робиться погано, — я не хочу цим сказати, що граф Паар блюватиме з перепою, — бажано, щоб там був присутній лейб-лікар, придворний радник доктор Керцель. Заради порядку, щоб чого доброго придворні лакеї не дозволили собі якихось непристойних витівок по відношенню до придворних дам, присутніх на бенкеті, з’явиться обер-гофмейстер барон Ледерер, камергер граф Белегарде і старша фрейліна графиня Бомбелль, яка грає між придворними дамами ту ж саму роль, що і «мадам» в борделі «У Шугів». Коли зійдеться високодостойне панство, про це повідомлять імператора, а він з’явиться в супроводі своїх онуків, сяде за стіл і виголосить тост на честь нашого маршбатальйону. Після нього візьме слово ерцгерцогиня Марія-Валерія і з особливою вдячністю згадає насамперед про вас, пане фельдфебелю. Звичайно, згідно з моїми записами, наш батальйон зазнає важких, болючих втрат, бо батальйон без загиблих у бою — це не батальйон. Треба буде ще підготувати нову статтю про наших загиблих. Історію батальйону не можна складати лише на основі сухих фактів про перемоги, яких я вже наперед накреслив понад сорок дві. Ви, наприклад, пане Ванеку, поляжете біля невеликої річки, а ось Балоун, який так дивно на нас витріщає очі, загине зовсім іншою смертю, не від кулі, не від шрапнелі, не від гранати. На нього з ворожого літака накинуть лассо і задушать саме в ту хвилину, коли він жертиме обід свого обер-лейтенанта Лукаша.

Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:

— А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав реберце, а потім через нього відсидів цілий місяць. Дійся воля божа!

— Не бійтеся, Балоуне, — потішав його однорічник. — В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів саме в ту мить, як допалися до чужого обіду. Ви ввійдете в історію разом з усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванек.

— А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?

— Не дуже поспішайте, пане фельдфебелю. Так швидко це не робиться.

Однорічник замислився:

— Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, обережно. Чи, може, ви бажаєте бути тяжкопораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки ваші вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Коротше, кожен свого дочекається і кожен з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів перебирати міру, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь так у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванеку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії — найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванек, з пошаною. А ті, що найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю витруть сльози, бо полеглі в бою були герої нашого батальйону».

Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови однорічника про майбутню історію батальйону.