Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. — І Петрушевич повторив: — Що будемо робити?
— Виїздити! — вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.
До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…
— Виїздити!
— Але куди? — Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.— Куди, скажіть-но, виїздити?
— Як і Петлюра, в Румунію!
— До чехів!
— А чому не у Відень?
— Відень — потім! Насамперед — геть звідси!
— Ну, куди? — нетерпляче допитувався Петрушевич.
— Спершу, може, в Чернівці…
— Правильно!
— У Чернівці!
— У Чернівці!!
— У Чернівці!!!
Петрушевич знов підняв правицю: замовкніть нарешті! На душі його запанував спокій. Адже все давно вирішено…
— Значить, будемо виїздити, — остаточно сказав. — Готуйтеся. Кожен одержить у їдальні ложку, виделку, столовий ніж і горнятко… Запасайтеся, у дорозі не буде.
Зал умить опустів. Залишився лише Місьо Устимчик. Витер гострого носика й приступив до Петрушевича.
— Які будуть розпорядження?
— Одне — готуй авто.
— Воно готове. І я давно готовий.
— Чекай вечора і розпорядися від мене, аби стрільці розвідали, чи нема на дорозі денікінців або поляків.
— Розпоряджуся…
«А він таки надійний, — дивився вслід Устимчику. — Хай завжди буде побіля мене…»
З'явився юний зв’язківець. Очі його сяяли:
— Телеграма!
— Телеграма? — Петрушевич завмер. — Звідки?
— Із Жмеринки. Тимцюрак телеграфує, що суд виправдав Тарнавського і Шаманека.
— Ну й слава Господу… — Петрушевичу, однак, уже не до Тарнавського: треба було пакувати валізи.
Хоч день короткий, але котився до вечора надміру довго. Раз у раз до Петрушевича заглядали: вже? ні? коли ж? Виявляється, що, як казав Устимчик, усі давним-давно готові. Тільки чекали команди. Було похмуро, падав то сніг, то студений дощ. Запряжені в дорогу коні їли обрік на подвір’ї. А коли звечоріло, Петрушевич розпорядився:
— Ну, з Богом!
Місьо автомобілем їхав першим, за ним валка возів. Темно, хоч око виколи. Проминули міст через Смотрич, простуючи до Дністра, на Буковину.
Дрібний дощ перейшов у зливу. Вода коням до кісток. Машина забуксувала, і Петрушевич пересів на воза…
XXVIII
Коли Оксана прокинулася, мало не скрикнула від подиву: сонце! Справжнє виразне сонце. А де ж Ярослав? А, він же сказав, що зранку має якусь ділову зустріч. І знов усміхнулась: сонце, сонечко… Змилосердилося. Треба бодай капіточку вийти на свіже повітря. Так давно не було сонця! А Ярослав? Хтозна, коли він повернеться. Вона ненадовго, отут побуде, в скверичку над Бугом, а потім приготує обід, і вони поласують чим є. Надворі віяло свіжістю. Оксана поволі, м’яко ступала рідким ліском, що тягнувся вздовж берега. Стрекотали сороки, наче влітку, постукував дятел, червонів кущик конюшини на галявині. Вона по-дівочому весело зірвала пучечок конюшини — буде маленький букет… Може, зрадіє Ярослав, коли побачить, бо ходить тепер як ніч. Але яке щастя, що їх усіх звільнили, виправдали! Десь він тепер блукає. І носить білу кокарду — денікінець… Тепер усі денікінці. Добре, що мир настав, хоч і тимчасовий. Може, надалі все поправиться. Правда, зле, як каже Ярослав, що у Вінниці повно денікінців. А що робити? Як інакше? Однак же вони нічого поганого нікому не чинять, хіба що оголосили мобілізацію колишніх петлюрівських офіцерів, а також агітують усіх до себе. Зате колишні петлюрівці просяться до галичан, бо таки підписав договір новий командуючий Микитка, піддався Денікіну. А що було робити, коли повно хворих і нема куди подітися? Петрушевич що! Втік собі до Відня й сидить там. А Петлюра драпонув до Румунії. Начальство повтікало, а рядових, як обурюється Ярослав, лишило на опіку Господу Богові…
— Даруйте! — м’яко зупинив Оксанині роздуми чоловічий голос. — Не впізнаєте?
— Чому ж? Впізнаю. Іван Горлицький. Ви бували в нашій школі, навіть радили, чому навчати дітей і як навчати.
— Я давно хотів… — Горлицький дивився на неї дуже пильно. — Власне, хочу, аби ви переговорили з Ярославом.
— Про що?
— Може, бодай капіточку вплинете на нього. Розумієте, становище денікінців погіршується, армія їхня тане, як сніг весною. Тут, звичайно, все закономірно. Найперша причина — більшовики. До того ж ні для кого не секрет, що Микитку і його німецьких штабістів стрільці ладні розірвати на дрібнесенькі шматочки.
— Ярослав розповів мені.
— І не замислювався, що далі буде з армією?
— Він тепер завше мовчить.
— Невже?
— Я не навчена говорити неправди.
— І що, його не болить серце, що в штабі Галицької Армії засіли німецькі офіцери? — недовірливо спитав Горлицький.
— Я вже й не знаю, за що його болить серце, — одверто зізналася Оксана. — Він тепер якийсь страшенно замкнутий.
— А ви чули, що серед стрільців панує думка, аби ввійти в контакт з більшовиками? Ярослав нічого не казав?
— Ні, нічого.
— Вибачте, Оксаночко, що затримав вас, — ввічливо промовив Горлицький, а далі злегка вклонився.
Він пішов, а Оксана, глипнувши йому вслід, довго не могла збагнути, яка мета цієї розмови. Вона так, зрештою, і не збагнула, що треба негайно сказати Ярославу!
Вона, переступивши поріг господи, в якій вони квартирували, здивувалася: Ярослав, чого ніколи не було, лежав одягнутий поверх ліжка. Невже його хтось підпоїв? Вона наблизилася й якомога ласкавіше спитала:
— Ти вже вернувся?
— В хаті дим… — Ярослав тупо дивився в стелю, очі неприродно блищали. — Імла і дим… У мене залізна голова… Хто замінив мені голову? Чому замість моєї голови залізна?
І чому так темно? Оксано, засвіти… Засвіти… Чуєш?
«Тиф! — Оксана жахно розширила зіниці.— Господи мій! В нього тиф!..» — і покотилися сльози.
