Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Недайборщ, — передбачав. Його вела інтуїція…
Турецька ескадра була ген там, за обрієм, а Недайборщ її «бачив». Зважив, що вона стрінеться з вісімдесят третьою чайкою. Власне, у цьому він упевнився щойно півгодини тому, перед тим, як запалив оцю скажену люльку.
— Пильнуй, пильнуй! — пахкаючи димом, говорив Яремкові. І Яремко відповідав: «Пильную!» Він і справді пильнував, він і справді дивився то на обрій, то на чайки з двох боків. Він дивився — і тут йому починало згадуватися далеке морське узбережжя біля Синоша, і уявлялося йому дране вітрило старого Абдалли, і виді—лася йому дивовижна дівчинка—чорнявочка Бібігуль, яка нині чекає на нього, Яремка, у славному місті Переяславі. Уже їй і заміж пора, її однолітки в Туреччині вже по двоє—троє дітей мають. Але якось сказав їй Яремко: «Почекай, моя Бібігуль, дай мені покозакувати». І сказала вона: «Козакуй іще, Яремку, а я тебе вірно—вірно чекатиму, ні на кого не гляну, ні з ким говорити не буду». Сказав їй Яремко: «Чому ж так? Дивись на людей, говори з ними, ми ж не в турецькій стороні живемо, — тільки хто б до тебе не залицявся, не давай йому руки й серця». І вона сказала: «Ні, ні, ніколи! Тільки ти моїм чоловіком, Яремку, будеш». «Мен сені севгелім!» — так по—турецьки сказала йому вона, і означає це: «Я тебе люблю!» Яремкові незручно такі слова казати, а Бібігуль — ні, бо вона ж дівчина, бо ж Господь Бог створив її для кохання…
Яремко дивився на обрій — і обрій здавався йому рожевим. І чекав він, коли з’являться там смугасте вітрило Абдалли, берег і дівоча постать…
А птиці — білі красиві птиці — ширяли в височенному, безкрайому, дивовижному небі, а море виблискувало під ними, і вони, птиці, виблискували, осяяні сонцем, у підхмар’ї.
Недайборщ, побачивши, що молодий козак замріявся, дмухнув на нього тютюновим димом.
Яремко мало не чхнув, тут же отямився, почав вертіти головою в різні боки…
Аж під вечір од вісімдесят третьої чайки передали: попереду — турецька армада, пливе непоспішливо, ми ухиляємося від бою, будемо йти назирці. Сигнал пішов далі — до сто першої і сто десятої, а звідти — аж до двохсотої чайки. Через годину надійшов ще один сигнал: турецькі галери йдуть трьома колонами. Суден багато.
Недайборщ звелів передати на обидва крила своєї флотилії: чайкам від шістдесятого до дев’яносто дев’ятого номера напасти опівночі на останню третину турецького флоту і відірвати її від тієї частини, що пішла вперед; чайкам від сорокового до сто двадцятого номера наздогнати турків до ранку і, зав’язавши бій, відірвати наступну третину турецького флоту; решта чайок нехай переслідує головну, узброєну найбільшими галерами частину цілий день, оточує її і опівночі при місяці веде бій на знищення; можливі різні зміни — тоді кожній чайці діяти відповідно до ситуації, але маючи на увазі загальне завдання для всіх…
Кожна чайка добре знає своє завдання — одні мусили розривати стрій турецьких кораблів, другі — йти на абордаж, треті — вести обстріл ворога.
Наказ від Недайборща пішов на захід і на схід. Ще через півгодини три чверті чайок різко змінили свій курс — вони пішли навздогін турецькому флотові. Одні — навздогін, Другі — напереріз, треті — наввипередки.
Одна чверть козацької флотилії залишиться тут, на попередньому місці. Але не надовго — на дві доби. Це — про всяк випадок. Аби не пропустити підмоги. А також для того, щоб не прорвався назад жоден утікач, якщо турецький флот буде розгромлено…
На сході і небо стало синьо—темним. І на тлі цього неба десь аж біля обрію літали білі птиці. Вони ширяли вільно—вільно, мов плавали в безмежжі вечора.
Яремко намагався згадати, як вони звуться, ці красиві птиці, а в серці стукало дівоче ім’я: Бібігуль, Бібігуль, Бібігуль…
По обіді двадцятисотенний загін козаків Андрія Закривидороги їхав вулицями славного города Умані!
Кінь—бахмат Урхан нового полковника війська запорізького весело пряв ушима і позирав у всі боки. Козаки їхали організованим строєм, наче то були не галайбухи—нетяги, а добре навчені й дисципліновані жовніри самого регіментара Брацлавського полку коронного хорунжого Стефана Хмелецького. Пилюка курілася за козацтвом, сонце весело гріло, вершники здавалися орлами!
Вони їхали мовчки, не співали, бо не хотіли тривожити уманських міщан і дратувати магнатів панів Калиновських, чий замок виднівся над містом.
Андрій Закривидорога не хотів, щоб пани мали привід для причіпки: козаки, мовляв, шуміли, бешкетували на землях Калиновських.
Бомага на право постою у володіннях Калиновських, підписана брацлавським регіментаром коронним хорунжим Стефаном Хмелецьким, лежала у кишені полковника Андрія Закривидороги.
На обличчях уманських міщан не було ні радості, ні привітного усміху — всі вони були понасуплювані, як сичі. Євреї та вірмени позачиняли свої крамниці, мадяри позамикали свої корчми. Навіть пообідати козакам не було де!
Андрій Закривидорога, обернувшись, гукнув:
— Спокій, товариство!
І товариство дотримувало спокою.
Хоч на душі в Андрія було важко. Як же це так?! Адже вони, козаки, не на веселу прогулянку їдуть! Адже їдуть вони захищати цей край, де поосідали всі ці магнати, корчмарі, крамарі, захищати його від турків! І оце — така зустріч!
Красиві костьоли, церкви, палаци, кам’яниці, крамниці, постоялі двори відверталися од козаків. Велетенська цитадель дивилася з—за ровів на козаків, мов би промовляючи: «А що ви мені зробите? Та сюди хоч самого Чінгісхана приведи — і то встоять ці мури!»
Перед магістратом Закривидорога спішився, наказавши козакам не злазити з коней. Ніхто його не стрів. Чудесно! Все відбувалося так, як знав наперед Михайло Дорошенко. Володарі цього краю не хотіли знати ніяких козаків, та й королівську владу ігнорували теж…
Козаки стояли на своїх місцях, коли Закривидорога вийшов з магістрату:
— Товариство! Магістрат не дозволяє нам ставати на постій у городі Умані. Наказ коронного хорунжого Хмелецького для них є ніц не вартим папірцем. Запам’ятаймо це, товариство!.. А тепер — їдемо до палацу Калиновських!
Дві тисячі вершників у суворому мовчанні, яке не обіцяло нічого доброго, промчало вулицями Умані…
Палац Калиновського був дивом зодчества. Між замком і містом — ріка, через ріку — міст, за рікою — рів, наповнений водою, за ровом — дерев’яний мур, у бійницях дрімали гармати.
Андрій Закривидорога зупинив свого Урхана і, притримуючи шапку—бирку, подивився на верхні поверхи палацу Калиновських. Йому навіть здалося, іцо в одному з вікон він побачив бундючну пику з вусами та борідкою. «Ех, пустити б йому в пику татарську стрілу!» — майнула думка, але тут же Андрій відігнав її від себе. Буде ще час поквитатися і з Калиновськими, і з Потоцькими, і з Конецпольськими! Та й зі своїми, православними, магнатами теж — Острозькими та іншими!..
За муром з’явилися голови вояків Калиновського, вийшов пишно вбраний поляк при зброї.
— Єстем комісарем Треп’ядьковським! Що треба?
— Я полковник війська запорізького Закривидорога! Ось мої клейноди!
— Що треба?
— Маю доручення коронного хорунжого до самого Калиновського!
— Пан Марцін Калиновський нікого не приймає!
— І це — все, що ви можете сказати, комісаре Треп’ядьковський?
— Це — все!.. А більше можуть сказати оці гармати й фальконети!..
— Гаразд! З вашими гарматами й фальконетами поговоримо пізніше. Нехай комісар Треп’ядьковський передасть мою обіцянку Калиновському!..
Кінь—бахмат Урхан здибився, повернув крупом до пана Треп’ядьковського. Андрій Закривидорога осадив коня і спокійно наказав своїм воякам виїздити на брацлав—ський шлях. Власне, цей спокій надто дорого йому давався, кортіло сказати Треп’ядьковському найобразливіші слова, але з його вуст не вирвалося жодного слова. Нічого! Він, Закривидорога, знаменито розправиться з Калиновським та Треп’ядьковським. У нього для цього є причина. А зараз треба негайно написати цидулу до гетьмана про те, як козаків прийняла Умань та її магнат Калиновський. Хай знає круль Сигізмунд, хай знає сейм, — і хай вони всі не дивуються, якщо полковник Закривидорога покарає самозакоханого поляка, котрий корчить із себе іспанського гранда.
