Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
– Слухай, Євгене, я докладно розпитав Римму, як сидів Шейченко, – Бухов несподівано скупо усміхнувся. – Сидів, мов на спортивному коні, лише ліва нога спущена в коридор, і лівою рукою тримався за стіну над головою. Підвіконня там широке. Скинути людину нелегко в такому положенні. Переконався: сьогодні сам сидів на підвіконні, правда, на другому поверсі.
– І тебе ніхто не бачив з вулиці?
– А я експериментував у кабінеті помічника з вікнами у двір.
Молодець Денис. А він не здогадався спробувати. Євген уявив Шейченка: ліва нога над батареєю опалення, ліва рука піднята над головою… Стривай, саме на лівому боці сорочки чорна смуга і на тому місці на тілі садно…
– Ти зараз Євгене, міркував над чорною смугою.
– Вгадав. А звідки вона взялася?
– Досі загадка, – розвів руками Бухов. – На шляху від рогу будинку до підвіконня ніде ніякої сажі, щоб забруднитись.
– Знаєш, Денисе, у мене іноді з являється дивне почуття: ніби ми займаємось не нещасним випадком, а прискіпливо шукаємо доказів убивства. Чого б це? – стенув плечима Євген. – Мовби шиємо справу білими нитками.
– Бо тобі шкода Віталія, напівсироти, його матері, і раптом починають спливати різні підозрілі факти й непривабливі вчинки загиблого, – пояснив слідчий. – Звичайно, підтвердити, що стався нещасний випадок, неважко. Втім, навіть коли б не було чорної смуги і золотого імперіала, залишилося б запитання: чому Шейченко опинився в чужому будинку? І з’явилася б Римма Полякова, й потяглася б ниточка…
Тополюк не заперечив. Бухов точно визначив причину його сумнівів. Вони багато гарного чули про Віталія і його друзів. І несподівано під час розслідування за зовнішніми ознаками нещасного випадку проглянув злочин, а образ небіжчика, двох його однокласників тьмянішав… Гірко. їм лише по сімнадцять років. Євген задивився у розчинене вікно. У гіллі каштана, серед молодого листя, безжурно стрибали і цвірінькали горобці. Гадав, чи не поламається їхня робоча версія. Досвід підказував: змін і доповнень у наступні дні не бракуватиме.
– Тепер, Денисе, нам залишилося відповісти на кілька головних запитань. І тоді, можливо, справі кінець.
– На які саме? – слідчий потягся до стола й взяв з-під паперів золоту брошку-вітрильник, помилувався нею. – Ну-ну, я слухаю.
– Де взяв імперіал Шейх? Хто Кривий і Сивий? Останніх слід розшукати, – додав Євген.
– Стержневі питання і взаємопов’язані. Кривий, мабуть, місцевий: добре знає житловий масив, – вголос міркував Бухов. – А от Сивий… Насторожує, що він не з’являвся в залі кафе. Чому? Зайва обережність: не потрапляти на очі друзям Шейченка?
– Мабуть… – Тополюк поглядав на брошку, сяючу в пальцях Дениса. Справжній мистецький витвір: маленький, стрімкий люгер під трьома рейковими вітрилами.
– Вилучив у Римми?
– Вона боїться тримати її вдома, щоб не знайшли батьки. Коштовна річ.
Йому теж закортіло взяти брошку в руки.
– Дай погляну.
Легенька – грамів чотири золота. На зворотному боці защіпка. Євген придивився до вітрил.
– Де твоя лупа?
– А що там? – нахилився до нього слідчий.
Під лупою на кожному вітрилі оперуповноважений виразно побачив вирізблені чимось гострим три літери – В, І і Т. Денис й собі подивився.
– «ВІТ», – прочитав. – Хм, а я не помітив. Маєш гострий зір.
– Напевне, скорочено «Віталій», – сказав Тополюк.
– Другий, за імперіалом, речовий доказ, – зауважив Бухов. – Ще й з автографом.
– Ось ознайомся, – слідчий подав Тополюку грубу теку. – Пам’ятаєш, я казав, що прізвище Біронський мені наче знайоме?
– Казав.
На теці напис: «Про золоті зливки». Євген почав гортати сторінки. її суть: двоє молодиків з вищою освітою – інженер і хімік – скуповували позолочені корпуси годинників і виплавляли з них коштовний метал. Здавалося б, якісь міліграми… Однак, буваючи у відрядженнях в різних містах, вони придбали велику кількість корпусів і виплавили таким чином близько кілограма золота, продали його спекулянтам і махінаторам.
– Читай, де закладки, – порадив Євгенові Денис, щоб Тополюк не гаяв дарма часу.
«З протоколу допиту Кастрафіна В.А.
СЛІДЧИЙ. Скільки ви особисто скупили корпусів?
КАСТРАФІН. Я не лічив.
СЛІДЧИЙ. Чий це блокнот?
КАСТРАФІН. Мій.
СЛІДЧИЙ. Ось у ньому записи: Київ – 93, Львів – 105, Одеса – 201, Запоріжжя – 88. Продовжувати?
КАСТРАФІН. Не треба. Я скупив їх близько семисот штук. Записи робив для звіту.
СЛІДЧИЙ. У кого скуповували?
КАСТРАФІН. У майстрів-годинникарів.
СЛІДЧИЙ. Як же ви їм пояснювали свою покупку?
КАСТРАФІН. Хочу, мовляв, обновити годинники дружині, собі, матері, батькові, тещі.
СЛІДЧИЙ. А в нашому місті у кого ви купляли?
КАСТРАФІН. У всіх майстернях.
СЛІДЧИЙ. Назвіть їх.
КАСТРАФІН. У побуткомбінатівських на площах Перемоги, Гагаріна і Леніна, на автобусному, залізничному і авіавокзалах, при готелях «Поділля», «Південний», «Жовтневий», магазині «Сувенір» і центральному універмазі».
Під другою закладкою у справі знаходився такий документ:
«Слідчому прокуратури тов. Сластіну С.Д.
В січні 1982 року до мене під час роботи звернувся незнайомий чоловік з проханням продати 15 позолочених корпусів для оновлення годинників членам своєї сім’ї і родичам. Нічого не підозрюючи поганого і протизаконного, я відпустив йому 15 позолочених корпусів. Більше той чоловік ніколи до мене не звертався з подібним проханням, і я ніде його не зустрічав.
Біронський С.А., майстер-годинникар
центрального універмагу.
27 березня 1983 року».
Біронський! Батько Ігоря! Чудасія. Гарна пам’ять у Бухова! Минуло ж два роки… Євгенову увагу привернув наступний аркуш:
«Протокол свідчення гр. Біронського С.А.»
СЛІДЧИЙ. Станіславе Андрійовичу, від вас Кастрафін отримав 15 позолочених корпусів.
БІРОНСЬКИЙ. Так, я про це написав.
СЛІДЧИЙ. А як ви їх оформили документально?
БІРОНСЬКИЙ. Розумієте… е-е… виписав квитанції.
СЛІДЧИЙ. На різних вигаданих осіб? Ну-ну, ви не соромтесь, кажіть. Адже ми все знаємо.
БІРОНСЬКИЙ. На різних і вигаданих.
СЛІДЧИЙ. І взяли гроші з Кастрафіна ще й за нібито виконану вами роботу по заміні корпусів?
БІРОНСЬКИЙ. Взяв. У мене ж план.
СЛІДЧИЙ. Однак ми не знайшли квитанцій. Де ж вони?
БІРОНСЬКИИ. Напевно, загубились. Я добре пам’ятаю, як виписував. Ні, це неможливо! Ви не думайте, я не привласнив гроші. Боже борони. Клянуся вам, ніколи й копійки…»
Тополюк згорнув справу.
– Зрозумів, Євгене? – промовисто запитав Денис.
– Ясно, як по дню. І чим відбувся Біронський?
– Переляком, позбавленням премії за місяць і обговоренням його вчинку на профспілкових зборах. Він виконував план, – іронічно закінчив Бухов.
– План власної кишені, – докинув Тополюк.
– Еге. Тепер про Біронську, – Денис постукав пальцями по столі. – Мати Ігоря за останні сім років поміняла п’ять місць роботи. В тих магазинах, звідки вона розраховувалась, завжди виявляли нестачу. Як ведеться, суму розкидали на всіх працівників, і Біронська вносила свою частку, а невдовзі подавала заяву…
– Цікава сімейка. Ти добряче сьогодні попрацював. А що за люди батьки Аркадія Апостолова?
– Про них у мене ніякої інформації. В суботу й неділю завод не працює. До речі, золоті імперіали досі не проходили в жодній справі. Дуже рідкісні, наче луїдори.
– Тим дивніше. Звідки він у Шейха?
Вони ще з півгодини обмірковували здобуті відомості й факти. Нещасний випадок уже обріс ними, ніби грудка снігу, пущена з гори. Куди заведе їх розслідування?
– Не забудь, завтра до матері Віталія, – нагадав наприкінці Бухов.
12
Євген незчувся, як заснув: напікшись на сонці, поволі поринув у благодатний спокій. Нічого не снилося. Прокинувся від прохолодних крапель, що падали йому на груди. Поруч стояв Бухов з кволою посмішкою, в синій сорочці й темно-сірих штанах. З його правої руки скрапувала вода. Євген глипнув на годинник- 18.50, звівся. Як одна мить пролетіло тридцять хвилин.
