Лялька - Прус Болеслав (серия книг txt) 📗
Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.
— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.
Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:
— Ти не гніваєшся, старий?
— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…
— Що ж у вас чувати, скажи?
— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.
Потрібен ще один продавець.
— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.
— Дрібниці.
Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.
— А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у— В місті…
— Постійні покупці всі нас відвідують? — перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.
— Всі. Навіть з’явились нові.
— А… а…
Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.
— А Ленцький купує у нас?..
— Частіше бере набір.
— Значить, бере… — Вокульський передихнув. — Як же його справи?
— Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.
Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.
— Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?
— Ні.
— І не виходить?
— Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…
Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.
— Любий ти мій старигане! — сказав він, беручи Ігнаца за руку. — Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?
Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.
Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:
— Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів — на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.
Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.
— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.
— Хіба я на тебе ображаюсь?
— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.
Вокульському стало ніяково.
— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.
— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.
— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.
Хто там в них виступав?..
— Ну, я на такі дурниці не ходжу.
— Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?
— Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.
— А може, тугою, — перебив Вокульський. — Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.
Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:
— Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї — все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, — оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.
— Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, — тихо промовив пан Ігнац.
— Від того дня на мене напала дивна хвороба, — вів далі Вокульський. — Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, — я був більш-менш спокійний.
Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, — ти розумієш, Ігнаце, — наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.
Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.
Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?» [15] І справді, що зі мною сталось…
— Нічого не розумію, — перебив його Ігнац. — Що ж воно за шаленство?
— Що?.. Туга.
— За чим?
Вокульський здригнувся.
— За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…
— Чому ж ти не повертався?
— А що б це мені помогло?.. А зрештою — не міг.
— Не міг? — перепитав Ігнац.
— Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, — нетерпляче відповів Вокульський. — Вмерти тут чи там — однаково… Дай мені вина, — раптом закінчив він, простягаючи руку.
Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.
— Облиш, — сказав він, — ти вже й так збуджений…
— Через те й хочу пити…
— Через те ти й не повинен пити, — перебив Ігнац. — Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, — додав він з притиском.
Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:
— Помиляєшся.
— Зараз я тобі доведу, — відповів Ігнац стишеним голосом, — Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…
— Безумовно, — сказав Вокульський, подумавши.
— Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..
— Правильно.
Жецький нахилився до його вуха.
— А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…
— Хто його знає, може, ти й угадав.
— Я вгадую більше, ніж ти думаєш…
Вокульський раптом зареготав.
— Ага, он що ти думаєш! — вигукнув він. — Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.
15
Цитата з вірша Міцкевича «До Г***». Прус цитує з пам’яті; у Міцкевича: «Пілігриме…»