Зброя вогню - Завітайло Тарас (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.
— Мефодій загинув…
Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.
— Не встиг… — тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. — Прости, брате… Прости, друже…
— Ні! Дивіться! — раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. — Він живий!
Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.
— Живий! Живий, погань! — радісно вигукнув Никодим.
Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.
— Мефодію! — ніжно проказала Пташка.
Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.
— Пташко, ти можеш говорити?
Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.
— Можу, — ледь чутно проказала вона.
Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.
— Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! — обняв дівчинку упир.
— Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.
— Не буду, — усміхнувся упир, не розкриваючи губ.
— І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…
Мефодій трохи зніяковів.
— Хм… Яка тямуща дівчинка! — Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: — Андрію, де татари?
— Всіх положили, живим узяли тільки одного.
Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.
— Здоров був, Мефодію! — подав він руку упиреві.
— Здоров, отамане, — сказав упир і потис руку козакові. — Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?
Останні слова Мефодія заглушив грім.
— Що? — перепитав отаман.
— Що говорить?
— Мовчить, шельма, — відповів отаман. — Та нічого, у нас — заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей — лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…
З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:
— Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…
— Збирай, Мефодію, людей, — сказав отаман. — Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…
Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.
— А ти хто такий будеш? Басурман? — сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.
— Ні, я це… Родич мірошника… — збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.
— А голос твій мені наче знайомий, — не вгавав отаман. — Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! — крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. — Скільки вас?
— Зі мною тринадцять.
— Чули?
Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.
До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.
Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.
— По-нашому говориш? — підступився до татарина Дорош.
Худий нукер з ріденькими вусиками, жовтим пергаментним обличчям і вузькими щілинками розкосих очей презирливо скривився.
— Андрію, запитай його, де збирається головний загін.
Андрій повторив питання по-татарськи.
У відповідь на це татарин плюнув на підлогу під ноги отаманові.
— Розкажи-но йому, що ми зараз з ним зробимо. Тільки розпиши якнайкраще!
Андрій гидливо усміхнувся і почав щось швидко говорити по-татарськи. Речі, про які говорив козак не обіцяли нічого хорошого полоненому, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він продовжував спокійно дивитися на козака, а коли той закінчив, кинув у відповідь кілька коротких фраз і усміхнувся ще огидніше, ніж Андрій.
— М-да-а-а-а… — протягнув Андрій. — Розв’язати йому язика буде нелегко…
— Але ми спробуємо, — сказав отаман. — Поклич-но, Андрію, сюди Івана Колія, побачимо, якої тоді заспіває цей пес…
Андрій уже подався був до виходу, але в цей момент відчинилися двері, й на порозі з’явився Мефодій.
— Як успіхи? — запитав він, кивнувши на татарина, а той, почувши його голос і не маючи можливості побачити лице Мефодія, якось дивно стрепенувся.
— Поки що мовчить, — відповів Андрій, — але ми зараз Колія позвемо, а тоді…
— О! — раптом перебив Андрія Мефодій. — Давній знайомий! Упізнаєш мене? — упир виступив на світло, звісно, не відкинувши при цьому тіні.
Татарин дико витріщив очі. Мефодій присів навпочіпки в кількох кроках від татарина.
— По баньках бачу, що впізнаєш… Та й я тебе запам’ятав… Не треба, хлопці, Івана, — сказав він, пильно дивлячись в очі бусурману. — Що ми, звірі, чи що… Я сам спробую!
Козаки тільки плечима стенули.
— По-нашому говорить?
— Ні, начебто, — відповів Андрій.
— Гаразд, гаразд… Приступимо.
Мефодій став повільно наближатися до татарина, той одразу зіщулився і завовтузився на лавці. Упир зупинився у двох кроках від полоненого.
— Дивися! — сказав він і підняв угору руку.
Пальці на руці раптом почали неприродно видовжуватися, шкіра потемніла і вкрилася шерстю, гачками витягнулися міцні чорні пазурі. Упир підняв другу руку — ті ж метаморфози відбулися і з нею. Потім і обличчя упиря почало темніти, видовжуватися, набувати дивної трикутної форми і вкриватися шерстю. У розширених і чорних, як смола, очах упиря прорізалися вертикальними щілинками вогненні зіниці. Одяг на Мефодію пішов по швах, і показалося тіло, вкрите чорною лискучою шерстю. За спиною розправилися кажанячі крила.
Упир розкрив вузьку, зубату пащу і жахливо зашипів, висолопивши червоного, як кров, язика. Потім він блискавкою кинувся до татарина, схопив його своїми пазуристими лапами і почав щось швидко говорити йому по-татарськи, час від часу перериваючи свою тираду лиховісним шипінням. Опісля кинув блідого, як небіжчик, нукера під ноги козакам. Той, гепнувшись, припав до ніг козаків і, цілуючи чоботи, закричав по-українськи, щоправда, з відчутним бусурманським акцентом:
— Пощадіть! Не допустіть! Я все розкажу! Верст за тридцять від того хутора, що ми спалили, буде збір… Всього триста чоловік кінноти… В степу, де яри починаються, три баби кам’яні стоять… Вони одні там на всю округу… Показати можу! Через три дні збір!
Татарин не припиняв плазувати перед козаками, які ошелешено дивилися на нього.
— Ти диви, по-нашому заговорив… — першим оговтався Андрій.
Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.
— Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде — цей он як репетував.
— Та я й сам мало не обгирився, — геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. — Що ти йому такого наговорив?
— Е, пусте, — махнув рукою упир.
— Андрію, так що він йому говорив?
— У-у! — прокашлявся Андрій. — Не дивно, що він по-нашому защебетав…
Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.
— Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі — багато ночей — буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.
— Ясно, — сказав Дорош. — Ну, а так що обіцяв?
— Швидку смерть, — відповів Мефодій.
Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.
