Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Ідея, як ви розумієте, просто блискуча. Втім, я не програміст і не електротехнік, тому в мене не було ні знань, ні часу, необхідних для її практичної реалізації. Натомість у мене був вертлявий мозок. Отож я вирішив трошки схитрувати і три роки тому, зробивши спершу непогану рекламу, вирушив у турне центральною Україною, пропонуючи фермерам наукове чудо — GPS-навігатор для овечок, який нібито допомагав у пошуку загублених тварин. Без зайвої скромності скажу, що пристрій мав просто шалений успіх…
Поки Тьомик нишпорив по штаті, шукаючи чарівні гриби, я інтенсивно моніторив ринок. Десь на третьому тижні я підвів остаточний підсумок наших поневірянь: перше — проблема зникнення окремих овець, що відбилися від стада, у Мексиці є такою ж актуальною, як і в Україні, через що GPS-навігатор для овечок має всі шанси стати популярним серед мексиканських фермерів, а значить — непогано продаватися; і друге — мексиканські чарівні гриби є всього-на-всього вигадкою, позаяк за цілий місяць форсованих пошуків та палких випитувань ми так і не натрапили на слід галюциногенів і не знайшли жодного курандеро або шамана, який слугує провідником під час психоделічних мандрів іншими світами.
— Ніяких Psilocybe mexicana просто не існує! — безперестану повторював я Тьомику. — Це просто вигадка американців. Кидай, друже, цю марудну справу — ми за три тижні нормальних грибів не бачили, не те що галюциногенних. Давай-но краще повернемось у столицю штату і візьмемося за серйозні справи. Є в мене одна ідейка…
Однак Тьомик рішуче випинав уперед щелепу і хитав головою.
— Ще трохи, Максе, дай мені ще трохи часу, — тихо казав він, — я відчуваю, що ми десь поряд. Я їх обов’язково знайду.
Що далі ми забиралися на північ, тим менше згадок про чарівні гриби траплялося серед мексиканців і тим більше мене дратувала осляча впертість Тьомика. Задум нової авантюри під кодовою назвою «G-ндо/М» (читається «джі-ен-де-о-дріб-ем»; буквочка «М» у кінці означає «Мексика») остаточно визрів у моїй голові, через що кожна хвилина, проведена серед безлюдних нетрищ і сіро-бурих скель Оахаки, видавалася мені безглуздою й марною тратою часу. Наприкінці четвертого тижня у мене увірвався терпець.
— Друже, ти як знаєш, а мені це все осточортіло. Я хочу зайнятися ділом замість того, щоб гасати горами, шукаючи якісь смердючі поганки.
— Це не поганки! — огризнувся мій товариш.
Я лиш відмахнувся від нього:
— Та мені байдуже! Я повертаюся в столицю. Ти, якщо хочеш, можеш продовжувати пошуки, зустрінемося пізніше в Оахаці.
Артем не заперечував.
Ось так ми розділилися. Домовившись попередньо про дату та місце зустрічі, я взяв певну суму грошей (достатню для того, щоб почати овечко-навігаторний бізнес) і чуйно попрощався з напарником. Тьомик, охлялий та вимучений, але все з тим же гарячковим полиском у очах, закинув схудлий наплічник на одне плече і пошурував на північ. Я провів його тужливим поглядом, кинувши наостанок кілька застережних настанов, після чого потюпав до автостанції і найближчим автобусом рушив до Оахаки, столиці штату.
Прибувши в місто, я першим ділом помчав у найближчий інтернет-клуб, звідки замовив усе необхідне обладнання для того, щоби наклепати кілька комплектів GPS-навігаторів. Затим я завітав до редакції місцевої газети, де за немалі гроші втиснув на передовицю перекладену іспанською статтю про шалену вигоду, яку обіцяє використання новітніх пошукових систем, розроблених спеціально для мексиканських високогірних овечок. Я не поскупився і заплатив за рекламу в цій газеті на цілий місяць наперед, запропонувавши всім охочим випробувати пошуковий навігатор на власних стадах. До оголошення додавалися мій телефон та адреса готелю.
Як я й сподівався, підприємливі фермери відгукнулися напрочуд швидко. Дзвінки один за одним надходили з усіх кінців штату. Скотарі цікавилися розмірами передавачів, випитували строк служби навігатора, радіус його дії, надійність та конфіденційність передачі даних через Інтернет тощо. Я радо відповідав на їхні запитання, після чого запрошував всіх брати з собою овець і їхати наступної суботи до Оахаки, обіцяючи продемонструвати свій високотехнологічний продукт у дії.
У чому ж каверза? Невже, спитаєте ви (певно, аж бризкаючи слиною від справедливого обурення), я опустився до того, що нахабно впарював довірливим селянам непрацюючі GPS- навігатори для овечок? Звісно, що ні — так само обурливо відрубаю я. Хіба ви думаєте, що я такий закінчений мерзотник? Насправді все працювало. За винятком того, що маячки, вживлені в овечок, не посилали ніяких сигналів, а приймач нічого не приймав. У дійсності пропонований мною мікропроцесорний чіп був звичайною залізячкою, абсолютно безпечним крихітним шматком металу, який, наче скалку, запихали під шкіру вівці, а навігатор являв собою найдешевший кишеньковий комунікатор, з якого була видалена оригінальна прошивка, а на її місце завантажено одну єдину простеньку програму, котра… малювала на екрані задану кількість точок, рухаючи ними у довільних напрямках. Оскільки селянин не міг візуально визначити, в яких саме овечок вшито передавач, складалося враження, що навігатор відображає переміщення всього стада. Бачите, як усе просто? Навіть якщо врахувати знижку, яку я надавав при закупівлі оптових партій, чистий профіт складав 4800 %. Ну хіба не золота жила, ге?
Суботнього ранку в хол мого готелю набилося кілька десятків тлустих скотарів з усіх закапелків штату. Поки я чепурився, навмисне тягнучи час перед виходом на публіку, високоповажні сеньйори жваво обговорювали між собою мій геніальний винахід, про який їм раніше не доводилося чути. Зрештою о пів на десяту, довівши напругу в залі коло рецепції до найвищої точки, я спустився вниз. На мені був легкий світло-синій костюмчик, жовто-коричневі лискучі туфлі і шкіряний ковбойський капелюх із загнутими крисами. Оахакські фермери аж охнули при моїй появі — безумовно, я вмію справляти враження.
Спочатку ми всі разом поїхали у найдорожчий оахакський ресторан, де я пригостив поважних гостей ситним ленчем, після того скотарі взялись за каву, а я на цифровому проекторі (все було підготовлено завчасно) продемонстрував презентацію, в якій розповідалося про історію винаходу, його розробку та успішне застосування на полях Європи.
— Невже ви все це зробили сам? — зачудовано допитувалися селяни.
— Не зовсім, — відказував я. — У мене є напарник, такий високий, русявий, може, ви його навіть бачили. Він одразу кидається в очі. Словом, славний хлопчина. Він зараз… е-е-е… займається промоцією навігаторів на півночі штату. Не переймайтеся, друзі, ви ще матимете нагоду з ним познайомитися.
Мексиканці були вбиті наповал. Кілька чоловік, певно, найбагатші з усієї компанії, на кілька хвилин відлучилися і про щось дуже запекло радилися у коридорі ресторану. Потому вони повернулися і сказали, що готові укласти зі мною ексклюзивну угоду про поставку великої партії GPS-навігаторів для всього штату.
Діло лишалося за малим — показати навігатор у дії…
Пополудні наше респектабельне товариство, порозсідавшись по пузатих джипах, виїхало у поля в долину коло Оахаки. Як я й просив, майже кожен вівчар привіз із собою кілька овечок для живого експерименту, через що вицвілий від спеки лан нагадував виставку досягнень вівчарського господарства.
Я не марнував часу. Накинув на себе халат і, обливаючись потом від смолянистої спеки, заходився вживлювати мікрочіпи в тіла піддослідних тварин. Двоє мексиканців допомагали мені. Вони тримали овечок, поки я пінцетом запихав крихітні шматочки металу під шкіру нещасним тваринам. Хвилин за сорок з цим було покінчено. Я дістав з кишені і увімкнув свій чудо-пристрій. Фермери тісною спітнілою ватагою обступили мене, нависаючи кудлатими чорнявими головами над маленьким рідкокристалічним екраном. Напустивши на себе поважнючого вигляду, наче Ейнштейн під час лекції, я зробив необхідні настройки і з готовністю запустив навігатор по руках.
