Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Він узяв мою руку в свою й притиснув мене до грудей, я заплющила очі та підкорилася його сильним рукам. Тоді раптом відчула якісь поштовхи в грудях, лише в той момент зрозуміла, що вже давно їх не усвідомлювала, — то ожило моє серце, воно повільно, але впевнено забилося, як маленька пташечка, що довго спала й нарешті прокинулася. Кудись зникла втома, яка вже давно не залишала мене. Я вдихнула на повні груди весняного повітря, і жилами потекло нове життя, подароване ним.
Не знаю, як довго ми стояли отак, притулившись одне до одного, посеред вулиці, не відаю, як реагували на нас перехожі. Та яке це має значення?
Перегодом ми сиділи на лавці біля моря, моя рука й досі була в його руці, ми довго мовчали про все на світі, серце сповнювалося щастям.
Не знаю, як опинилася вдома, що робила потім, мені здавалося, що й досі сиджу поруч із ним, що він і тепер дивиться мені в вічі. Я була щасливою, насправді.
Тепер кожного дня приходила до моря, сідала на ту лаву, клала голову йому на плече — і мовчала. Над нами висіло добре й щире небо, хвилі, немов білі баранці, буцали берег, про щось кричали чайки в височині. Мені було добре поруч із ним. Між нами не було ні любові, ні ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки — щось значно більше. Лише з ним я була не сама… Хотіла, щоби це ніколи не закінчувалося.
Одного разу, як завше, я прийшла на наше місце, він ніжно обійняв мене і вперше заговорив, сказав, що йому час іти. Я відразу все зрозуміла. Мені відняло мову, голова знову стала чавунною, втома знову охопила. Чайки більше не кричали. Навіть не треба було піднімати голову, я й так відчула, що він пішов.
Серце знову завмерло. Але треба жити далі, без нього це перетворилося на існування. Безсонними ночами, довгими місяцями я намагалася забути його і як добре було поруч із ним. Удень я була сніговою королевою, а вночі — беззахисною маленькою дівчинкою. Але я запхнула ці спогади на дальню полицю.
І ось сьогодні йду вулицею, і ці спогади, немов раптова злива, нахлинули. Гучна музика не допомагає. Раптом хтось поклав руку мені на плече. Завмерла, не обертаюся, знаю, що це він. Але було щось нове в його доторкові, щось неймовірно чудове. Він повільно нахилився до мого вуха й прошепотів: «Я повернувся, тепер ніколи не залишу тебе саму, я завжди буду поруч…». Повертаюся до нього обличчям і зразу розумію, що в ньому змінилося: він справжній, тепер він повністю зі мною. Ласкаво всміхається, бере мене за руку і, дивлячись у вічі, стиха промовляє: «Я подарую тобі світ, що живе в моїх очах, ми створимо його разом…».
Марина Василюк
Кремове тістечко
Цей сніг, мабуть, ніколи не скінчиться! Але як же чудово, коли все таке білосніжне, ніби вкрите збитими вершками! Такі думки переслідували мене, затяту ласунку, коли я прямувала до магазину, щоби купити чогось смачненького. Нашвидкуруч одягнена, зовсім не нафарбована, я йшла дедалі швидше.
У кондитерському відділі супермаркету не було нікого. Я замріяно стояла біля вітрини, уявляючи себе з чашкою гарячого чаю по той бік скла! «Весною влаштую собі „dolchevіta-капут“, а поки що можна», — ще раз заспокоїла себе, коли картинка бегемотика в купальнику знову з’явилася в моїй уяві. А слідом за нею виринули слова якоїсь богемної дами про те, що чоловіки люблять струнких, елегантних. Мені ж важко віднести себе ну хоч до однієї з категорій. Звичайна повненька провінціалочка, без жодних натяків на пафос чи, боронь Боже, гламур. Навіть чотири роки навчання в столиці не посприяли моїй реінкарнації в тусовщицю.
Я повністю заплуталась. Сповнена бажанням поповнити запаси шкідливого цукру в організмі й водночас страхом таки залишитися незатребуваною як чиясь супутниця життя, вже схилилася до відмови від свого злочинного наміру. Та раптом мої полемічні думки перервав голос, що лунав поруч: «…І ось це тістечко для дівчини», — завершив перелік замовлень незнайомий парубок. Я озирнулася — в крамниці нікого, крім нас двох. Думки, як мурашки, побігли швидко і в різні боки. Але жодна не встигла добігти фінішу, як він знову заговорив. «Я Сергій! — відрекомендувався хлопець. — Можна вас пригостити?» Він зважувався познайомитись, я відчула на собі допитливий погляд продавчині й не змогла стримати цей зрадницький рум’янець, що завжди видавав мої почуття.
— Ой, дякую, що ви?! — слова, завчені з дитинства під керівництвом мами, яка наголошувала, що не можна брати солодощі в незнайомих, самі вирвалися з вуст. — Я на дієті! — це вже була моя власна незграбна фантазія.
Хлопець ніби засмутився, але наступні його слова ввели мене в стан ступору.
— Просто це тістечко дуже схоже на вас.
Німа сцена, продавчиня плаче, але стримує сміх.
— Воно таке ж привабливе й зворушливе.
Я ніколи не чула, щоби таке говорили про мене, не кажучи вже про тістечко, до речі, воно, по-моєму, теж зашарілося.
— Пробачте, я, мабуть, щось не те сказав!
Побачивши мою реакцію, Сергій поспіхом намагався виправити ситуацію.
— Дурна звичка — казати все, що спадає на думку в екстремальній ситуації.
Наївна усмішка промовляла: «Мені шкода, якщо мої слова вас образили, але я від них не відмовляюся».
Ми обидві мовчки дивилися на хлопця, продавчиня, напевне, чекала, поки він розрахується, а я навіть не знаю, на що сподівалася, може, що він запропонує тістечко ще раз?..
Сніг за вікном перетворив декілька машин на кучугури, а двірники завзято махають лопатами. Я сиджу біля вікна, схожа на кремове тістечко, біла весільна сукня з вишуканими рожевими квітами на диво пасує до моєї, все ще далекої від ідеалу фігури. Ось зараз під’їде весільний кортеж, і моя мрія стане реальністю. І зовсім не бентежить, що коханий не носитиме мене на руках, а як носитиме, то недовго, адже він довів, що щиро любить і поважає мене, а не лише мою зовнішність.
P. S. Єдине, про що турбуюся, — чи торт уже привезли?
Юлія Смаль
Ідеальне кохання
Це були ідеальні стосунки. З тих, про які пишуть любовні романи. Хороша дівчинка та справжній поганий хлопчисько. Хуліган, двійочник і вічний біль деканату. Його іронічна чи то по-, чи то у-смішка вражала дівчат у саме серце. Не псували враження ні примхливе дівчаче підборіддя, ні тонка оксамитова шкіра, ні тендітні руки. Улюбленець багатих батьків, він не знав, що таке робота. Не було на факультеті, наповненому переважно дівчатами, йому ні рівні, ні конкуренції. А він ішов, усміхаючись, серцями й ні на що не зважав.
Вона ж, старанна, яскрава, вічна помічниця декана (то розклад переписати, то оголошення зробити), відсторонювалася від цього свята лицемірного кохання. Ледь не щодня нові дівчата падали до ніг «поганого хлопчика», а їй усе було не до нього. Студентське життя захоплювало цілком: пари вранці, бібліотека, підготовка до семінарів і практичних, театр і волонтерство вечорами. Навколо неї завжди були найцікавіші події, люди. Хоча десь углибині, потай од усіх, вона відчувала: якби він звернув увагу на неї, то не встояла б.
Одного разу викладачка помітила на останній, чорновій, сторінці лабораторного зошита напис: «Аня я тебе ЛЮБЛЮ». Ось так, без знаків пунктуації, нашкрябаний нашвидкуруч, ще й паста не писала, бо букви безуспішно наводилися по кілька разів.
— Що це? — суворо підкликала студентку викладачка.
— Де? — не зрозуміла вона.
— От, — та тицьнула пальцем у напис.
— Ой, — чесно зізналася дівчина. — Я цього не бачила.
І почервоніла. Хто це міг бути, у неї чомусь навіть питань не виникло. У кого проблеми з грамотою й постійна нестача ручок? Що тепер робити? Як себе поводити? Решта пар прослизнули повз Аніну увагу, наче їх і не було. «Він мене любить? Він мене любить!
Любить? Мене?» — подумки повторювала одну й ту ж фразу. Надворі тільки пробивалися з бруньок свіжі прозоро-зелені листочки. Пахло вогкою землею, свіжим, теплим вітром і… коханням.
