Доводи розсудку - Остин Джейн (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Ось яка жінка мені потрібна, — сказав він. — Звичайно, я б міг дещо зменшити вимоги, але на одну краплю, не більше. Якщо я дурень, то, певно, дурнем і залишуся, тому що більше міркував над цим предметом, ніж більшість чоловіків.
Розділ VIII
Від цього часу капітан Вентворт і Енн Елліот бували в одному середовищі. Незабаром вони обідали разом у містера Мазгроува, тому що здоров'я хлопчика не могло більше бути для тітоньки приводом для відсутності, і це дало початок низці обідів та інших зустрічей.
Тепер перевірялося, чи можуть відродитися давні почуття; обоє не могли не згадувати минулого, до нього увесь час зверталися. Він не міг не згадувати рік змовин у своїх розповідях і описах; бувши моряком і маючи товариську вдачу, декілька разів протягом першого ж вечора назвав він важливий у його долі шостий рік: «Це було в шостому році»; «Це сталося ще до того, як я пішов у море в шостому році»; і хоч голос його не затремтів, і хоч вона не мала жодної підстави вважати, що, коли він це сказав, його погляд зупинився на ній, Енн, добре його знаючи, одразу ж зрозуміла, що на нього, як і на неї, напосіли спогади. Йому на думку, звичайно, спало те ж саме, що і їй, не завдавши, безумовно, такого ж болю.
Вони не розмовляли між собою, спілкуючись не більше, ніж вимагає проста ввічливість. Колись такі дорогі одне для одного! А тепер одне для одного ніщо! А був же час, коли з усіх гостей, які наповнювали вітальню в Апперкроссі, їм було важче за всіх наговоритись одне з одним. За винятком, мабуть, подружжя Крофтів, на її погляд, неймовірно щасливих і дружних (іншого такого винятку Енн не припускала навіть серед сімейних пар), не було тут двох сердець, таких же відкритих, смаків, таких же схожих, почуттів, між якими була така ж згода, та облич, таких же милих. А тепер вони чужі; ні, гірше, ніж чужі, тому що їм ніколи не зійтися. Це розрив на віки вічні.
Коли він говорив, вона чула той самий голос, пізнавала ту саму душу. Усі, хто тут зібралися, були в цілковитій необізнаності відносно флоту, і його дуже багато розпитували, особливо обидві міс Мазгроув, не спускаючи з нього очей, увесь час питали про життя на борту, як моряки проводять свій день, що їдять і таке інше; і, коли вони дивувалися, що там усе влаштовано так зручно й розумно, він відповідав їм із лагідною усмішкою, яка нагадувала Енн про ті часи, коли вона сама нічого не знала про флот, і її звинувачували в тому, що вона вважає, нібито морякам на борту доводиться обходитись без їжі, без кухаря, який би її готував, без слуг, які б її подавали, і навіть без ножів і виделок.
Вона слухала, заглиблена в думки, доки раптом не почула голосний шепіт місіс Мазгроув, яка не могла утриматися від ніжних ремствувань:
— Ах, міс Енн, якби Небесам було завгодно пощадити мого бідолашного сина, зараз би він, наважусь сказати, був зовсім іншим!
Енн, стримуючи посмішку, терпляче вислуховувала місіс Мазгроув, яка продовжувала виливати свою душу, і, як наслідок, на кілька хвилин утратила нитку загальної розмови.
Коли їй нарешті пощастило спрямувати свою увагу на те, чим зараз для неї було більш природно цікавитись, виявилося, що панночки Мазгроув тільки-но увійшли до вітальні з «Флотськими відомостями» (то були перші «Флотські відомості», які коли-небудь з'являлися в Апперкроссі) і разом занурилися в них, усім своїм виглядом показуючи намір розшукати судна, якими командував капітан Вентворт.
— Першим вашим кораблем, я пам'ятаю, був «Змій»; що ж, пошукаємо «Змія».
— Ви його тут не знайдете. Він зовсім зносився, і його вже списали. Я був останнім, хто ним командував. Він уже тоді ні на що не був придатний. Однак вважалося, що може ще зо два роки походити в близьких водах, і тому мене послали на ньому до Вест-Індії.
Панночки були вкрай здивувані.
— Адміралтейство, — продовжував він, — час від часу розважається, надсилаючи кілька сотень душ у море на корабель, який ні до чого не придатний. У них так багато клопоту, у їхніх руках тисячі людських життів, і коли вже їм думати про те, чию відсутність менш помітять на березі.
— Оце так, — вигукнув адмірал, — які нісенітниці іноді каже молодь! У цілому світі ніколи не було сторожового корабля, кращого за «Змія» в його славетні дні! Серед усіх старих сторожових кораблів не знайти йому рівного! Тобі дуже пощастило, що ти одержав такий корабель! Ним сподівалися командувати чоловіків зо двадцять, і з більшими заслугами. Тобі дуже пощастило, що ти так швидко одержав корабель, не відзначившись ніякими особливими заслугами!
— Я дуже високо ціную своє щастя, — замислено відповів капітан Вентворт. — Я дуже радів своєму призначенню. Мені було вкрай треба піти в море, необхідно було чимось зайнятися.
— Не сумніваюсь. І навіщо тобі було залишатися на березі цілих півроку? Коли чоловік ще не одружений, він не залишається довго на суші.
— Ах, капітане Вентворт, — вигукнула Луїза, — уявляю, як ви сердилися, коли роздивились, який старий корабель вам підсунули!
— Але я й раніше добре знав, що це судно собою являє, — відповів він, посміхаючись. — Я міг би знайти в ньому стільки ж нового, скільки ви знайшли б у старій ротонді, яку вже надягали майже всі ваші знайомі, якби якогось дуже дощового дня її довелося одягти й вам. О! Для мене він був добрим старим «Змієм». Він робив усе, що я хотів. Я знав, що буде саме так. Я знав, що або ми разом підемо на дно, або він у всьому буде мене слухатись; і, поки я на ньому плавав, ніколи не штормило два дні підряд; я ловив каперів собі на втіху, а наступної осені, дорогою додому, мені знову пощастило — я натрапив на той самий французький фрегат, який шукав. Я привів його до Плімута; щастя й там мене не залишило. Ми й шести годин не простояли в Зунді, як на чотири дні заповзявся такий шторм, який би й за два дні здолав бідного старого «Змія»; нас би не врятувала й близькість Великої Держави. І ще через добу я став би хоробрим капітаном Вентвортом у жалобній рамці в куті газетного аркуша, а якщо я загинув на сторожовому кораблі, ніхто б за мною не журився.
Енн нічим не виказала своїх почуттів; панночки Мазгроув, навпаки, почали ремствувати так само голосно, як і щиро.
— І, мабуть, саме тоді, — тихо сказала місіс Мазгроув, нібито думаючи вголос, — саме тоді він перейшов до «Лаконії», де й познайомився з нашим бідолашним хлопчиком. Чарлзе, синку мій, — покликавши його, — спитай капітана Вентворта, де він познайомився з твоїм бідолашним братом. Завжди я це забуваю.
— Це було в Гібралтарі, матусю. Діка надіслали хворим до Гібралтара з рекомендаційним листом від попереднього капітана до капітана Вентворта.
— Ох! Чарлзе, скажи капітанові Вентворту, щоб не бентежився, згадуючи при мені бідолашного Діка; мені навіть приємно чути, коли про нього розповідає такий близький друг!
Чарлз, не дуже вірячи її словам, лише кивнув у відповідь і відійшов.
Панночки вже старанно розшукували «Лаконію» у «Флотських відомостях»; і капітан Вентворт, неспроможний відмовити собі в цій приємності, узяв неоціненний том до рук, звільняючи їх від клопоту, і знов перечитав статтю, де згадувалися назва, достойності й теперішня непридатність «Лаконії», зазначивши до речі, що колись і вона була для нього дорогою, як близький друг.
— Ах, які гарні були дні, коли я плавав на «Лаконії»! Як швидко я на ній розбагатів! З одним моїм другом ми так добре водили її до Гебридів! Це був бідолашний Гарвіл, сестро. Ти ж знаєш, як йому були потрібні гроші — більш, ніж мені. Він був одружений. Чудовий хлопець! Ніколи не забуду, яким він тоді був щасливим. Він був дуже задоволений, що потішить свою дружину. Я так скучав за ним наступного літа, коли мені знову пощастило в Середземному морі.
— Повірте, сер, — сказала місіс Мазгроув, — це нам пощастило, коли вас призначили капітаном на той корабель. Ми ніколи не забудемо того, що ви для нас зробили.
Від хвилювання її голос став зовсім тихим, і капітан Вентворт, погано розчувши її слова й, мабуть, цілком позабувши про Діка Мазгроува, дивився на неї зі здивуванням, нібито очікуючи продовження.
