Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Апанович Олена Михайлівна (читать онлайн полную книгу .txt) 📗
Після невдалої для козаків Берестецької битви (знову-таки через невірного союзника — хана), що призвела до польсько-української Білоцерківської угоди 1651 р., котра значно урізала навіть Зборівські умови 1649 р., гетьман активізував відносини з Москвою. А військові дії тим часом тривали. Виснаження українського народу дійшло краю: міста зруйновані, ніякої допомоги ззовні.
1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся Земський собор, на якому були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства та царських чиновників, представники міст, купецтва, селянства й стрільців. Учасники Земського собору, опитані «по чинам, порознь», висловились за рішення: «Гетмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское принять». 9 жовтня 1653 р. в Україну відправилося посольство в складі ближнього боярина й намісника Цверського В. В. Бутурліна, окольничого й намісника Цуромського І. В. Алфьорова, думного дяка Л. Д. Лопухіна.
9 грудня 1653 р. московське посольство прибуло до українського міста Переяслава, де відбулися наради послів із гетьманом Богданом Хмельницьким і старшиною, а 8 січня 1654 р. — Переяславська рада, на якій було проголошено приєднання України до Московської держави. На Раді були присутні генеральна старшина, полковники з полковою старшиною та нечисленними представниками козацтва, а також козаки й міщани Переяслава. Загальна кількість учасників Переяславської ради була відносно невеликою і не перевищувала тисячі осіб. Звичайно козацькі ради збирали по кілька тисяч і навіть по кілька десятків тисяч учасників. Так, наприклад, рада в Сухій Діброві 1621 р. налічувала понад 50 тисяч осіб.
На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький у своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовженням якої загрожувала Польща, зазначив, що єдиний порятунок — це віддатися під захист сильної держави, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Свою промову гетьман закінчив такими словами: «А буде, хто с нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога».
Учасники Переяславської ради — старшина всіх рангів, козаки й міщани висловились: «волим під царя московського православного». На Раді посли вручили Богдану Хмельницькому царську грамоту, який передав її писарю, а той зачитав «всем людям явно». В грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и с землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми».
Наступного дня, 9 січня, у зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві, виникли серйозні ускладнення. Гетьман зажадав від царських послів, щоб вони наперед присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що цар не видасть їх польському королю, не порушить їхніх вольностей і надасть їм на їхні маєтності свої грамоти. Царські посли категорично відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», доводили вони, а цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман, старшини, козаки, міщани мусять покладатися на «царське милостиве слово».
Гетьман сказав, що він бажає поговорити про це з полковниками і «усіма людьми», й вийшов із церкви. Невдовзі прийшли переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович, котрі повторили вимогу Богдана Хмельницького, посилаючись на те, що «козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». І знову посли висловлювалися, що «непристойно за государя присягати подданим».
Бояри хотіли прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, пожалування, й не може бути рівноправних стосунків між ним і людьми. Такі форми взаємин не сприймалися українською свідомістю, вихованою на західноєвропейських, конституційних принципах.
В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, сприймати кожне царське слово. Всі царські піддані вважалися рабами, холопами, й той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись до царя, мусив дотримуватись формули: «Я, Васька Бутурлін, холоп твой».
Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Проте вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговори, вимушені були погодитися на свою однобічну присягу царю. Наступного дня присягали сотники, осавули та козаки Переяславського полку, а також міщани Переяслава. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Хворого переяславського війта (керівника магістрату) понесли до церкви в ліжку, після чого на другий день він помер. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після Богдана Хмельницького, вважали головним козацьким стратегом.
І все ж Хмельницький із старшинами, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Таким чином уперше було твердо поставлено питання про укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим договором.
Головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, дбаючи про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права гарантійним міждержавним договором. І, безперечно, їх же непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовилися прийняти від імені царя присягу й скласти такий договір.
14 січня Бутурлін виїхав до Києва, Ніжина та Чернігова приймати присягу. Не все йшло гладко. Київські міщани присягнули, а духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта відмовилися від присяги. Під жорстким наполяганням Богдана Хмельницького митрополит і київське духовенство склали все ж таки присягу, але, як каже сучасник, «за слізьми світу не бачили». Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви, а царські урядовці продовжували виймати присягу в інших українських містах. Не обійшлося без опозиції й протистояння, наприклад, у Чорнобилі на Київщині, а в Полтавському та Кропив'янському полках царських урядовців навіть побили киями.
Переяславська рада була предтечею українсько-російського договору, який на кілька століть мав фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління не надавали якогось особливого значення тії раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.
У 1953 р. були видані «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний нонсенс, як «возз'єднання України з Росією». Вся історія України фальсифікувалася. Переяславській раді надавалося значення найголовнішої, центральної події всієї української історії. Узвичаювалося, що це був акт «возз'єднання України з Росією». У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз'єднання України з Росією».
Це була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Найменше висловлювання всупереч «Тезам» убивча радянська цензура викреслювала або ж узагалі не допускала працю до друку. Деякі автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою з них. Отож і займалися радянські історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні праці, які виступали своєрідними ілюстраціями до капеересівських тез.
